До 30-х років ХХ ст. чи не в кожному українському селі була церква — кам’яна чи зазвичай дерев’яна, різних часів побудови і стилів. Це міг бути тризрубний чи п’ятизрубний храм з одним, трьома чи п’ятьма верхами. Упродовж віків, поряд зі спільними рисами, в культових спорудах різних регіонів України формувалися притаманні лише йому особливості. Як наслідок, на сьогодні ми маємо розмаїття місцевих архітектурних шкіл: наддніпрянська, чернігівсько-сіверська, полтавська, слобожанська, волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, лемківська, буковинська, закарпатська. У ХVІІ—ХVІІІ ст. на Гетьманщині та Слобожанщині найпоширенішими були козацькі церкви у стилі українське бароко. Починаючи з ХІХ ст. постановою синоду було заборонено будівництво храмів у національних стилях. В архітектурі багатонаціональної імперії насаджувався один стиль — на той час класицизм. Згодом (кін. ХІХ — поч. ХХ ст.) — набув поширення так званий єпархіальний стиль. Для церков, що будувалися, рекомендували типові або зразкові проєкти, які для кожної конкретної споруди затверджували в єпархіальних управліннях. Звідси й походить назва стилю, який містить у собі риси російських храмів різних часів — шатрові завершення дзвіниць, оздоблення ззовні кокошниками, цибулясті бані та інші деталі. На той час припадає найбільша кількість новозбудованих сільських храмів, які нерідко зводили на місці розібраних старих. Вони є типовими представниками церковної архітектури тієї доби. У період войовничого атеїзму лише незначна частина сільських храмів зберегла свій первісний вигляд. Інші були знищені або обезголовлені, перебудовані до невпізнання під склад чи сільський клуб.
НАЙБІЛЬША НА КИЇВЩИНІ ДЕРЕВ’ЯНА ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА З П’ЯТЬМА БАНЯМИ ТА ПРИБУДОВАНОЮ ДЗВІНИЦЕЮ
Один із коротких днів ми вирішили присвятити знайомству з культовими спорудами різних часів, розташованими неподалік траси на Чернігів. Саме в селах Чернігівщини збереглося найбільше сакральних пам’яток Лівобережжя. Більшість із них — дерев’яні. Перша зупинка біля Броварів, у селі Требухів. Тут у центрі села розташована найбільша на Київщині дерев’яна Покровська церква з п’ятьма банями та прибудованою дзвіницею. Збудована в 1905—1911 рр. на місці розібраної старої церкви, будівля містить риси єпархіального стилю — її барабани завершуються кокошниками, фрагмент дзвіниці оздоблений «узороччям». Але споруджували її місцеві будівничі, про що свідчать властиві українській народній архітектурі трапецієподібні завершення вікон, близькі до українського бароко бані, досить скромне зовнішнє оздоблення.
Далі — Чернігівщина. Праворуч від траси — невелике село Сокирин. На ближчій до траси його околиці поміж струнких ялин заховалася невелика дерев’яна Феодосіївська церква. Збудована в 1900 —1902 рр. за індивідуальним проєктом, вона поєднує єпархіальний стиль з елементами бароко. Над невисокими раменами та прибудованою дзвіницею вивищуються шатрові верхи, що переходять у високі барокові главки. А на стіні зображена зірка Давида.
І знову чернігівська траса. Попереду — добре відомі кам’яні культові споруди. Найдавніша з них — залишки збудованої Володимиром Мономахом в «Остерському городку» (нині місто Остер) Михайлівської церкви (Юр’єва божниця) — цього разу залишилася поза лінією маршруту. Зробили коротку зупинку біля собору Різдва Богородиці (1752—1756 рр.) у Козельці. Ця велична споруда, яка домінує над невисокою забудовою містечка, могла б стати окрасою будь-якої столиці. До її появи долучилися видатні зодчі того часу: Растреллі, Григорович-Барський, Квасов. Проєкт замовила шинкарка із села Лемеші Наталка Розумиха. Її коштом і було збудовано собор. Колишня шинкарка могла собі це дозволити. Адже на час будівництва собору його фундаторка вже була не тільки графинею Наталією Розумовською, а й свекрухою імператриці Єлизавети Петрівни. У пишному інтер’єрі привертає увагу іконостас авторства чи то Растреллі, чи відомого на той час різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. А в нижньому ярусі храму в саркофазі похована його засновниця. У містечку також можна оглянути Миколаївську та Вознесенську церкви і полкову канцелярію — на той час Київ був прикордонним містом, тож центр Київського полку було перенесено у більш віддалений Козелець. На східній околиці Козельця руйнується дерев’яна садиба Дараганів «Покорщина» (ХVІІІ ст.), до якої також має стосунок славетний рід Розумовських. Ще одну кам’яну церкву Н. Розумовська збудувала на могилі свого чоловіка в Лемешах. Недалеко від цього храму збереглася збудована 1910 р. нащадком Розумовських у стилі український модерн земська школа. За своїм зовнішнім виглядом вона нагадує земські школи Опанаса Сластьона в колишньому Лохвицькому повіті, але замість цегляних орнаментів зовнішні стіни оздоблені кахляними вставками.
За селом Кіпті — поворот із траси в напрямку Носівського району. Тут досить компактно розташовані маловідомі дерев’яні церкви. Про деякі з них є вкрай лаконічна інформація в інтернеті, існування інших (у селах Будище та Селище) засвідчила двокілометрова мапа радянських часів. У першому на шляху — селі Будище стоїть при дорозі напівзруйнована, хрестоподібна у плані церква. Потемніла від часу деревина, порожнеча на місці, де мав бути верх, ще уцілілі рамена із забитими дошками вікнами — ось що характеризує на сьогодні її зовнішній вигляд. Трикутні сандрики над вікнами містять риси класицизму, що характерно для будівель першої половини ХІХ ст. Металеві двері можуть означати, що за радянських часів тут був склад. Ні про її назву, ні про час побудови нікого було запитати — сільська вулиця була безлюдна. Але будівля замкнена, і хочеться вірити, що ще є шанс повернути її до життя. Біля церкви — пам’ятний знак: цією дорогою у травні 1861 р. проліг останній шлях Кобзаря — із Петербурга через Москву до Києва і далі, на Чернечу гору.
УНІКАЛЬНА ЗА СВОЇМ ЗОВНІШНІМ ВИГЛЯДОМ 200-ЛІТНЯ БУДІВЛЯ НЕ МАЄ ОХОРОННОГО СТАТУСУ
За кілька кілометрів — село Ведмедівка. У ньому привертає увагу своїм незвичайним зовнішнім виглядом Успенська церква, а саме: незвичною формою п’ятьох декоративних бань. Бічні встановлені на архітектурних елементах, які нагадують «бочки» російських дерев’яних церков. Однак вони далекі від цибулястої форми, а видовжені та гранчасті. Цікавий вигляд має і дзвіниця — три поставлені один на одного четверики, найменший із яких увінчаний шатром. Нижня частина будівлі за конструктивними особливостями та архітектурними деталями нагадує напівзруйновану церкву в селі Будище: хрестоподібна у плані, на цегляному підмурівку, дуже схожі вікна з трикутними сандриками над ними, нижні частини будівель обшальовані вертикально, а верхні — горизонтально. Можливо, храми збудовані в один і той же час, будував їх один і той же майстер, чи один храм послугував взірцем для іншого.
У СЕЛІ ВЕДМЕДІВКА ПРИВЕРТАЄ УВАГУ УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА — НЕЗВИЧНОЮ ФОРМОЮ П’ЯТЬОХ ДЕКОРАТИВНИХ БАНЬ
У церкві якраз правилася служба, тож ми не стали турбувати парафіян своєю присутністю, а вирішили пообідати в ліску неподалік. Після закінчення служби місцевий священник отець Василь запросив нас до храму. Перше, що впало у вічі, — доглянутий інтер’єр з прикрашеними українськими рушниками стінами, іконами. Хоч сам храм уже потребує ремонту, на який у невеликої сільської громади коштів немає. Збудований він, за різними відомостями, наприкінці ХVІІІ ст. чи 1812 р. А дехто й говорить про 400 років тому. Імовірно, у давні часи на цьому місці була перша сільська церква. Серед численних збудованих у різних стилях сільських церков, які ми бачили, подорожуючи по Україні, така трапилася вперше. Дивує, чому досі унікальна за своїм зовнішнім виглядом 200-літня будівля не має охоронного статусу. Адже останніми роками статус щойно виявлених у віддалених селах архітектурних пам’яток присвоюється багатьом культовим спорудам, які тією чи іншою мірою зберегли свій оригінальний вигляд.
За кілька кілометрів від Ведмедівки, в селі Держанівка біля дороги ми побачили ще один дерев’яний храм, про який дізналися від отця Василя. За зовнішнім виглядом (високі без оздоблення стіни, двосхилі дахи над раменами, дві бані над центральним зрубом та дзвіницею) він не схожий на ті, що ми побачили перед цим, і створює враження суворої монументальності, неприступності. Чоловік, який їхав велосипедом, розказав, що це церква Св. Трійці, збудована 1888 р. У наступному селі Селище дерев’яна церква обезглавлена, проте в її обрисах одразу вгадується культова споруда. Олександро-Невська церква була збудована 1881 р. Її зовнішні стіни нижчі, аніж у церкві в Держанівці, декоровані різьбленими елементами. Також оздоблений верх центрального зрубу, який трохи вивищується над раменами. Обидва храми ми оглянули і сфотографували ззовні. Були вони замкнені, а домовлятися, щоб нам відчинили їх, уже не було часу. Адже короткий осінній день наближався до кінця.
Зазвичай сільські церкви будували талановиті місцеві зодчі, і вони є пам’ятками їхньої майстерності, представляють ту добу, в якій вони жили. На особливу увагу у збереженні цього пласту спадщини старожитньої України заслуговують збудовані до ХІХ ст. храми. Однак культові будівлі без охоронного статусу чи з ним нерідко спотворюють «євроремонтами», обшивають вагонкою чи бляхою. І замість автентичної старовинної будівлі, яка приваблює погляд, можна побачити тоді лише оболонку із сучасних будівельних матеріалів, крізь які деревина не вентилюється і трухлявіє. А інколи старі церкви взагалі розбирають (серед них — пам’ятка національного значення, церква ХVІІІ ст. у селі Розваж поблизу Острога), підпалюють, а на їхньому місці ставлять нові. У часи після проголошення незалежності України, за деякими відомостями, пішло у небуття приблизно 10% старовинних дерев’яних храмів...
