Медіаспільнота та небайдужі громадяни кілька днів обурювалися постами в «Фейсбуці» редакторки ґламурного видання, яка чи то не розібравшись у ситуації, чи то свідомо вирішивши «хайпанути», глузувала з похорону героя України, який загинув на Донбасі. Патріотично налаштовані журналісти та активісти були просто шоковані витівкою заступниці головреда Cosmopolitan Ukraine Євгенії Пліхіної.
Винесемо за дужки питання, як людина, позбавлена здатності співчуття до чужої біди та настільки відірвана від реалій країни, в якій вона живе та працює, може бути одним із керівників видання поважного міжнародного медіахолдингу. В цьому плані така ситуація якраз не дивує, а підтверджує правило. Як показує досвід, у ґламурні видання в Україні традиційно набирають людей із низьким рівнем етичності, а моральні принципи не є для роботодавців у сфері друкованого ґламуру критерієм добору персоналу.
Ми пам’ятаємо, як минулого року з’ясувалося, що лист головного редактора Vogue Ukraine виявився плагіатом статті в російському журналі Harper’s Bazaar від 2006 року, а при подальшому з’ясуванні обставин стало відомо, що працівниця українського глянцевого видання взагалі сама не писала текстів, використовуючи «літературних рабів». «День» писав про цей скандал трохи більш ніж рік тому, в №198-199 від 2 листопада 2018 р. Стаття називалася «Лист до читачів. Чому плагіат та аутсорсинг авторських текстів — це не тільки про кризу в журналістиці».
Але також не дивно й інше — що редакторка, яка в своєму виданні та у своїх акаунтах в соціальних мережах та месенджерах пише переважно тексти 18+ на теми сексу та статевих органів і друкує свої «красиві фоточки» з магазинів та салонів, «улізла в болото», вирішивши висміяти траурну церемонію українського бійця.
Вона просто нічого не знає про війну, тому що не живе в реальності, в якій на сході України йдуть бойові дії та гинуть люди. В її редакції бомби не вибухають, кулі не свистять — ну і добре. А друзів, які воювали чи волонтерили, в неї, напевно, просто немає. Втім, вона далеко не одна така.
Найкраще на цю тему висловився Євген Степаненко — на Суспільному він веде авторські програми, робить телевізійні проекти, а також нещодавно поставив нестандартний та пронизливий спектакль «Голоси» за участю бійців АТО/ООС.
Ось що він, зокрема, написав у себе на «Фейсбуці»: «Перед першим показом вистави «Голоси» в Івано-Франківську ми відправили акторів поспілкуватися з народом про війну. Пам’ятаю, якою шокованою повернулася Катруся Бережна (волонтерка з Харкова)— з її слів, більшість із тих, з ким вона спілкувалася, були впевнені, що всіх добровольців знищили у котлах, створених владою ще в 2014-му, а воюють (а що, ще воюють?) алкаші та заробітчани... Випадок з цією дівчинкою — редакторкою «Космо», яка висміяла похорон офіцера СБУ в центрі Києва, — це вже, на жаль, стандарт сприйняття нас та війни у суспільстві».
Пост про дві реальності, глянцеву та воєнну, написала на «Фейсбуці» й журналістка UATV та видання «Новинарня» Анастасія Федченко:
«Є дві дівчини. Одна у 27 вже має досвід командування ротою на гарячій ділянці фронту. Цей досвід вона мала в 25. А коли їй не було і 22, вона в моргу впізнавала загиблих побратимів із добровольчого батальйону. Туди, як на «легшу» роботу, її відправив командир, бо втекла зі шпиталю, не прокапалася після поранень і контузії.
І ось ця дівчина розповідає мені, як їй важливо було, щоб на загиблому були найкращі труси з найближчого базару, труси, які так ніколи ніхто і не побачить, але воїн має бути похований гідно.
Розповідає, як дзвонила мамам і дружинам. Як вони плакали, аж мороз ішов по шкірі. Як сиділа біля моргу цілу ніч, бо мусила дочекатися ранку і вердикту щодо загиблого. Вона тоді викурювала по дві пачки цигарок на день.
То була Віка Дворецька, як ви здогадалися...
Є інша дівчина родом із прифронтового Селідового. Вона у свої 27 катається по Парижах та інших закордонах, по Пітєрах теж, і є заступницею редактора російськомовного (привіт, Законе про мову) глянцевого журналу «Космополітен». Вважає себе дуже дотепною, пише про мікрофлору піхви (справді дотепно, мені сподобалося), а тут написала про похорон. Мовляв, думала, фестиваль вуличної їжі, але обличчя несвяткові, ба більше, ті, хто вийшов, змушені зображати скорботу. І вона у цій похоронній фан-зоні. Іще багато всілякої гидоти вона написала. Танцювати на кістках загалом негарно, аморально, хоч кого б ховали, а тут прощалися з одним із найкращих снайперів України, всього на 10 років старшим за редакторку. Дівчина потім видалила допис, нібито вибачилася (точніше, виклала скрін із погрозами натовкти їй пику, приписала, що не хотіла нікого образити, мовляв: гляньте, я душка-лапочка, а мені ще й погрожують). Тепер і його видалила.
Це така собі Євгєнія Пліхіна.
Я цілий день думаю. Думаю, як так вийшло, що в нас дві дівчини однакового віку мають такий різний життєвий досвід. Мати різні життя нормально, так влаштований світ. Але як одна «не розібралась» у ситуації, у ситуації, в якій потроху з’їжджала з котушок інша? І якби розібралася, то що було б? Не писала б свої «фейлетони»?.. Чи написала б із меншою концентрацією зневаги?
Я цілий день думаю. Думаю, що не хочу «великої» війни, бо навіть «маленька» — велике горе. І водночас розумію, що людей так оберігали від російських градів, що люди охрініли.
Я цілий день думаю. Думаю, на якому дні українська журналістика. У США за такий допис заступниця головного редактора була б затягана по судах і звільнена з посади. В Україні завжди роблять вигляд страуса, мовляв, за три дні всі забудуть, черговий депутат щось накоїть, увага переключиться на нього.
Я цілий день думаю. Ну, ось писала ти про піхву і свічки для піхви, пиши собі, чому ж так тягне брудними черевиками зайти в чужу душу? Що це? Якесь прагнення зробити іншим боляче?
Я цілий день думаю і ні до чого путнього ще не додумалася. Мені просто хочеться помитися з господарчим милом.
А ще вибачте, будь ласка, всі ті, хто колись когось втрачав на війні. Мені дуже прикро, що люди дозволяють собі сміятися з чужого горя. Певно, це і наша провина, що не змогли достатньо проінформувати суспільство...»
У цій останній фразі — найбільш важливий та водночас найбільш сумний висновок із наявності в нашому суспільстві цілого прошарку людей, які не просто втомилися від війни чи її не помічають, — їм відверто байдужа доля країни, і вони готові насміхатися над стражданнями та болем людей. Настя Федченко винить у цьому себе і загалом журналістів. Але не тільки. У формуванні саме таких суспільних настроїв винні творці саме такої державної інформаційної політики, яка не те що виявилася не здатною мобілізувати громадян на те, щоб дати відсіч ворогу, але навіть проінформувати суспільство виявилося непосильним завданням. Виправдань для цього можна знайти безліч: тут і не дуже патріотична позиція олігархів — власників медіа, і виділення грошей від західних грантодавців лише на «пацифістські» проекти. Втім, все це тепер вже не важливо — ми увійшли в шостий рік війни із суспільством, значна частина якого або не хоче нічого знати про війну — як редакторка з «Космо», або хоче її найшвидшого припинення — байдуже, яким саме чином, — як Юрій Бардаш, реп-виконавець Youra та продюсер популярної в 2016 — 2017 рр. групи «Гриби». Бардаш, до речі, днями дав розлоге інтерв’ю російському відеоблогеру Юрію Дудю, яке теж викликало майже скандальну реакцію, але музиканти «поза політикою» — це окрема тема для роздумів та висновків щодо стану українського суспільства.
Повертаючись до сумної історії з редакторкою глянцевого журналу, що сміється із похорону вбитого на війні бійця, треба зазначити, що Cosmopolitan Ukraine не став відмовчуватися та прокоментував події постом на «Фейсбуці» через кілька годин після початку скандалу. «Бренд Cosmopolitan висловлює співчуття сім’ям та близьким Героїв та просить вибачення за текст, опублікований сьогодні вранці Євгенією Пліхіною на її особистій сторінці. Цей текст не має відношення до позиції бренду і нам щиро шкода, що наша колега так вчинила», — зазначалося в пості. Але, звісно, така м’яка реакція із таким запізненням не могла заспокоїти обурену громадськість.
«І це все?» — запитав під постом «Космо» дуже відомий та дуже авторитетний журналіст Сергій Каразій.
Волонтерка Олена Левицька була більш багатослівною. Вона порадила виданню: «Найменше, що ви зараз можете зробити, крім звільнення цієї особи, — це присвятити цілий номер загиблим хлопцям та їхнім родинам, розказати, як вони жили до війни, розказати, що втратила Україна, згадати про тисячі інших сімей, що залишилися без коханих людей. І весь, абсолютно весь номер великими буквами писати — МИ ІСНУЄМО ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ ЇМ!!!»
Олексій Бобровников, якому довелося повоювати на сході, теж порадив «Космо» написати не пост у ФБ, а щось саме для своїх читачів, для яких «немає війни», та із сумом констатував: «Схоже, що ми, військові, занадто добре вас захистили», фактично, повторивши думку Насті Федченко, наведену вище, про те, що людей занадто сильно оберігали від російських градів.
Утім, звісно, проблема зовсім в іншому. Проблема не в поганому чи, навпаки, в занадто доброму захисті людей з боку українського війська. Проблема у роз’єднанні, розколі суспільства на тих, хто воює, в той чи інший спосіб, та тих, хто не хоче нічого знати про війну та/або хоче негайного миру за будь-яку ціну. Апріорі, за визначенням, не може бути ефективного захисту держави, коли одна частина робить все для перемоги, а іншій взагалі це байдуже, не можна побудувати надійну оборону в морально демобілізованому суспільстві. Тобто провалили свою місію не військові в окопах, а ті, хто мав забезпечувати їм надійне прикриття та підтримку в тилу, де формується громадська думка і позиція суспільства.
Вище я зазначила, що в цьому винні не лише одні журналісти, а й держава. Але і суспільство само по собі та у зв’язці зі ЗМІ також впливає на формування загального настрою в країні — тобто громадяни впливають самі на себе. Працює це так: ЗМІ інформують про те, що люди хочуть знати, і тому «не травмують людей» страшними новинами з фронту. Люди довгий час нічого про війну не знають і поступово повністю випадають із реальності. В результаті виходить, що в Україні на шостий рік війни існують видання — нехай і глянцеві, які взагалі ігнорують війну, журналісти — нехай і ґламурні, які нічого не знають про події на фронті, та читачі, які з готовністю купують повністю ізольоване від реальності ґламурне чтиво. І в цієї ситуації, насправді, навіть не знаєш, що є первинним — бажання не розповідати про війну, чи намагання нічого не знати про війну. Яка, нагадаю, все ще триває, і нікуди не поділася.
