МЕТА, УНІКАЛЬНІСТЬ, ПЕРЕМОЖЦІ
Цьогоріч на сцені Львівської національної філармонії змагалися 29 молодих музикантів віком від 15 до 30 років із 14 країн. Засновником та організатором заходу є Сергій Подолянчук, президент Громадської організації «Мистецьке об’єднання «Світ класичної музики». До проведення цього змагання від самого початку (2013 року) залучили всесвітньо відомого львів’янина-скрипаля, котрий вже 30 років живе і працює у США, професора Істменської музичної школи Олега Крису.
Мета конкурсу — привернути увагу міжнародної спільноти і нагадати, що українська музична традиція, яка корінням сягає найглибшої давнини, тепер оживає після вимушеного «сну» у ХХ столітті.
Міжнародний проєкт у Львові проводять раз на три роки. Конкурс складається із трьох турів. На переможців чекає гідна винагорода (20 тисяч євро за перше місце, 10 — за друге і 8 — за третє). Цьогоріч вперше було запроваджено приз глядацьких симпатій (за результатами голосувань у соціальних мережах).
Першість на конкурсі виборювали представники найпрестижніших навчальних закладів — Школа Джульяд та Істменська школа музики (США), Віденський університет музики та виконавського мистецтва та Університет Моцартеум — Зальцбург (Австрія), Музичний університет Кельна (Німеччина), Академія ім. Сибеліуса в Гельсинкі (Фінляндія), Музичний університет ім. Фридеріка Шопена у Варшаві (Польща) та провідні університети Японії, Південної Кореї, Китаю... Всі тури конкурсу-2019 транслювалися он-лайн на каналі YouTube. Одним із партнерів змагання скрипалів став Український культурний фонд.
Організатори конкурсу особливо наголошують на тому, що він став популярним і престижним не тільки завдяки гідному призовому фонду та компетентному журі, до складу якого входять видатні педагоги та виконавці світового рівня. Основна перевага конкурсу — в унікальній бальній системі оцінювання виступів учасників. Окрім того, до контролю за голосуванням журі залучено незалежну аудиторську компанію «Контракти-Аудит», і це, зазначають організатори, — єдиний такий випадок у світі.
Учасники ІІІ Міжнародного конкурсу скрипалів Олега Криси цього разу грали твори Баха, Бетховена, Паганіні, Венявського, Моцарта, Сен-Санса, Брамса, Прокоф’єва, Шнітке, Шостаковича, Сибеліуса, Равеля і Чайковського. До обов’язкової програми входила й музика українського композитора, і це концерт для скрипки з оркестром № 5 (2017 року) Євгена Станковича «Питання без відповіді» з присвятою Олегу Васильовичу Крисі.
Перемогу здобули: перша премія — Євгенійс Чеповецкіс (Латвія), друга — Костянтин Лукинюк (Україна), третя — Дмитро Удовиченко (Україна). Спеціальні призи: Тарас Зданюк (Україна), Юкіко Уна та Даічі Накамура (Японія), Хавіх Анна Еліа Елдерс (Нідерланди). Приз глядацьких симпатій отримав Костянтин Лукинюк (Україна).
Конкурс набирає силу, визнання, авторитет, коло музикантів розширюється, число учасників збільшується, географія — теж, — зазначив голова журі Олег КРИСА. І додав, що для висвітлення музичного змагання до Львова із Лондона приїхали представники авторитетного видання — журналу The Strad (від прізвища Страдіварі. — Т.К.), а це — дуже важливо, бо інформація про конкурс розійдеться цілим світом.
ГОЛОС IЗ «ФЕЙСБУКУ»
«ПРОБЛЕМА КОНКУРСУ — У ВІДСУТНОСТІ КУЛЬТУРИ ЯК ТАКОЇ»
Зовсім інакший погляд на цьогорічний конкурс у відомого музикознавця Любові МОРОЗОВОЇ, як написала на своїй сторінці у Facebook: «Третій конкурс скрипалів Олега Криси сьогодні завершився у Львові гала-концертом фіналістів. Довкола нього, вже традиційно — суперечки та звинувачення у корумпованості. Ну, бо другу премію отримав учень Олега Криси.
Я скажу про інше. Учень Олега Криси Костянтин Лукинюк якраз набрав, як то кажуть, найбільше «лайків» глядацької аудиторії. Ну, і отримав приз глядацьких симпатій. Він екстравертний, безумовно талановитий і взагалі поп-стар. Але, перепрошую, саме «поп», самородок без культури інтонації та поведінки на класичній сцені (цокання пальцями посеред Станковича, еротичне покачування стегнами й кидання смичком у зал — це ефектно, але поза шляхетністю класичної сцени).
Проблема конкурсу — у відсутності культури як такої. У тому, що на закриття можна поставити Тараса Зданюка — скрипаля, який навіть не пройшов у фінал. Чому? Бо він присвятив музичний твір (ну як, твір — аматорське намисто обробок — «Фантазія на теми з лірико-комічної опери «Запорожець за Дунаєм») своєму вчителю і члену журі Володимиру Заранському. Так, хлопець зійшов ще у другому турі, але ж члену журі буде приємно, якщо гала-концерт відкриють твором на його честь, так?
Проблема у тому, що закривати конкурс призначили двох дууууже шикарних тьоть, яких ну от просто за п’ять хвилин до того зняли — одну з самовара, а іншу з весільної машини. І тьоті в пишних сукнях із начьосами з 90-х красиво зачитували текст з планшетів двома мовами, але: а) навіть не проставили правильні наголоси у прізвищах учасників; б) не поцікавилися перед початком, чи присутні у залі ті персони, яких вони збираються запрошувати до слова; в) виконували суто «самоварну» функцію. Бо для перекладу (а не для зачитування з папірця) довелося викликати зовсім іншу молоду і не пафосну дівчину, яка, відверто кажучи, переклала приблизно 70% текстів, а із 30% не знала, що робити. Бо для проведення концерту довелося виставляти ще одну ведучу (яка оголошувала номери і під час самого конкурсу), яка зі здивуванням вчитувалася у назви творів і нестямно кричала у мікрофон. Бо церемонія концерту, посеред якої у журі запитують: «Ну, може, хтось із вас хоче хтось сказати?», а журі спантеличено переглядається — це не імпровіз, а непідготовленість.
Про «Світоч» з його нав’язливою рекламою замість пов’язування бренду з достойною культурною справою — взагалі мовчу. Бо втюхувати шоколад тим 300 відвідувачам концерту через безкінечну трансляцію на екрані під час церемонії вручення призів — це несмак, несмак, несмак.
Оркестр — це окрема тема. Збірний колектив, так званий «Львівський симфонічний оркестр» грав фінал о 10-й (бо ввечері в усіх робота), а закриття о 14-й (бо ввечері — робота). І таке може бути, хоч солістам таке незручно, як і публіці, але ж необов’язковість «халтури» стосується не тільки виходів у неробочий час, але й ставлення до матеріалу. Коли оркестр взагалі не реагує на темпи виконавця, коли рівень його настільки низький, що у трансляції доводиться супровід майже повністю «прикручувати» звуковикам, залишаючи лише соліста — це жах, жах, жах.
Окремий маркер — це виклик аудиторської компанії для перевірки конкурсу. Тут нема чим пишатися, бо аудит для конкурсу — це свідоцтво того, що є потреба в легітимізації. І як саме легітимізувала аудиторська контора зі Львова конкурс Олега Криси — одному Олегу Крисі й відомо. До речі, на запрошення «самоварних» ведучих піднятися представників компанії на сцену ніхто не відгукнувся. Ну, теж знак.
Насправді мені сподобався фінальний відбір. Хоча, на мою думку, найбільш творчим і цікавим з фіналістів був Дмитро Удовиченко, володар третьої премії. Бо у нього якраз була та культура звуку, та витонченість, якої так не вистачало у конкурсі. Усі троє лауреатів могли би виглядати гідніше, якби не цей жахливий несмак конкурсу, в якому з року в рік учні Олега Криси МАЮТЬ отримувати призи. І з цим ритуалом нічого не може зробити жодна аудиторська контора».
