Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Палаючий гніт

26 лютого, 2020 - 10:43

Писати про російське кіно — справа, яка здається необов’язковою. Але є фільми, скажімо так, симптоматичні. Принаймні на Берлінському кінофестивалі. Ось один із них: «Котлован», режисер — Андрій Грязев, конкурс Panorama Dokumente.

Грязев — автор соціальної документалістики; його найвідоміша робота — «Завтра» про скандальний арт-гурт «Війна». В новій картині мистецтва обмаль, а от скандалів скільки завгодно. «Скільки можна з нас здирати того, чого вже немає!» — кричить у камеру одна з героїнь. Фраза більш ніж типова.

Називаючи фільм «Котлован», Грязев, можливо, ненавмисно, заклав асоціацію з однойменною повістю Андрія Платонова. Втім, загальне у цих творів тільки одне: котлован як втілення краху надій. Тільки у Платонова це метафора соціалістичної утопії, яку ніколи не збудують, а у Грязева — ознака нерівності і хаосу, в який занурюється Росія.

Картина складена за монтажним принципом: Грязев брав відео з відкритих джерел, переважно з Youtube й інших соцмереж. Перші десять хвилин мова, власне і йде про котловани як невід’ємну рису російського краєвиду. У них грають діти, в них провалюються автомобілі, трактори й цілі будинки, в них купаються, в них гинуть. Їх забагато. Вони повсюди.

Але потім екран заповнюють люди без житла, які зневірилися хоч колись знайти свій дім — початком будівництва якого, власне, і є котлован. Котловани є — будинків немає. Але немає й багато іншого. Бензину й газу за притомними цінами, доріг, допомоги від правоохоронців, які ігнорують скарги жінки, по-звірячому битої чоловіком, відповіді від влади, за що загинули сини, що відправилися на чергову війну. Екран заповнюють слізні прохання до царя й різноманітні прояви ненависті до нього ж — безладний, але гучний хор народу, доведеного до краю, населення, що звалилося, незалежно від політичних уподобань, в одну велику яму. Втім, Грязев, показуючи протести в північному Шиєсі, залишає в фіналі свого гіркого памфлету невеличкий проблиск: навіть на найлютішу владу можна знайти управу — в солідарності і спротиві.

І ще: слухаючи цей суцільний крик, розумієш, що таки рвоне. І рвоне сильно. І не сказати б що в далекому майбутньому.

Газета: 
Новини партнерів