Нещодавно у Львівській політехніці відбувся вагомий захід — «Українська в мережі: дискусія» — Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) запросив охочих поговорити про українську — в інтернеті. Йшлося про те, наскільки потужно й упевнено почувається на сучасних мережевих платформах українська мова? Як творити нею конкурентоздатні, популярні блоги, якісні текстові, авдіо- та відеопродукти?
На ці та багато інших запитань давали, зокрема, відповіді відомі українськомовні блогери й дослідники блогосфери. Модерував захід — автор ідеї його проведення Назар Данчишин, інтерв’ю з яким і пропонуємо вашій увазі.
Назар Данчишин — 27-річний український поет, науковий співпрацівник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), викладач української мови як іноземної в Національному університеті «Львівська політехніка», рок-музикант (соло-гітарист андерґраундного гурту Poltva sharks). 2018 року вийшла дебютна збірка поезій Назара «Постання в повстанні», за яку він здобув премію «Молода надія» Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди (2019). Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу «Гайвороння» (2018), лавреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2018). Його поезії також неодноразово друкували, зокрема й у часописі «Дзвін», газеті «Літературна Україна». Автор доступного в інтернеті відеопроєкту «Мистецькі прогулянки з МІОКом», у якому він інтерв’ює відомих українських діячів культури як журналіст. Народився, живе та працює у Львові.
«НЕ СПАТИ, НЕ СТАҐНУВАТИ, А ВПЕВНЕНО БУДУВАТИ СВОЮ КРАЇНУ...»
— Що можете сказати взагалі про вживання української мови, зокрема в інтернеті?
— Розподіл 1000 найпопулярніших сайтів серед користувачів інтернету в Україні за мовою та доменними зонами, згідно з даними 2018 року, був таким: 9,4% — українськомовні, 63,1% — російськомовні, 27,5% — двомовні. Такі цифри подає ресурс inau.org.ua. Не дуже втішні показники й щодо музичних уподобань українських користувачів — за даними 2019 року найпопулярнішою піснею в українському сеґменті Ютубу була російськомовна «Алкоголічка» коміка Пірожкова, а серед десяти найпопулярніших — лише одна українською мовою.
Українське від нас свідомо приховували, шельмували «другосортним», а грамотної ефективної державної політики щодо його захисту бракувало. Ось і результат. Утім, попри ці неприємні симптоми постколоніального існування, згідно з дослідженням Центру «Соціальний моніторинг» Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка, винятково українською мовою вдома спілкуються 37% українців, переважно українською — 11%, однаково часто спілкуються обома мовами — 23%, переважно російською — 14,5%, а лише російською — 13,5 %. Тобто згрубша маємо 48% українськомовних, 28% російськомовних і 23% — двомовних.
— Що конкретно робить ваша установа для просування українського культурного продукту в мережі й не лише?
— Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою вже багато років працює над популяризацією української культури в інтернеті — ми неодноразово проводили акції за участі українців із цілого світу, зокрема, коли українські діти з усіх куточків планети читали на камеру поезію Тараса Шевченка (проєкт «Українські дітки читають ‘Кобзар’»), Івана Франка (конкурс «Лис Микита з цілого світу» за участі співачки Джамали). Наступного року буде 150-річчя від уродин Лесі Українки, і, можу трохи «привідкрити» карти: ми готуємо масштабну спільнодію, до якої долучаться й сучасні знаменитості.
Звісно, коли говоримо про українську культуру і, передусім художню літературу, адже саме остання найповніше розкриває сутність мови, — не можна, ба більше, неприпустимо, обмежуватися лише класиками ХІХ — першої половини ХХ століть. Це — безумовний фундамент, це — коріння, з якого проростає наша сучасна культура (втім, і нова українська література не зросла на порожньому місці — до неї була потужна традиція українського бароко, середньовічної літератури — монументалізму та орнаменталізму, багатющий фольклор та мітологія). Але самі українці, не кажучи вже про іноземців, знають украй мало про те, хто сьогодні творить обличчя культурної нації. Отож ми започаткували й успішно реалізовуємо проєкт відеоінтерв’ю зі сучасними діячами української культури: «Мистецькі прогулянки з МІОКом». У мережі реґулярно з’являються нові випуски, де я інтерв’юю знакових митців, літераторів, режисерів, музикантів. Зокрема, на сторінці МІОКу в Фейсбуці та на нашому каналі в Ютубі є мої розмови з Ігорем Калинцем (моїм поетичним Учителем), Оксаною Забужко, Тарасом Компаніченком, Галиною Крук, Наталією Половинкою, Марком Робертом Стехом та багатьма іншими. Однак ці інтерв’ю не лише блоґ у мережі, а й матеріал для навчального посібника з української мови як іноземної, який наша інституція незабаром презентує — конкретно до цих відео розробляю вправи на авдіювання.
Стосовно інших, так би мовити, не цільово «мережевих» наших ідей, то від 25 до 28 червня цьогоріч ми проведемо бієнале «Українська мова в світі: відступ чи поступ?» — масштабний захід, на який запрошено потужних інтелектуалів не лише з галузі мовознавства. Ми дискутуватимемо не тільки про сьогодення, а й про перспективи нашої мови та культури на наступних 50 років. Буде й сильна культурно-мистецька частина, виступи відомих сучасних митців.
— «Українська мова — це мова успішних проєктів» (Андрій Яців). Хто цього найбільше вчить: батьки, школа, ВНЗ, громадські організації?
— Усе в комплексі. Втім, перші уроки життя особа, звісно, отримує в родині, від батьків, родичів — саме тоді, як губка, дитина всотує і наслідує те, що бачить там. Якщо українськомовні батьки соромляться в якомусь зросійщеному оточенні вживати рідну мову, чи, як-от одна блоґерка в Інстаґрамі заради залучення більшої авдиторії знімає для своєї малечі відеоролики російською мовою, заохочуючи чадо до відмови від української ідентичности в Україні, то, найімовірніше, виросте «перекотиполе», споживацький «ґвинтик» у машині глобалізації, якому байдужі базові світоглядові національні ознаки (хіба якась екзистенційна межова ситуація спонукатиме його до перегляду цінностей, як неодноразово ставалося під час Революції Гідности чи сучасного «гарячого» витка російсько-української війни).
На закладеному в сім’ї фундаменті школа може лише допомагати будувати індивідуальність учня. В університет, по ідеї, має вже вступати сформована, хоч і не вповні зріла особистість.
Сьогодні ж, якщо подивитися на те, кого суспільство обирає у владу, які сторінки в інтернеті найчастіше відвідує (і тут, гадаю, між порно і переважно російськомовною пургою, орієнтованою на плебс, можна сміливо ставити знак «дорівнює»), які телепередачі і телесеріали дивиться, яку музику слухає, можемо констатувати, що суспільство — безпардонно інфантильне, злочинно наївне. Маса, не вміючи бачити головне, тоне в хаосі другоряддя... Ці «дорослі діти», які становлять більшість населення, може, й мають благі наміри — хочуть, щоби всім було «харашо». Та благими намірами вони в пеклі, в якому зараз перебуваємо, вистелюють нашій державности шлях у його глибину.
Ті, хто при владі всі ці роки, не зацікавлені в культі читання розумних книжок, виробленні критичного мислення... Бо «дорослими дітьми» маніпулювати легше — купити, залякати, засимілювати. Роби, що завгодно, жертви ще й подякують за це.
«ПІСЛЯ РОЗВАЛУ «СОЮЗУ» РОСІЯНІЗАЦІЯ ПОСИЛИЛАСЯ»
— Як ви вважаєте, чи довго йшов до нас наш мовний закон: 1991 — незалежність, і аж 2019 — набув чинності?
— Закон про мову 1989 року, ухвалений ще за «совка», був чи не максимально проукраїнським за тих умов, у яких його писали, і діяв в Україні аж до 2012 року, поки маріонетковий режим донецького криміналітету протягнув у Верховній Раді сумнозвісний колаборантський ківалово-колєснічєнківський Закон «Про засади державної мовної політики», скерований на демонтаж державности.
Звісно, потреба в нормальному законі, який би захищав безумовне право української мови на повнокровне життя і розвиток, назріла щойно ми відновили незалежність. Та несформоване дитинне суспільство обрало шлях балансування між українськістю і хохляцькістю, замість того, щоби, за взірцем балтійських країн, жорстко розірвати ланцюжжя окупації. Натомість, окупація не припинилася, а просто перейшла в холодну фазу, на кшталт холодної війни між США та СССР. Україну на жодну мить не припиняли по-чекістськи «обробляти» (і передусім за допомогою російських медій — зрештою, як і «наших» олігархічних, пов’язаних з Кремлем спільними бізнесом та ідеологією), готувати ґрунт для подальшої анексії, аншлюзу, війни. Дивина, та після розвалу «союзу» росіянізація (медій, книговидавництва, кінематографа тощо) посилилася. Що довше барилися з ухваленням адекватного мовного законодавства, яке б утверджувало українськість, то ближче були до втрати суверенітету (а ця втрата таки сталася 2014 року, з початком військової аґресії московитів).
Святослав Літинський — один зі співавторів нового мовного закону, виступив на нашому заході. Він, з-поміж іншого, розповів, як нове законодавство реґулює вжиток державної мови в інтернеті і наскільки посилюються її позиції внаслідок обов’язковости українськомовних версій сайтів, реклами лише українською тощо. На жаль, дію закону щодо багатьох позицій відтерміновано.
Авжеж, навіть у проукраїнському середовищі є як прихильники, так і противники нового закону про мову, ухваленого 25 квітня 2019 року. Однак той парламент, який маємо зараз, на моє переконання, може запропонувати тільки щось гірше. Тому мусимо захищати цей закон від ймовірних посягань аґентури з депутатськими значками.
— Як часто послуговуються англійською — в яких ситуаціях?
— Англійська сьогодні — передусім мова інтернаціонального спілкування, вона домінує в інтернеті. Звісно, й українські інтернетові блоґери (як-от, музичний блоґер Андрій Василенко з Полтави) хочуть комунікувати з усім світом, тому роблять свої відео цією мовою. Англійська також тотально домінує в сфері ІТ — чи не найприбутковішій тепер. Отже, це — мова грошей, достатку, успіху.
Мусимо позиціонувати українську так само, принаймні всередині країни, відтісняючи російську, а тоді, поза сумнівом, інтерес до нашої мови зросте й за кордоном. Чув неодноразово від викладачів україністики в закордонних університетах та школах, що під час якихось позитивних зрушень в Україні, як-от Революції Гідности чи, перед тим, помаранчевої революції, кількість охочих вивчати українську зростала в рази. Тож орієнтир, гадаю, зрозумілий. Не спати, не стаґнувати, а впевнено, попри все, будувати свою країну — і тоді до нас потягнуться.
«ГРАМОТНОЮ ДЕРЖАВНОЮ ПОЛІТИКОЮ МИ В СТАНІ УКРАЇНІЗУВАТИ ВЕЛИКІ МІСТА»
— Чи можемо говорити про популяризацію української пісні останнім часом?
— Українськомовної популярної музики завдяки квотам останніми роками значно побільшало на радіохвилях. Але те, що чую часом із колонок школярів у спальних районах Львова, змушує хапатися за голову. Низькопробна російська музика «учіт жизні», ліпить з українськомовних дітей те, що потрібно ворогові. Адже Росія в свідомості більшости населення не дегуманізована, попри її злочини та абсолютну брехню як спосіб життєдіяльности. Треба починати змалечку, як ми вже казали на початку розмови. Наразі ж і діди, і батьки, і діти — носії «стокгольмського синдрому», себто досі заручники, та ще й з позитивним ставленням до ворога.
— Узагалі в містах України ми дочекаємося колись звучання української мови, яка б усе-таки переважала вживання російської? Скільки часу даєте для реалізації цього «пункту»?
— Слід розуміти, що після Другої світової і Львів був тотально росіянізований. Приїхавши сюди в 1950-ті, поет Андрій Малишко був шокований і обурений змосковщеним Львовом. У 1962-му в «оспалий», за словами Івана Драча, Львів, щоб його будити, приїхали перші київські шістдесятники (Микола Вінграновський, Іван Дзюба і, власне, Іван Драч). Це дало для української культури свої плоди — про вирішальне значення зустрічі цих митців зі студентською молоддю в Університеті Франка згадував Ігор Калинець, який згодом став політв’язнем за свою поезію — поезію найвищої якости, окрасу української та світової літератур. Але в 1980-ті Львів, усупереч політиці окупантів таки зукраїнізувався, а все завдяки приїзду нових «робочих рук» з українськомовних приміських околиць та области. Мовний ландшафт міста змінився, зрештою, й чимало нащадків прийшлих російськомовних «освободітєлєй» з часом асимілювалися. Тож ніщо нав’язане не вічне. Грамотною державною політикою ми в стані українізувати великі міста. Українська має стати мовою, без якої не здобудеш якісної освіти, не збудуєш успішної кар’єри, не заробиш грошей і далі за списком. Достоту так росіянізували Україну. Треба повернути все з голови на ноги.
— Що небезпечніше для існування (її належного вживання) української мови: «русскій мір» чи загалом глобалізація (вживання англійської)?
— Як науковець досліджую вплив англізмів на сучасну українську мову. Люди вже й не зауважують часто, як англійська втручається не лише в нашу лексику, а й у морфологію — до літературної норми занесено «бізнес-новини», «медіапідтримку». Ці конструкти побудовані за типовим для англійської мови способом словотворення, отже, ми, вживаючи їх, нівелюємо наші прикметники (а мало бути — «бізнесові новини», «медійна» підтримка).
Обидва впливи — і «русского міра», і «глобалізації» — для мови згубні.
— «Нам треба об’єднуватися в мові», — звучало під час дискусії. Ця теза постійно лунає на різноманітних україноцентричних заходах. Чи пам’ятає про це професура, виховуючи студентів на сході та півдні України?
— Маємо чимало добрих науковців-освітян — у Запоріжжі Олега Богуславського, який, до слова, заснував в інтернеті портал «Діаспоріана», де розміщено сотні рідкісних видань української політичної еміґрації ХХ століття; у Харкові працював інтелектуал Леонід Ушкалов, царство йому небесне, один із найпотужніших дослідників української літератури, працює поет і літературознавець Ростислав Мельників. Треба їхню діяльність щодо поширення української ідеї підтримувати. Варто, втім, пам’ятати, що університет — то вже остання стадія, з дозволу сказати, «виховання», бо все найважливіше, всі вакцини від вірусів асиміляції студент мав отримати в сім’ї та школі.
— І загалом українська нація при повсякденній реалізації української мови — гідна себе?
— Нація має розуміти, що мова — не одяг, який можна з себе скинути, а те, що йде з людського єства. Варто пам’ятати, що найважливішою ознакою національної гідности є рідна мова. Так, крім мови, є ще й инші чинники соборности — німці та австрійці спілкуються різними діалектами однієї мови, але не об’єднуються в одну державу; дуже близькі, якщо не ідентичні, мови мають хорвати, серби, босняки, чорногорці, а проте — і за релігійними, і за світоглядовими рисами є окремими націями.
Утім, саме мова — цемент, без якого не обійтися в творенні однієї спільноти. Хто закине про Бельгію чи Швейцарію, які мають кілька державних мов, продемонструє невігластво, адже, по-перше, ці держави поділені на етнічні частини, і в Бельгії, наприклад, франкофони і фламандці вельми недоброзичливі одне до одного і «зі своїм уставом до чужого монастиря не попруться», а в Швейцарії, наприклад, люди з італійського кантону обурюватимуться, якщо до них прийде влада з німецького кантону. А тепер погляньте, що сталося з Білоруссю, де з приходом диктатора Лукашенка стався реванш «совка» і російська набула статусу державної, по суті, замістивши білоруську, себто давши змогу прийшлим мову аборигенів не вчити і продовжувати їх асимілювати. Сьогодні за звернення в каварні Мінська білоруською одного активіста судять, бо він не захотів переходити на російську і вимагав обслуговування іншою державною мовою.
Ми — автохтонна нація на своїй землі, після тривалих окупацій ми відновлюємо свою державу, а це ніколи не було й не буде легко. Врешті, спитайте норвежців, які сто років тому вибороли незалежність від шведів; спитайте шведів, які вибороли незалежність від данців 1523-го. А сьогодні мешканці цих скандинавських держав вважаються найщасливішими.
Головне — не підлаштовуймося під віяння і так звані тренди ні в інтернеті, ні в реальному світі; створюймо свій порядок денний — він обов’язково буде українським. Є різниця, якою мовою. Є різниця, в якій країні.
