У грудні минає п’ять років, як відійшов у вічність Євген Сверстюк – відомий український дисидент, літературний критик, есеїст, президент Українського ПЕН-клубу.
«Знаєте, якась добра хвиля роздумів, якийсь позитивний заряд енергії іде завжди від Ваших листів! Може, тому, що лист Ваш вискакує з робітні, де творча атмосфера залишає на ньому слід силового поля».
З листа Є. Сверстюка до професора Ю. Луцького.
Жорсткість табірного режиму інформаційно ізолювала політв’язнів. Радянський Союз, який намагався демонструвати світові імідж країни вільних людей, змушений був іти на певні поступки. Обмеживши контакти політв’язнів з рідними, не міг заборонити листування з кореспондентами з-за кордону. Українська діаспора в цілому світі чудово знала про справжній стан речей із дотриманням прав людини в Радянському Союзі, свідомо шукала найбільш невгодних тоталітарному режимові адресатів. Це листування давало змогу людям «вільного світу» мати бодай якусь інформацію про відомих письменників, правозахисників, художників та вчених. Охоронці таборів добре знали, що, коли таке листування раптом увірветься, діаспора застосовуватиме всі можливі впливи на державні інституції демократичних країн, щоб з’ясувати долю політв’язня.
Яскравим зразком «політичного» епістолярію можемо назвати листування Євгена Сверстюка з Юрієм Луцьким. Їхні листи – це потужний літературно-критичний документ, який зберігся всупереч обставинам та різним життєвим умовам кореспондентів – відомого літературознавця, видавця, університетського професора з Торонто та політичного засланця, українського дисидента.
Згадане листування розпочалося привітальним листом Ю. Луцького восени 1980 року на день народження Є. Сверстюка. У складних умовах заслання Євген Сверстюк навмисне, за власним зізнанням, «втікав у листи», звертаючись головно до літературно-мистецьких тем. Крізь призму морально-етичних критеріїв дисидент говорить про сучасних письменників, аргументуючи свою позицію. Є. Сверстюк зізнається: «Читати не конче, потім я щиро не можу читати, скажімо, П. Загребельного, замість вистражданих істин майструються ефектні лаштунки, гладкопис декорується поняттям «категоричного імперативу» поряд з рефлекторними відчуттями, а легкий потік асоціацій навіть не торкається тих форм, що визначають сутність людської натури і просвітлюють таємничу єдність мікросвіту і макросвіту».
Про роман «Собор» О. Гончара Є. Сверстюк пише: «Не має художньої сили, що перетривала б десятиріччя інтенсивних поривань до цієї висоти, та й висота подана у цьому романі, на жаль, не та, як у японців, що малюють Фудзі як Бога в душі. Цю висоту треба вистраждати і випити чашу з іншими і віддати їй роки і роки життя».
Говорячи про класиків, дисидент зізнається, що постать Івана Франка для нього – це передусім «трагедія розуму без віри основ». І далі: «Кожна велика постать еволюціонує в нашій свідомості. Мабуть, найцікавіше еволюціонувала Павла Грабовського». Павло Грабовський завжди приваблював його своєю високою справжністю і вродженим ідеалізмом: «Я проглянув три томи і виніс враження, що це свіжий розум і чисте серце одного з найкращих наших подвижників, що покутують наші гріхи – лінивство і самоствердження у тій хаті, що скраю, лакомство, сентиментальність замріяного раба, самовдоволення обичного обивателя».
Окрім літературних відгуків, політв’язень пропонує увазі Ю. Луцького свої поеми «Сервантес», «Достоєвський», які були квінтесенцією естетико-філософської концепції Є. Сверстюка. «Барокову споруду про Достоєвського» Юрій Луцький оцінює так: «Ваш Достоєвський, може стати циклом поезій про великих письменників. Це один спосіб нав’язати наше сучасне до широкого світу, спосіб під Вашим пером дуже успішний».
Адже поезія Євгена Сверстюка «це власне не так поезія у традиційному розумінні, як естетичні, етико-філософські, екзистенційні роздуми і констатації, поетичні відгомони характерного для автора специфічного поетико-етичного літературознавства чи такої ж культурології».
Сверстюк відповідає: «Ви так драстично розгойдуєте хвилю літературної гри, що мені не випадає марудити цю погоду і Багдаринські будні. Ви заманюєте в море плавати, – зізнається Сверстюк». Тому кожна літературна тема обростає епістолярними роздумами і не залишається поза увагою кореспондентів. У відповідь на надісланий «Ребус, портрет без назви» – поезію про Івана Франка – Євген Сверстюк отримує характеристику творчості видатного поета. Юрій Луцький пише, що «Своїм «Зів’ялим листям» став одним із модерністів, та його трагедія не лише в суперечливості теорії і практики, але і в віддзеркаленні дилеми української інтелігенції». Ю. Луцький вважає, що лише після розв’язки цієї проблеми можлива велика література. Та main stream цього листування – це «гоголіада», яка розгорнулась навколо надісланих Луцькому поем «Роздвоєний дух» і «Молитва». Ця тема не лише відповідала науковим інтересам професора, який був автором праці «Між Гоголем і Шевченком», а й засвідчила прагнення українського дисидента переосмислити заідеологізований канон та була суголосна з науковими пошуками Г. Грабовича, який саме в той час у США працював над темою «Українсько-російські літературні взаємини» й прагнув повернути Гоголя Україні, якого, внаслідок мовної диференціації, було зараховано до російських письменників.
З огляду на умови заслання жанри поеми та епістолярної критики були оптимальними, проте підсумком цих інтелектуальних пошуків стала книга есеїв Євгена Сверстюка «Гоголь і українська ніч» (Київ, 2013 р.). Є. Сверстюк зізнався, що задум написати про Миколу Гоголя виник з «елементарного бажання зрозуміти його», адже зі школи виніс спрощене уявлення про письменника як сатирика, і хоч, як, зауважує, можна б було написати вже повість про Гоголя, він все ще перечитує літературу, бо «“духовна криза” Гоголя залишається проблемою, яку треба пережити. А не перегорнути».
Ю. Луцький ділиться своїми міркуваннями про запропоновану Євгеном Сверстюком теорію «роздвоєного духу» автора «Мертвих душ». Він переконаний, це роздвоєння було трагічне тільки в житті Микола Гоголя, а в його творчості воно було головним стимулом. Кореспонденти одностайні у трактуванні проблеми Гоголя. Розглядаючи її в контексті культурної експансії української інтелігенції Росії, щодо автора «Мертвих душ» зауважують: «він завершив духовний похід-кортеж краян з Києво-Могилянської Академії в Північну Пальміру з найбільшою духовною експльозією».
Поема «Молитва» Є. Сверстюка, присвячена Миколі Гоголю, вразила Ю. Луцького своїм словесним плетивом. У листі від 19 липня 1983 року він зазначає: «Вам вдалося створити образ людини-творця, що черпала з своєї роздвоєності, та відтворити вічність гоголівської проблематики і його як «мученика перехресть».
Ю. Луцького вразило те, що М. Гоголь, відчувши зародження хлестаковщини, лицедійства та матеріалізму, несвідомо у своїх творах створив багатогранний світ, попри свою «православність». Він вважає, що душевні страждання автора «Мертвих душ» пов’язані з втратою українського ґрунту, – і водночас це запорука успіху Миколи Гоголя, завдяки якій зродилися його кращі твори.
Цікавою є дискусія Є. Сверстюка та Ю. Луцького навколо розпочатої у діаспорі нової сторінки шевченкознавства, яка знайшла свій розголос серед друзів-літературознавців Юрія Луцького. Григорій Грабович за допомогою методу структурної антропології дійшов висновку, що у Т. Шевченка наявні постійна опозиція і напруження між «комунітас» (сім’я, людина) і «структурою» (людською надбудовою). Перше явище завжди позитивне, а друге – негативне. Євген Сверстюк, хоч і вважає, що потрібні нові методи, адже «на толоці банальної описовості вже замкнулось коло повторень», але все ж таки має консервативне упередження до новітніх концепцій і вбачає безплідною спробу Леоніда Плюща розглянути творчість Тараса Шевченка крізь призму фройдистських понять, адже світ Кобзаря «настільки явно тяжить до абсолютів Вічної Книги». До того ж в есеї «Остання сльоза», яке інкримінували авторові як антирадянський, він привертає увагу до того, що Т. Шевченко виробляв свою філософію більше на Біблії, ніж на філософії, що саме «Псалтир і народна пісня одкрили йому в дитинстві таїну символіки». У листах Юрій Луцький ділиться з Є. Сверстюком своїми творчими планами та радиться, як краще прочитати доповідь про «Шевченкові зустрічі з Мазепою», де, окрім «Іржавця», розкриваються маловідомі біографічні факти, надсилає план курсу «Про український роман», пояснює, що підходить до цієї теми трохи по-старомодному, бо не звертає багато уваги на форму. Адже головне в наших романах «висловити те, загальнолюдське, і те, що тісно пов’язане з історією України чи пак шуканням власної ідентичності».
Є. Сверстюк відповідає: «Мені було цікаво за давньою звичкою прикидати розділи наведених Вами праць». Тобто політв’язень повністю ігнорує своє засланське становище, включається у вир інтенсивного наукового життя та легко долає дистанцію всупереч усьому. Єдине, що має для нього значення, – це питома творча робота. Ув’язнення, заслання – це лише умовність, «данина часу», плата за свою позицію, практично єдиний шанс залишитись собою.
Феномен таланту для нього – «схопити невловиме і вирізьбити форму». Журнальна репродукція «Сікстинської Мадонни» Рафаеля, яку Є. Сверстюк вже шість років зберігав, надихнула його написати однойменний сонет. Це важлива деталь, адже є свідченням того, що творчий потенціал вимагав реалізації, і навіть в атмосфері, не характерній, а згубній для творіння прекрасного, використовував найменший привід для творчості, адже «втеча від тюремної жорстокості спрямована у бік культури». З листа Є. Сверстюка до В. Марченка від 22 січня 1983 року довідуємось, що Опанас Заливаха надіслав Євгенові Сверстюкові копію ікони Володимирської Богородиці, яку той порівняв із шедевром Рафаеля: «Володимирська Богоматір – це класична ікона, натомість Мадонна Рафаелева не є іконою. Це драма»:
Вона вже перетліла на вугіль.
Вона уже бачила все.
Та йде у глибиннім сіянні
І тихо дитя несе.
Відтак, «екзотичний» конверт є тією «срібною ниткою», яка творить ірреальний зв’язок та дає можливість заповнити нестачу інтелектуального спілкування й подолати духовну порожнечу на засланні. Коли усю енергію поглинала столярна робота, то літературні відступи були «природним продовженням своїх літературних занять, щоб не дискваліфікуватися, не втрати себе». Ю. Луцький підтримує свого адресата: «У Вас є творча наснага, якої ні самота, ні брак читача не повинні вбити. Якщо не до щоденника, раджу втекти до нотаток чи листів. “Епістолярний роман»” – призабутий жанр».
