Леонід Канфер — журналіст, телеведучий, автор документальних фільмів, який мешкає в Україні з 2015 року. Сам Леонід родом із Білорусі, 15 років прожив у Росії, працював з багатьма іноземними телекомпаніями. В нашій країні він зняв низку документальних стрічок, у тому числі про війну Росії проти України, вів суспільно-політичні програми на українських телеканалах. «День» зустрівся з ним на той час, коли Леонід оголосив свій намір полишити Україну. Чому його досвід не виявився досить затребуваним у нас? Як він оцінює нинішній стан інформаційної політики і документалістики в Україні? Ці та інші питання «День» обговорив з Леонідом.
«ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО — ЦЕ ТОЙ ВИД КОНТЕНТУ, ЯКИЙ БУДЕ ІСНУВАТИ ЗАВЖДИ»
— Леоніде, нещодавно ви заявили в інтернеті, що маєте намір полишити Україну. З чим пов’язані такі плани?
— Мій намір полишити Україну — це не відчай, а розуміння реалій, коли в країні немає запиту на документальне кіно. Півроку я сиджу без замовлень. Коли я спілкуюся з медіаменеджерами, то регулярно чую, що документальне кіно зараз нікому не потрібне. Здебільшого потрібен лише розважальний формат, новини й ток-шоу. За таких умов я розумію, що це об’єктивна реальність запиту суспільства. Але, з іншого боку, я особисто в корні з таким станом справ не погоджуюсь. Такий підхід є дуже небезпечним для національної безпеки в інформаційній сфері, тим більше маючи під боком такого агресивного в усіх сенсах сусіда, як Росія. У світі тенденція така, що документальне кіно перебуває на підйомі, в тому числі й у РФ.
— Росія взагалі осідлала всіх коней для того, щоб мати максимальний вплив як на своїх громадян, так і на світ.
— Звичайно. Але чому наші медіаменеджери цього не розуміють? Тому що вважають: документальне кіно має отримувати саме такий рейтинг, який дають інші формати, скажімо, серіали, гумористичні програми або «жовті» розслідування. Більш того, багато продукту в форматі розслідувань, які мають привертати увагу масового глядача, по факту не є розслідуваннями, а є «жовтим» форматом, який нічого спільного з пошуком істини і правди не має. Цей контент глядача розважає. А позаяк у глядача є свій сформований запит, який ми називаємо запитом масового глядача, то телеканал не може орієнтуватися на вузький прошарок аудиторії і обирає більш широкий її сегмент. Але потрібно розуміти, що документальне кіно — це той вид контенту, який буде існувати завжди, на відміну від новин чи ток-шоу. Останній контент живе день, у кращому разі — тиждень. Потім він уже не є актуальним. Документальний фільм живе довго і працює на довгостроковий період. Його не можна вимірювати цифрами комерційного показу. Документальне кіно формує глядача, формує його запит на інформацію, виховує. Таке кіно дає глядачеві можливість усвідомити, в якій країні він живе, які реалії криються за переліком подій. Знову ж таки, в Росії їхні телеканали за рік виробляють приблизно 100 документальних фільмів — від життєписів відомих особистостей до ідеологічних стрічок. Таким чином російська пропаганда «впарює» потрібні їй меседжі загалу і робить це системно, не шкодуючи на це грошей. Документальне кіно — це ефективний інструмент, який дієво працює. Наприклад, ми всі звикли сприймати телеканал РашаТудей як новинний, який експортує відповідні меседжі, в тому числі на Захід. Насправді це не один телеканал. Існує, наприклад, RT Documentary, який орієнтується виключно на виготовлення документальних фільмів. Таким чином Росія завдяки цьому каналу може заявляти про свою позицію, в тому числі через міжнародні кінофестивалі. Свого часу ще до війни у мене був короткий період співпраці з цим телеканалом. Я зробив неполітичний фільм про звичаї кровної помсти на Кавказі. Цей фільм одержав золоту медаль на кінофестивалі у Нью Йорку. Як наслідок, хоч і опосередковано, цей фільм просував тему Росії на Заході. В Україні навіть зараз при тому, що триває війна, немає повноцінного розуміння того, що це інструмент, який має працювати і його потрібно використовувати.
«ОЛІГАРХИ, ВЛАСНИКИ ТЕЛЕКАНАЛІВ НАВМИСНЕ НАМАГАЮТЬСЯ ГЛЯДАЧА ПОЗБАВИТИ ВМІННЯ ДУМАТИ»
— Наскільки витратними є зйомки документального кіно?
— Це дуже витратна справа. Подеколи навіть дорожче, ніж зйомки ігрового серіалу. Тому що зйомка документального фільму вимагає особливого підходу, вимог до формату, підбору героїв, яких неможливо вигадати, а треба знайти. Тим не менше, повторюю, цей формат на сьогодні дуже популярний у світі. В Україні поки що в цьому плані ми маємо голе поле, починаючи від відсутності відповідної школи документалістики і закінчуючи вже згаданою відсутністю запиту від телеканалів та підтримки держави. Безумовно, існує Міністерство культури, яке закладає якісь кошти на виробництво документальних фільмів. Але цього замало. Мало виробити кілька фільмів, їх треба ще й показати. Виходить так, що багато з цих фільмів просто не доходять до масового глядача.
— Вам не здається, що така інформаційна політика проводиться свідомо і питання тут не лише в комерційній складовій?
— Я вважаю, що олігархи, власники телеканалів навмисне намагаються позбавити глядача вміння думати. Вони розжовують контент і при цьому роблять такі акценти, що глядачу просто досить проковтнути вже готовий матеріал. Цей добрий, а той поганий, цей за нас, а той проти нас, цей чесний, а той злочинець. Тож для чого намагатись думати, коли начебто все й так ясно? Простіше споживати все готове і сприймати життя в «ящику» як розвагу. Тим паче, що в реальному житті у більшості людей і без того вистачає проблем. Саме тому дуже багато інтелектуалів просто не вмикають телевізор, адже розуміють, що для них там нічого не виробляється. Це якраз ті люди, яким притаманне критичне та креативне мислення, і вони самі приймають рішення. Телевізор їм просто не потрібен, адже існує багато інших джерел інформації.
«ТІ, ХТО СВОГО ЧАСУ ПОВІРИЛИ В «БИТВУ ЕКСТРАСЕНСІВ», ЗГОДОМ ПОВІРИЛИ І У «РОЗІП’ЯТОГО ХЛОПЧИКА»
— Але глядач — це, перш за все, громадянин, який має право голосу, а отже, у своїй масі може вплинути зрештою на долю країни. Таким чином громадянин, якого привчили лінуватися думати і вестись за емоціями, стає небезпечною маріонеткою.
— Так і є. Тому я переконаний, що ця політика свідома. До речі, в Росії та ж сама тенденція. Але там закладаються інші імперативи, аніж у нас в Україні. У них інші завдання, а отже, й меседжі інші. Зрештою, ті хто свого часу повірили в «Битву екстрасенсів», згодом повірили і у «розіп’ятого хлопчика». Як наслідок, ми бачимо на екрані різного роду пройдисвітів — від постановочних шоу про «екстрасенсів» тощо до постановочних політичних шоу, де так саме обманюють і маніпулюють людьми. Все це є ланками одного ланцюга.
— І за цим стоять олігархи, які, у свою чергу, часто зав’язані на саму Росію.
— Олігархічне телебачення — це добре чи погано? З одного боку — це добре, адже без них у нас взагалі не було б ніякого телебачення. З іншого боку — це погано, адже власники телеканалів обстоюють власний інтерес і практично ніхто не виробляє контент, який реально потрібен країні. В умовах інформаційної війни, коли Росія нападає на Україну не лише військовим компонентом, а й пропагандистським, наша країна не те що програє Росії, а вже програла. Вибачте, програла «всуху». І тут ідеться не лише про окуповані території, а й землі, які перебувають під нашим контролем. Тож не треба буде дивуватись, якщо на сході України в разі продовження розгортання окупації ці громадяни зрадять Батьківщину так само, як це зробили інші, хто взяв до рук автомат чи просто проголосував на тих сумнозвісних «референдумах» і підтримав окупаційну владу. Схоже, що ніхто достеменно висновків із подій 2014 року так і не зробив. Адже перед цим було кілька десятків років державницького інформаційного вакууму на сході України й у Криму.
«В УМОВАХ ІСНУВАННЯ ОЛІГАРХІЧНИХ ГРУП ПОТРІБНА ПОТУЖНА ОДНОЗНАЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ»
— Чи реально в умовах війни журналісту зберегти об’єктивність?
— Журналіст зобов’язаний бути об’єктивним. Зараз у мене дещо інша роль — роль документаліста, я висловлюю власну точку зору, своє бачення подій. Окрема тема, позиція держави. В умовах існування олігархічних груп тут потрібна потужна однозначна політика держави.
— Свого роду інформаційний продержавницький фарватер...
— Причому це дуже термінове питання. Воно не менш важливе, ніж укріплення армії та лінії розмежування. Якщо та ситуація безвольності в інформаційному полі, яку ми зараз маємо, триватиме ще кілька років, то Україна сама принесе на блюдечку свою незалежність агресору — Росії. В якій формі це може статися — то вже інше питання. Нагадаю ще раз: уже частина медіаресурсів в Україні перебуває під повним контролем проросійських олігархів. Чого нам чекати ще? Цього року я робив документальний серіал про хроніку російської агресії. Зрештою я зрозумів, що його треба було робити більш широко. На жаль, шість серій цього фільму вийшло не на рейтингових каналах. Але після цього я написав концепт протидії російській пропаганді та відродження українського порядку денного в електронних ЗМІ. Про це я заявляв і по радіо, і по ТБ, і в інтернеті. Виявилось, що це нікому не потрібно — ні новій, ні старій владі. Тому у мене досить багато підстав для песимізму. Я не бачу політичної волі держави для того, щоб створити потужну медійну групу з чітко поставленими завданнями протидії російській пропаганді. Зараз кожен це робить окремо по мірі можливостей, бюджетів, волі та інших чинників.
«В УКРАЇНІ Є БАГАТО ЛЮДЕЙ, У ЯКИХ ГОРЯТЬ ОЧІ, ЯКІ ХОЧУТЬ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СФЕРІ ДОКУМЕНТАЛІСТИКИ»
— Торкнемось вашої біографії. Багато хто виїздить до Росії, щоб заробити гроші. А ви, навпаки, приїхали в Україну із Росії. Яким був мотив такого вчинку?
— Все досить просто. Я російський журналіст родом із Білорусі, жив у Росії з 2000 року. Тоді Росія порівняно з Білоруссю виглядала набагато вільнішою країною. Спочатку були досить романтичні відчуття. Такі ж саме романтичні відчуття я переживав тоді, коли приїхав до України. Насправді, ситуація в російських ЗМІ початку 2000-х років багато в чому нагадує нинішню ситуацію в українських ЗМІ. Існували медіамайданчики, які належали олігархічним або державно-олігархічним силам, кожна з яких вела свою війну між собою. Особливо ця війна стала очевидною перед виборами 2000 року. Тим не менше, тоді в Росії ще залишалося широке поле для реальної журналістики. І я не шкодував, що виїхав із Білорусі, адже в Росії ще застав школу ЗМІ 1990-х, яку створювали дійсно за західними лекалами. Мені пощастило також у тому, що в той час я працював з німецькою телекомпанією ARD, завдяки чому до мене прийшло відповідне розуміння західних телевізійних стандартів. Але ця тимчасова свобода дуже швидко згорнулася. Потім я підписав на рік контракт з ізраїльською телекомпанією і працював редактором новин. Саме в Ізраїлі я застав події на Майдані в Києві, і, безумовно, мої симпатії були на боці майданівців та України загалом. Тоді ми дуже активно висвітлювали події на Майдані і зрештою війну на Донбасі, відправляли в Україну власних кореспондентів, зробили кілька фільмів. Зрештою нас почали навіть називати «жидо-бендерівським» каналом. Коли мій контракт закінчився, то я поїхав до України, хоч тут у мене не було жодних контактів, тим часом як у Росії залишилось багато друзів і знайомих. Крім того, в Росії з моїм досвідом, бекграундом і нагородами не знайшлося роботи, а займатися пропагандою я просто не міг. Певний час я фактично працював сам на себе, і це до певної міри давало відчуття свободи, але не давало стабільності. Тоді я зняв фільм «Кровний ворог» про двох рідних братів в Україні, які опинились по обидва боки війни — один пішов у ЗСУ, а другий подався до бойовиків. Під час зйомок виникла унікальна ситуація, без якої я не міг би зняти цей фільм без участі як українського, так і російського телеканала. На окуповану територію мене просто не пустили б, якби я не представляв російський телеканал. Таким чином у мене була домовленість з українським «Eспpeсo» і російським «Россия-24». Мені пред’явили умову, що у фільмі однаково і збалансовано будуть представлені обидві воюючі сторони і що кожна зі сторін має висловитись, за що саме вона воює. Я цих умов дотримався. Зрештою цей фільм вийшов в один день і в Росії, і в Україні. Росіяни змогли побачити справжній образ українського військового.
— Я бачив цей фільм, і варто зазначити, що українська сторона в ньому представлена в кращому світлі.
— Але це об’єктивна реальність. Я нічого не вигадував. Так вийшло, що сім’я не підтримала старшого брата, котрий пішов воювати до лав «ДНР». Навіть його дружина відмовилася брати участь у зйомках. Що ж до молодшого брата, котрий пішов до лав ЗСУ, то тут абсолютно протилежна історія. Сім’я цілком стала на його бік. І підтримала не лише його, а й підтримала Україну. Відчувалася абсолютна солідарність родини в цьому питанні. Внаслідок цього мене, вибачте, «роздолбали» на «Россия-1» в особі Скабєєвої. Вони дивувалися, що фільм знятий за канонами документальної журналістики, а українські військові все одно виглядають краще. Завдяки цьому фільму я переїхав в Україну. Здійснилась моя мрія, коли ще в Ізраїлі я залишив записку в Стіні плачу про те, що хочу жити і працювати в Україні. Це відповідало моїй громадянській позиції. На жаль, тепер я і Україні не потрібен. Переконаний, що у нас є багато людей, у яких горять очі, які хочуть реалізувати себе в цій сфері. Їх треба підхопити, стимулювати, навчити, і вони будуть швидко зростати. А для цього потрібна системна державна програма.
