Напередодні березневих вихідних до редакції зателефонував чоловік із пропозицією. Ігор Будейчук (так представився наш співрозмовник), житель смт Ворохта, що на Івано-Франківщині, запросив колектив «Дня» до себе в гості. Мовляв, хоча передплачує газету віднедавна (з 1 січня цього року), вже став справжнім прихильником нашого видання. Тож хотів би ближче познайомитись із людьми, які роблять «його «День». «Святкові березневі дні. Газету роблять багато жінок. Головний редактор, заступники, частина редакторів відділів — жінки. От я й вирішив зробити подарунок і запросити їх відпочити у Прикарпатському краї», — поділився згодом із нами історією народження ідеї пан Ігор. Але про все — по порядку.
ДОРОГА, АБО ПРО ТЕ, ЯК СКЛАДНО МАНДРУВАТИ УКРАЇНОЮ
Мандрувати Україною навіть досвідченому туристу у святкові дні — справжнє випробування. Спланувати логістику свого пересування коштує титанічних зусиль. Таке враження, що залізничні квитки у всі напрямки зі столиці були розпродані ще за місяць до вихідних. Тож коли ми отримали пропозицію від пана Ігоря приїхати до Ворохти, мало не відмовилися від неї через проблеми з квитками.
Прямого сполучення між Києвом та Ворохтою немає. Найзручніше можна дістатися до прикарпатського містечка через Івано-Франківськ або Коломию — потягом чи автобусом. Звичайно, взимку, та й зважаючи на стан наших доріг, ми вирішили віддати перевагу залізниці. Хоча й квиточки нам діставались із величезними проблемами (двоє наших колег так і не поїхали з нами). Проте вже у поїзді (до речі, одне місце в нашому купе «їхало» порожнє аж до Івано-Франківська) ми дізналися, що насправді придбати квиточки навіть у «найдефіцитніший» час можна дуже просто... якщо мати знайомство серед працівників вокзалу. За додаткову плату («для своїх» націнка на квитку — 20%, із «чужого» візьмуть трохи менше половини вартості квитка) можна замовити квиток у будь-який кінець України на будь-який час.
ЗНАЙОМСТВО, ГУЦУЛЬСЬКІ РОЗВАГИ
Зустріч у Ворохті була досить теплою. До нас вийшов чоловік, зовні зовсім не схожий на людину, яка може дозволити собі «подарувати» абсолютно незнайомим людям майже п’ять тисяч гривень (орієнтовно стільки, за ринковими мірками, коштувало триденне перебування нашої команди з десяти осіб у готелі «Під Говерлою». — Ред.).
«Ігор, — представився чоловік. — Це я телефонував вам». Пан Ігор, накульгуючи, повів нас до помешкання, в якому ми мали жити. Виявилося, що ногу він пошкодив на будівництві готелю. Хоча сам він працює там директором, не цурається ніякої роботи — і на будові, якщо треба, попрацює, й на кухні допоможе, й у котельні полінце підкине. І взагалі пан Ігор — дивовижна людина. Про таких кажуть, що вони гори можуть перевернути. (Інтерв’ю з Ігорем Будейчуком про здатність українців підтримувати якісну альтернативу й те, як глобально може мислити українська провінція, читайте в наступних номерах «Дня». — Авт.).
На три дні оселею для команди «Дня» стали два номери сімейного типу в дуже модному, за столичними мірками, й дуже звичному для Прикарпаття екостилі — все з дерева. З наших вікон відкривався дивовижний краєвид — засніжені Карпати й Говерла. «Як по-знайомству», — жартував господар.
Прийом нам забезпечили зі справжньою гуцульською гостинністю. Частували нас фірмовими стравами — грибною юшкою та карпатським чаєм (рецепти цих та інших традиційних прикарпатських страв читайте незабаром у п’ятничному номері «Дня» в рубриці «Субота, що готуємо?» — Авт.), карпатським глінтвейном із закарпатського вина. Міцніші напої не пропонували — піст. Смакуючи прикарпатськими делікатесами, говорили, втім, про часто доволі нелегкий тутешній хліб. Зараз ворохтяни «живуть» із зеленого туризму. Раніше заробляли на лісопильнях, але зі зміною влади змінився і «стрій» у Прикарпатському лісі, й лісопилки прикрили. Та ліс продовжує бути для Ворохти найбільш значущим ресурсом. Окрім ягід, грибів, які він «дарує» жителям містечка, ліс також — єдине джерело тепла й енергії. Містечко не газифіковане, електроенергія дуже дорога, тому всі будинки, як і сотні років тому, опалюються дровами. Словом, спокуса рукоопускання чимала, але не для наших читачів. Пан Ігор, як він нам зізнався, регулярно проводить у себе в готелі філософські дискусії. Серед найпопулярніших тем — «жива» правдива історія України. Саме так наш герой намагається «розворушити» Прикарпаття й Україну. Бо ж за круглим столом збирає не лише місцевих, але й туристів, які в нього гостюють.
А після частунків та розмов пан Ігор підготував для нас гіперактивну програму. Першою інтелектуальною пригодою для нас стало знайомство з місцевим священиком. Отець Василь Михайлюк — великий книголюб. Виявилося, що він давно «полює» на «День і вічність Джеймса Мейса» та все безуспішно, тому щиро зрадів, коли побачив її в нашому активі. Отець Василь та Ігор Будейчук, як нам потім зізнався сам пан Ігор, — не єдині «фани» газети «День» у Ворохті. Виявляється, тут є жінка, яка просто «живе «Днем». Вона мало не біля хвіртки зустрічає листоношу й дуже засмучується, коли з якихось причин газета не приходить вчасно. (Про роботу нашої пошти — окрема розмова! — Авт.)
Гуцульський базар, катання на конях та ґринджолах, переодягання у справжнісіньких гуцулів, баня й гуцульська кухня — все це лише маленька часточка того, чим може потішити туриста Прикарпаття. Тож три дні за зустрічами й гуцульськими розвагами пролетіли для нас дуже швидко. На згадку про наше перебування у Ворохті пан Ігор подарував «Дню» особливий гуцульський календар за редакцією відомої франківчанки Калини Ватаманюк. Підпис більш ніж красномовний — «На пам’ять газеті «День» від брата по духу Ігоря. 08.03.2012 року. Ворохта».
Прощаючись, ми пообіцяли один одному родичатися. А родичаються на Прикарпатті знаєте як? Дуже по-особливому. На свята уся-всенька родина з’їжджається в гості й за запашним карпатським чаєм згадує минуле, обговорює сьогодення, планує майбутнє. В голові пана Ігоря рояться вже сотні ідей спільних із «Днем» акцій. Щоправда, розповідати про них іще зарано, можна, як каже пан Ігор, зурочити. Мрія прикарпатця — щоб тут, у його рідній Ворохті, збирався розумний люд із усієї України, щоб молодь приїздила небайдужа, вишколи, табори, фестивалі... «Дуже сподіваюся, що «День» допоможе мені розворушити наші гори, — каже пан Ігор. — Без вас мені одному дуже сутужно».
І ЩЕ — ЗАМІСТЬ ПІСЛЯСЛОВА, ВІД ДУШІ
Хотілось би побажати водіям усіх маршрутних таксі України й таксистам повчитись музичного смаку у прикарпатських колег. За три дні, в які нам довелось користуватися громадським транспортом, ми жодного разу не чули в автобусі блатний шансон чи російську низькоякісну попсу. Колоритні українські фолькові композиції, як виняток — старі всесвітньовідомі поп-хіти лунали в кожному транспорті, який нас підвозив. Навіть мобільні телефони водіїв озивалися звуками цимбалів, сопілки, трембіти... Справжній український колоритний сервіс.
ВРАЖЕННЯ«У ВОРОХТІ — ТЕПЛИЙ РОДИННИЙ СЕРВІС»
Вероніка БОРКОВСЬКА, оператор інформаційної мережі газети «День»:
— Ворохта — найбільш душевне гірське туристичне містечко з усіх, у яких мені довелося побувати. Оскільки ми не змогли придбати квитки на потяг, то поїхали до Ворохти на авто. Користуючись можливістю, один день вирішили використати на «експедицію» найбільш популярними гірськолижними курортами Прикарпаття. Були в Буковелі, Драгобраті, Яблуниці... Й остаточно переконались — у Ворохті найбільш тепла й затишна атмосфера. Невеликий потік туристів, помірні ціни й дуже теплий, я б навіть сказала, родинний сервіс.
Костянтин ГРИШИН, фотокореспондент газети «День»:
— Мене вразила чистота узбіч у Ворохті. Ми багато ходили вулицями містечка, гуляли в лісі... І ніде я не побачив викинутих папірців, пластикових пляшок, переповнених смітників... Не думаю, що там на більш високому рівні працює комунальна служба, просто, як мені здається, люди більш уважно і дбайливо ставляться до природи. Тут бережуть традиції предків і поважають землю, яка годує.
