Вчительська професія — одна з не багатьох, які можна назвати вічними. Ніхто і ніщо не може замінити вчителя. З плином часу змінюється статус учителя, його обов’язки та права і, власне, навіть учительський образ. Незмінною ж залишається потреба в учителеві, бо без нього малоймовірним уявляється шлях до прогресу.
Я знаю, вчителями не стають просто так, учитель — це не дар Божий, а відповідальна та наполеглива праця. Знаю це напевно, бо виросла в сім’ї вчителів. Моєю родиною був весь педколектив рідної школи. Ми, вчительські діти, добре знали одне одного, разом відзначали свята, ходили на першотравневі паради, влітку їздили на екскурсії по всій Україні. Все моє дитинство пройшло в школі, в шкільному дворі, спортзалі, стадіоні, адже будинок свій мої батьки побудували поряд із роботою. Тому життя моє ще з дошкільного віку було наповнене пронизливою мелодією дзвінків та веселим галасом учнівських перерв.
Моя мама працювала вчителем української мови та літератури, тривалий час була завучем, батько — вчителем початкових класів. Я не просто продовжила сімейну традицію, ще з дитинства я серцем відчула, що моє покликання — навчати дітей любити свою землю, не бути манкуртами, плекати в душі добро і людяність. Мої батьки, чоловік і його сестра, брат і його дружина, син, племінниці і племінники — вся моя вчительська династія Бачинських — Бурлєєвих — якось непомітно передала й мені свої національні світоглядні позиції, вболівання за долю України, рідну мову, за майбутнє наших дітей. Можливо, це звучить дещо пафосно, але це так. Хіба могла я обрати іншу професію? В музеї рідної школи смт Червоного, що на Житомирщині, серед інших матеріалів, лежить папка «Династія вчителів Бачинських».
Корінням мого вчительського роду є батьки: Корзун — Бачинська Розалія Яківна та Бачинський Станіслав Петрович.
Я впевнена, серед українського вчительства повоєнних років знайшлося б немало тих, які в долях моїх покійних батьків побачили б себе. Тому ці біографічні нариси я пишу, щоб віддати данину пам’яті не лише дорогій мамі і татові, а й всім учителям, які розпочинали свою педагогічну діяльність у важкі повоєнні часи. Шкода, що їх залишились одиниці.
РОЗАЛІЯ КОРЗУН-БАЧИНСЬКА
Моя мати Корзун-Бачинська Розалія Яківна народилась у с. Березівка Володарськ-Волинського району Житомирської обл. Початкову школу закінчила в рідному селі. Не всі мали можливість у роки війни отримати середню освіту. Мама ходила в 10 клас за 7 км у сусіднє село. Взимку, в дуже морозні дні, доводилось ночувати в школі. Завершили навчання з її класу лише п’ять учнів, п’ятеро дівчат. Весною 1944 року всі вони подались до обласного центру, бажаючи продовжити навчання в медичному закладі. Але абітурієнтки запізнились на екзамени в медінституті. Та молодість і весела вдача не давали подругам засмучуватись, вони швидко змінили свою мрію і надумали стати вчителями. Після успішного складання іспитів до Житомирського Державного педагогічного інституту моя мама і її однокласниці стали студентками І курсу факультету мови і літератури.
У студентів повоєнних років було безліч проблем: холодні кімнати гуртожитку, аудиторії з мінусовою температурою взимку, відсутність елементарного навчального приладдя. Та найбільш дошкульним був брак їжі, особливо важко переживали голодний 1947 рік. Уся надія була на батьків. Мама і її подруги з кімнати № 7 студентського гуртожитку харчувались тим, що привозили з села...
Дипломи дівчата отримали в липні 1948 року. На випускному фото 19 красунь і жодного парубка. Після закінчення інституту маму направляють на роботу в середню школу смт Червоне Андрушівського району Житомирської обл. В цій школі на посаді вчителя української мови та літератури вона пропрацювала все своє життя. Тривалий час була завучем.
Найважчими були перші роки роботи і найдорожчим був її 5-В клас. Мабуть, тому мама і зберегла невеличке фото своїх улюбленців, датоване 26 травнем 1949 р. Більше десятка учнів Розалії Яківни обрали професію вчителя. Мама любила дітей, любов була взаємною.
Мама й у моєму класі впродовж двох років викладала українську мову та літературу. Її уроки були цікавими, окремі розробки уроків були надруковані в республіканському журналі «Українська мова і література в школі». Добре володіючи мистецтвом дидактики, вона ніколи не повчала, уміла тонко і точно підвести учня до потрібного висновку, думки. Вчила справедливості, гідності, показувала нам, як стати щасливими. І, здається, такою була сама. Була щасливою своїми рідними, друзями, учнями і своєю працею. Переживши голодомор, війну, голодний 1947, втрату близьких людей, вона залишалась оптимісткою, а коли приходила сутужна хвилина, читала Лесю Українку: «Ні, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні...». Ці Лесині слова, як мамин заповіт, я мимоволі теж читаю, коли життя фарбує дні чорною фарбою.
В 1966 році Розалія Яківна була нагороджена значком «Відмінник народної освіти». В 1981 році отримала медаль «Ветеран праці».
2011 року мами не стало. Вічна їй пам’ять...
СТАНІСЛАВ БАЧИНСЬКИЙ
Мені в житті поталанило мати зразкових батьків. Мати і батько були завжди разом, крім високих почуттів, їх об’єднувала і вчительська робота. Тож хочу розповісти і про мого дорогого батька, вчителя початкових класів Бачинського Станіслава Петровича.
Він народився в селі Котівка Андрушівського р-ну Житомирської обл., в селянській сім’ї.
Після закінчення школи у 1940 році вступив до Бердичівського педагогічного технікуму, згодом перевівся на заочне відділення. 12 січня 1941 року розпочалась його педагогічна діяльність, він пішов працювати вчителем початкових класів у Антопільську семирічну школу Андрушівського р-ну. Саме тут і застала його війна. В районі мобілізовували молодь 17—20 років і відправляли як резерв для майбутньої армії за Дніпро. Певний час батько з іншими мобілізованими перебував в Полтаві. Згодом їх мали відправити до Харківської обл., але німці перекрили шлях до Харкова. Молодь поверталась додому. Розпочалося жахливе життя на окупованій фашистами землі. Батько бачив, як знущались окупанти над його односельцями, особливо над військовополоненими, розстрілювали євреїв. Його мати з сестрами (батько помер у 1939 р.) понад рік переховували пораненого лейтенанта, Мухіна Миколу Олексійовича. Наражаючи себе на смертельну небезпеку, сім’я Бачинських 6 місяців у погребі ховали єврея Шермана Іська. Батька кілька разів німці намагались вивезти до Німеччини на роботи, але кожного разу йому вдавалось тікати.
Перед Новим 1944 роком наші війська звільнили Андрушівщину від окупантів. У січні районний відділ народної освіти направляє батька вчителем у село Городище. Школа була напівзруйнована, без вікон і дверей, не було палива. Бракувало учнівських зошитів, книжок, ручок, чорнила. В таких умовах батько пропрацював до лютого 1944 року, 22 числа цього ж місяця, в суботу, поїхав провідати рідних і в понеділок звернувся до лейтенанта Андрія Роздайбіди, який квартирувався у його домі, з проханням зарахувати його солдатом своєї роти. Лейтенант подумав і відповів: «Я візьму тебе за умови, якщо ти своєю гармошкою будеш піднімати бойовий дух моїм солдатам». Батько грав на багатьох музичних інструментах. Станіслав Петрович погодився і 25 лютого, поклавши гармошку і торбу з харчами на підводу, попрощався з мамою, сестрами, сусідами і пішов з солдатами добровольцем на фронт. На фронті був телефоністом, рядовим 1102 окремої кабельної роти. Брав участь у боях на території Західної України, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Австрії, Угорщини, Німеччини. В боях за Віслу був поранений. 25 грудня 1945 року Станіслав Петрович був демобілізований як учитель.
З 1 квітня 1946 р. працював завідувачем Жерделівської початкової школи. З 1 вересня 1947 р. був вихователем 5-ї групи Іванківського дитячого будинку. Щоб якось відволікти увагу дітей-сиріт від життєвих проблем і зробити навчання цікавішим, батько організував фотогурток, став у пригоді фотоапарат, привезений із фронту...
Найдовше мій батько вчителював у Червоненській середній школі. За 30 років, які він тут провів, йому довелось читати уроки фізкультури, креслення, природознавства, уроки праці на дослідних ділянках, вести виробниче навчання в 9—10х класах, бути вихователем інтернату та груп продовженого дня. 17 років він очолював гурток поціновувачів квітів. Його клумби були прикрасою всього містечка Червоного. На уроках виробничого навчання його учні вивчали будівельну справу, а з часом побудували для школи просторий спортивний зал, який є гордістю школи і по сьогодні. Не кожна міська школа може похвалитися такою залою. Станіслав Петрович за що не брався у житті, все виконував якісно. Був неодноразовим переможцем соціалістичних змагань.
З вересня 1983 року мій батько пішов на заслужений відпочинок, отримав медаль «Ветеран праці». А в 1997 році його не стало.
Коли я бувала в рідній школі, то мимоволі відчувала ту світлу ауру, яка панує тут. Вона складається з сердечного тепла кожного вчителя. Школа — то живий пам’ятник усім вчителям і моїм батькам, які тут познайомились, одружились, виростили сина і дочку, трьох внуків, які теж пішли по нелегкій вчительській дорозі.
Ми, історики, часто твердимо: «Історію слід вивчати через життя конкретних осіб». Я впевнена, в біографіях учителів проглядається нелегка доля України...
Доброго дня, дорога Ларисо Олексіївно!
Щоразу звертаючись до Вас, хочу найперше слово сказати «ДЯКУЮ». Вдячність має особливу магічну силу, я переконана в цьому. Вдячність на якусь мить може зробити рідними зовсім чужих на перший погляд людей, це почуття неймовірно важливе. Вдячність — то ліки, які дають нам сили долати труднощі, йти вперед, мріяти про кращий прийдешній день. Ваша газета допомагає мені вести активний спосіб життя, попри мої обмежені можливості. Саме Ваше видання кілька років тому надихнуло мене розпочати писати історію свого роду. В моєму родинному дереві найповажніше місце посідають батьки. Вони були вчителями з великої букви.
Я була б дуже вдячна Вам, якби ви помістили розповіді про моїх батьків у вашому виданні. У листопаді їм обом виповнилося б по 95 років.
Нехай мій лист стане нагодою згадати освітян старшого покоління, тих, хто розпочав свій вчительський шлях у важкі повоєнні роки. Згадати й подякувати за те, що були в нашому житті. Для вчителя мати вдячних учнів — то велике щастя, повірте мені.
Ларисо Олексіївно, Ви успішна жінка, ваше життя сповнене глибокого змісту. Це, мабуть, заслуга не лише ваших батьків. Кожен з нас — то частина нашої родини і мудрих вчителів. Я впевнена, у Вас були справжні вчителі.
Я вдячна Вам за кожну сторінку «Дня», який без сумніву, є своєрідним учителем для його читачів.
Мирослава БУРЛЄЄВА з Вінниці
Фото надані автором
