Цієї п’ятниці на виставці найкращих світлин ХХІ Міжнародного фотоконкурсу «Дня» в Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6) відвідувачі могли побачити не тільки 250 унікальних кадрів, а й авторів деяких із них та авторку ідеї самої фотовиставки Ларису Івшину, разом із членами команди «Дня», які влаштували це свято вдумливої фотографії для всіх охочих.
Уже не вперше відвідує Фотовиставку-2019 військовий репортер газети Верховної Ради України «Голос України», володар «Золотого дня» 2015 року і Гран-прі 2019 року Олександр КЛИМЕНКО. Нагадаємо, його серії робіт «Життя Станиці Луганської» відзначили генеральний партнер агрофірма «Ольгопіль» та її директор Павло Каленич, національне агентство «Укрінформ» та Національний університет «Острозька академія». Сьогодні пан Олександр прийшов, щоб неспішно оглянути експозицію разом із авторкою ідеї, головою журі фотоконкурсу Ларисою Івшиною. І це виявилася дуже цікава екскурсія.
Минулого тижня під час урочистого нагородження переможців Олександр Клименко якраз перебував у черговому відрядженні на передовій, тож дізнався про приємну новину телефоном. «Сприйняв я цю новину дуже круто, мені надзвичайно приємно. Тому що журналісту дуже радісно, коли оцінюють твої роботи, коли вони не зникають десь», – говорить володар Гран-прі 2019. Нагороди для Олександра отримав його син Володимир, який, до речі, студіює правознавство у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» і ним батько дуже пишається.
«ФОРМУЛА, ЯКУ ТРЕБА РОЗВ’ЯЗАТИ»
«Усе залежить від обставин. Зазвичай усе це робиться якось випадково, так складаються зорі, – з усмішкою розповідає Олександр Клименко про те, як удається зняти вдалі кадри. – Якщо говорити про серію «Життя Станиці Луганської», то до цього я 4 днів їздив Донеччиною і Луганщиною і, як фотограф, нічого дуже видатного не бачив – тільки хроніку для історії. І тут раптом в останній день вдалося зняти життя Станиці Луганської. А щодо «Снайперів» – то це було аж у січні. Я був в іншому місці і потім випадково потрапив у це місце. Це історія загадкова, і я не можу досі розповідати про неї деталі. Але взагалі це теж було дуже-дуже випадково».
«Ось це, – показує Олександр Клименко Ларисі Олексіївні на дерев’яний перехід на одному зі фото серії «Життя Станиці Луганської», – взагалі-то вважається сірою зоною, демілітаризованою. Я і один депутат хотіли туди піти, але нам почали кричати: «Ні-ні, не ходіть!» Хоча теоретично ми можемо туди заходити». «Але ж ми не можемо їм довіряти…», – уточнює головна редакторка «Дня».
Вона звернула увагу на дві роботи, що не випадково розміщені поруч. «На нашій фотовиставці дві генеральні лінії. Може, не всі їх «прочитали». Але це те, чи рівновеликі представники народу в політиці і сам народ на фронті? – зазначає Лариса Олексіївна, – як це так відбувається, що такий мужній народ не може витворити свою політичну еліту? Це треба аналізувати. Ось поруч стоять «Титан» і «Мова рук». Наші екс-президенти, троє з них як-не-як тримають руку на серці, а один, головний винуватець усіх наших проблем, скрушно схилив голову і руки тримає внизу. А поруч стоїть герой – «Титан», який на серці тримає титановий протез. Ось формула, яку треба всім розшифрувати: як так? Чому такі мужні на війні і такі безпорадні в політиці?»
Також Лариса Івшина, звернувшись до однієї зі світлин серії Зої ШУ «Після полону», володарки «Золотого дня» – на якій колишній полонений Богдан демонструє шрам у вигляді свастики, що йому вирізали під час 10-годинного полону в Донецьку, – поділилася свіжим враженням від сюжету на російському опозиційному телеканалі «Дождь». Виявляється, 14 листопада в Кузбасі проходив суд над місцевим активістом Дмитром Міропольцевим. «Його судили за зображення свастики, знайдене поліцейськими в соцмережах. Щоправда, місцеві співробітники центру боротьби з екстремізмом свастикою назвали фотографію людей, що вишикувалися на площі числом «55», на честь 55-річчя польоту в космос Юрія Гагаріна», – ідеться в сюжеті.
«Ця параноя пропагандистських ЗМІ Росії – ось до чого довела їхній народ. Оце доказ – для Гааги, – показує головна редакторка «Дня» на світлину Зої Шу. – Разом із тим матеріалом «Дождя», де вони говорять, що і як впливає на мізки… Якщо всі українці твердо стоятимуть на своєму, то для всіх таких «вершителів» телевізорів і пропагандистських ресурсів має знайтися місце на лаві підсудних. Не думаю, що люди б так озвіріли, якби не ці російські пропагандистські ресурси, адже вони «надресировані» на те, щоб цей психоз роздувати...».
«У КОЖНОГО З ТИХ, ХТО ВОЮЄ, СВОЯ ІСТОРІЯ…»
Крім двох серій-переможців, в експозиції ще чимало світлин Олександра Клименка – моментів із життя різних воїнів із текстовими описами їхніх історій. «Ось цей воїн був поранений, куля зайшла в шию. А вийшла з потилиці, у нього ззаду на шиї великий шрам, – показує фотограф на одну із таких робіт. – Розповів про себе, що виріс у Києві в дитячому будинку. До речі, командир цього підрозділу теж із дитячого будинку. Цей боєць говорить: «Тут я почуваюся дуже потрібним».
«А один із героїв світлин, майор, – сам до мене підійшов і розповів, що теж військовий журналіст. Ми одразу виявили багато спільних знайомих – військових журналістів. Він розповів, що після освіти військового журналіста здобув ще юридичну, а зараз він став просто піхотою. Вразила мене і медик Керол із Києва, вона досі воює...», – розповідає пан Олександр.
«Також я зустрівся на війні з чоловіком із позивним «Толстий», звати його Віталій. Ми подружилися, він такий ґазда у своєму підрозділі, зробив склад у бліндажі, усе в порядку там, – пригадує історію іншого знайомства фотокор, – потім він мені дзвонить і каже, що у госпіталі в Києві. Стріляв ПТУР і потрапив у гілку, він упав, його дуже контузило і побило осколками. Я був на тих позиціях у квітні, а його поранили десь на початку травня. Коли я його відвідував у госпіталі, то запитував, що буде робити далі. Каже: «Піду, мабуть, комісуватися». Але дивлюся – зараз він служить далі. Значить, здоров’я поправилося...»
«Найцінніше на війні – це люди. Звісно, люди, які воюють. Які нас захищають. У кожного з них своя історія», – підсумовує Олександр Клименко. А серед власних фаворитів називає роботу Сергія Дівєєва «Капелан. Дмитро Поворотний» та знімки Анни Чапали. Їх обох фотокор знає особисто. «Анна, до речі, певний час працювала у Збройних силах України як вільнонайманий працівник», – уточнює Олександр Клименко.
Між іншим, у свіжому номері нашої газети вийшло дуже хороше інтерв’ю власкора «Дня» у Дніпрі Вадима Рижкова саме з Сергієм Дівєєвим (див. «Я прагну показати реалії війни») Цікавлюся думкою пана Олександра щодо твердження Сергія Дівєєва про те, що справжньому хорошу фотографу «потрібна освіта і певний культурний рівень». «Цілком згоден, – каже фотокор, – Я закінчив факультет журналістики тоді ще Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Вважаю, що університет мені багато дав для загальноосвітнього рівня – література, історія, філософія... До речі, нещодавно до мене звернулася викладачка Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Юлія Нестеряк з проханням відповісти на запитання для їхнього дослідження, чого бракує випускникам університету. Я сказав, що, на моє переконання, їм не вистачає більш високого загальноосвітнього рівня. Адже коли ти багато знаєш, у тебе зовсім інший світогляд і ти по-іншому сприймаєш світ, можеш провести певні паралелі – літературні, історичні… А візуальне мистецтво – звісно, ти повинен багато дивитися – картин, фотографій…. І це дуже легко в сучасному інтернетизованому світі – віртуально зайти наприклад у Метрополітен-музей, на сторінки відомих фотографів, у різні галереї світу...» Як каже Лариса Івшина: «Ми цінуємо молодих, але класиків не треба відкидати. Поєднання всіх цих методів дає хороший результат. Зокрема фотографічний». Тож, юні майстри-аматори, ось вам «рецепт» від «класиків».
«ЛЮДИ, ЯКІ ДАЮТЬ НАТХНЕННЯ НА ЖИТТЯ»
«Хочу подякувати вам ще за те, що неможливо виділити одну фотографію. Всі зроблені просто чудово!» – звернувся до Лариси Олексіївни один із відвідувачів, Анатолій ДЕРЕВ’ЯНКО. «Уявляєте наші проблеми, скільки нам треба зусиль, щоб усе це розбрати по позиціях?!» – усміхається головна редакторка «Дня» у відповідь.
«Я взагалі не можу ще оговтатись від того, що побачив, – ділиться з «Днем» Анатолій Васильович. – Мене вразили ці світлини – з фронту, повернення з полону. Люди, які пройшли цей шлях, не тільки герої, хоч це, звичайно, так. Але це люди, які дають натхнення на життя. Бо не можна думати, що все саме пройде. Воно не пройде. Тому я дуже вдячний і фотографам, і пані Івшиній, і співпрацівникам, які все це зробили. Хотілося б, щоб всі в Києві надавали свої зали і приміщення під виставку, і не брали за це гроші, а навпаки, поширювали скрізь інформацію виставку, яка показує, як ми живемо. Бо війна не закінчилась. Вона йде...».
А ось що вразило іншого відвідувача, Сергія ПАНЧЕНКА. «Ця виставка справді дуже подібна до тієї картини, яка була за цей рік. Дуже влучно вихоплені ці кадри і, здається, ці кадри набагато красномовніші, ніж багато текстів, написаних про ці події. Звісно, є чимало політики, бо в нашій країні за цей рік відбулося чимало політичних подій. Але дуже добре, що є і соціальний зріз, фотографії з дітьми, сходження на вершини, – говорить чоловік. – Це дуже гарний знак, що ми не тільки заполітизовані, а ще й здобуваємо перемогти над собою, у багатьох сферах, живемо повноцінним життям. Мені, як батькові трьох дітей, дуже сподобалося одне фото Миколи Тимченка. На ньому – один із політв’язнів під час зустрічі після звільнення в аеропорту. Він, батько, дивиться на сина, іде з ним за руку і підпис – «Не надивитися». Я можу тільки уявити, наскільки бурхливі почуття у цього батька, який не бачив свого сина дуже тривалий час. Дуже влучне фото. Також дуже сподобалися знімки з київського життя, стріт-фото».
«Дуже радий, що встиг потрапити на виставку, бо знаю, що газета «День» – одна з найбільш об’єктивних, яка намагається віддзеркалювати справді життя країни і не лягає під ту чи іншу політичну кон’юнктуру, – переконаний пан Сергій, – Так що дуже велика подяка головному редакторові Ларисі Івшиній і всім журналістам та працівникам газети. Чудова газета і чудова виставка!»
Такої ж думки і Галина ДАЦЮК, ведуча UA: Радіо Культура. «Намагаюся кожного року бути на відкритті, а потім відвідувати виставку ще після відкриття. Враження колосальне, – ділиться вона. – Це концентрат України, якою вона є. Вона прекрасна, вона сумна, вона заплакана. Вона – та, що хоче звільнитися. Вона – та, що має результати звільнення. Вона – та, що лікує. Та, що мандрує. Та, що простує. Та, що любить. Та, що і не пробачає і водночас уміє перемагати. І пробачати теж. Тобто ці очі фотовиставки – вже 21-ї, міжнародної – це очі України. Я просто тут спілкуюся з Україною. Вона дивиться на мене, я на неї, і я їй освічуюся. Я зробила знімок і написала: мрію, щоб ці руки вміли так знімати, як Тимченко і Клименко, і писати, як Лариса Івшина. Це культурний прорив у простір: України – у світ і нас – у себе. Коли ми дивимося в ці обличчя, в ці ситуації, в ці миттєвості, ми бачимо себе. Тому тут ми можемо побачити Україну, світ, наших людей. І себе – в кадрі і поза ним. Те, що робить пані Лариса, видаючи книжки, щоденну газету «День» (без «Дня» ні дня!) – це концентрація високої думки, певної місії. Тут сумуєш, бачиш, як нам боляче сьогодні. Але тут віриш – як у храмі…»
Нагадаємо, що всі охочі мають ще два дні, щоб побачити зріз життя країни за рік – через 250 знакових світлин. Приходьте в Будинок кіно (вул. Саксаганського, 6) з 10.00 до 19.00. Обирайте найкращу, на ваш погляд, світлину і незабаром усі дізнаються, хто став лідером глядацьких симпатій!
