У Дніпрі вийшло друком нове і цікаве видання — «Лоцмани дніпрових порогів». Ця книжка — вибране з творчості українського історика, археолога, одного з учнів академіка Дмитра Яворницького — Павла Антоновича Козара. До видання включені його статті про дніпровських лоцманів, академіка Дмитра Яворницького, Катеринославський краєвий музей тощо. Окрім того, уперше з 1927 року друкується довідник для екскурсантів «На Дніпрельстан через пороги» та брошура російською мовою «Маршрут для экскурсии на Днепрострой». Розрахована книжка на широке коло читачів, які цікавляться історією рідного краю. Упорядник — відомий дніпровський краєзнавець та письменник Микола Чабан. На презентації книжки, що відбулася у Центральній міській бібліотеці Дніпра, він відзначив, що ім’я Павла Козара ще донедавна було мало кому відоме. Хоча йдеться про висококваліфікованого історика й археолога, аспіранта і співробітника Дмитра Яворницького, одного із керівників «Дніпрельстанівської археологічної експедиції», яка досліджувала береги Дніпра перед затопленням у 1932 році.
У 30-ті роки ХХ ст., коли посилилися гоніння на українську інтелігенцію, Павла Козара тричі кидали до в’язниці, а також висилали на Донбас. Рятувати його доводилось академіку Д. Яворницькому, хоча той сам перебував під постійним стеженням та загрозою арешту.
НЕПРОСТА БІОГРАФІЯ
Народився Павло Антонович Козар 12 лютого 1898 року в селі Широке, у сучасному Солонянському районі Дніпропетровської області, де жили нащадки лоцманів Дніпрових порогів. Пізніше, під час колективізації, його заможних батьків радянська влада заслала до Сибіру, де вони й померли. Після здобуття середньої освіти у сільській школі Павло Козар вступив на історичне відділення Дніпропетровського інституту народної освіти, навчання закінчив 1926 року. У 1929-му захистив дисертацію «Краєвий музей та його завдання» під науковим керівництвом академіка Дмитра Яворницького. У 1925—1931 роках працював завідувачем історико-археологічного відділу Дніпропетровського історичного музею, який у той час очолював академік Д.Яворницький. П.Козар є автором шістнадцяти науково-популярних праць та двох монографій із краєзнавства. Деякі з цих досліджень є складовою частиною його докторської дисертації «Лоцмани дніпровських порогів», яку він захистив 1942 року. У 1926—1930 рр. Павло Козар був інспектором Дніпропетровської краєвої інспектури охорони пам’яток. Тоді ж брав безпосередню участь у роботі комплексної науково-археологічної експедиції на Дніпрельстані. Саме Козар був автором щорічних звітів про роботу експедиції. Серед археологів він відомий тим, що першим відкрив поля поховань в Надпоріжжі. За свої погляди і переконання Козар зазнав утисків і переслідувань з боку радянської влади, хоча займався він лише наукою. Йому довелося деякий час жити на Донбасі, а після повернення до Дніпропетровська, напередодні війни, він змушений був працювати простим шкільним учителем.
Під час нацистської окупації Козар залишився у Дніпропетровську і брав участь у створенні місцевого самоврядування. У 1941—1943 роках завідував відділом народної освіти обласної управи, очолював кафедру історії України Дніпропетровського українського державного університету. Одночасно був директором Дніпропетровського історичного музею, а згодом і об’єднаного художньо-історичного музею. В цей час Козар друкує наукові та науково-популярні статті, займається порятунком музейних скарбів, зібраних ще Яворницьким і не вивезених на схід. Як член ОУН і один з керівників обласної управи, у жовтні 1941 року він створює газету «Вільна Україна». Проте нацисти невдовзі перейменували «Вільну Україну» на «Дніпропетровську газету». У Шевченківські дні 5 березня 1942 року Павло Козар прочитав в університеті доповідь «Історичні поезії Т. Г. Шевченка». Навесні того ж року захистив докторську дисертацію, присвячену лоцманам Дніпрових порогів. У цей час працює над біографією свого вчителя — Д. І. Яворницького. Продовжував П.Козар і археологічні розкопки. Влітку 1942 року він очолив науково-археологічну експедицію в Надпоріжжя, оскільки через руйнацію Дніпрогесу знову відкрилися старі береги Дніпра та пороги. До роботи в експедиції він залучив археологів О. Бодянського та С. Накельського, художника М. Погрібняка та геолога О. Шинкаренка. До організації експедиції були причетні також німецький археолог Герман Горнунг із Нюрнберга та співробітник Краківського археологічного товариства Гюде Пахвен. Восени 1943 року, коли радянські війська наблизилися до Дніпра, Павло Козар разом із двома доньками — Оленою і Галиною — виїхав до Львова, а згодом до Польщі, де помер у квітні 1944-го в Радомі від раку шлунка. Там же був похований. В Україні залишилися старша донька з інвалідністю та дружина.
Спогади про П.Козара залишила його донька Олена Козар-Варварів, яка жила за кордоном, а останній дніпровський лоцман — Григорій Омельченко, якій проживав у Лоцманській Кам’янці, створив 1994 року Музей лоцманів Дніпрових порогів, що існує й досі.
ІМ’Я ПОЧАЛО ПОВЕРТАТИСЯ ІЗ ЗАБУТТЯ ПЕРЕВАЖНО ЗАВДЯКИ ДНІПРОВСЬКОМУ КРАЄЗНАВЦЮ МИКОЛІ ЧАБАНУ
Тільки в самостійній Україні ім’я Козара поступово почало повертатися із забуття переважно завдяки дніпровському краєзнавцю Миколі Чабану. Його зусиллями у 1996 та 2000 роках виходили з друку історичні твори вченого. «Особистістю Павла Козара я зацікавився на початку 1990-х, — розповідає Микола Чабан. — У 1993 році, після розпаду СРСР, до Дніпропетровська приїхала із США його дочка Олена. Вона була у Будинку-музеї Д.Яворницького і багато розповідала про батька. Потім надіслала мені копію брошури «Дніпровські лоцмани», видану ще 1929 року. Інші твори П.Козара довелося шукати по всій Україні й за її межами. У Києві я знайшов деякі статті, які довго переписував ручкою. У Львові знайшов підшивку довоєнної газети «Зоря», яка не збереглася у дніпровських бібліотеках. Щось знайшов у місцевому обласному архіві. Таким же чином розшукував і старі фото. В цілому, я присвятив цій темі майже чверть століття».
Нинішнього року вийшов у світ упорядкований Миколою Чабаном том наукової спадщини Козара під загальною назвою «Лоцмани дніпрових порогів». Книжка, що має 355 сторінок, містить численні фотографії порогів, затоплені водами Дніпра у 1932 році. До книги увійшли практично всі твори Козара. Насамперед його дисертація «Лоцмани дніпрових порогів», наукові статті з археологічних досліджень порогів, фортець Подніпров’я ХVІІ ст., історичні поезії Т. Г. Шевченка, науково-популярні дописи про Полтавський історичний музей, Межигірський Спаський монастир, про гетьмана Петра Сагайдачного. Окрім того, опубліковано листи П.Козара до Д.Яворницького, спогади про академіка, фотографії членів його сім’ї і нащадків. До речі, видання книжки «Лоцмани дніпрових порогів» профінансували онучки Павла Козара, які живуть у США.
КОЗАР РОЗГЛЯДАЄ ВСІ СТОРОНИ ЖИТТЯ ЛОЦМАНСЬКОЇ ГРОМАДИ
Відомий український історик Юрій Мицик вважає, що праці Павла Козара не втратили своєї актуальності та наукової значущості навіть багато десятиліть по тому. Він відзначає, що про Дніпрові пороги різні автори писали не раз — передусім, це книги Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Дмитра Яворницького та Василя Біднова. Але вони тільки побіжно згадували про дніпрових лоцманів, які фактично були вільними козаками, проводили судна та плоти через дніпровський каскад з часів Богдана Хмельницького. Саме тоді, у 1656 р., виникає їхнє поселення Лоцманська Кам’янка.
На відміну від інших Козар розглядає всі сторони життя лоцманської громади, насамперед — її склад, адміністративний устрій, земельний фонд, сільське господарство, школу, медичну допомогу тощо, і ці сторінки досі викликають увагу не тільки науковців, а й широкого кола читачів.
Дуже великий інтерес, підкреслює Ю.Мицик, викликає вагома робота Козара «На Дніпрельстан через пороги. Історичний нарис Подніпрянщини. Довідник екскурсантам». Вона яскраво ілюструє зростання інтересу українців до своєї історії у 20-х роках ХХ ст., в часи «розстріляного відродження» і прагнення Козара, який сам проводив блискучі екскурсії, задовольнити спрагу людей у пізнанні своєї сивої давнини. Путівники та краєзнавчі роботи Павла Козара не застаріли, їх можна використовувати й сьогодні, майже через століття. Ними користуються дніпровські, запорізькі й нікопольські краєзнавці, які проводять екскурсії цими ж шляхами, що колись були відкриті академіком Яворницьким та його учнями. Тому книга одного з них — історика Павла Козара, безумовно, стане багатьом у пригоді.
