Сьогодні давній автор, експерт і великий друг «Дня», професор Волинського національного університету, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, культуролог Анатолій Вадимович СВІДЗИНСЬКИЙ відзначає 83-й (!) день народження. Незважаючи на поважний вік, читає студентам лекції, виступає перед громадськістю, є бажаним гостем у різних аудиторіях, бо має і щиру душу, й великий інтелектуальний багаж, і світлу голову. Та найкращий подарунок напередодні такої непересічної дати імениннику зробила родина. У Свідзинського народилася перша правнучка, й це стало найголовнішою подією останнього періоду життя.
— Які відчуття ви пережили, дізнавшись про таке поповнення вашого роду? Адже не кожному Господь дає дочекатися такої приємної події.
— Моя перша правнучка народилась у Харкові, в місті, в якому минуло 19 років мого життя. Не гірших років... Відчуття і приємні, й цікаві. Таке завжди відчуваєш, коли воно — вперше, коли не було — і ось воно є! Взагалі, підсумовуючи своє життя, хотів би сказати, що я дуже щаслива людина. Бодай тому, що не один раз був на волосину від загибелі, а — живу.
— Протягом свого життя ви змінили кілька міст для проживання й роботи. Це й Харків, і Сімферополь, і ось тепер — Луцьк... А ще ж були у вашому житті і Львів, і підмосковна Дубна... Яке місто справило на вас найбільший вплив, залишило найсвітліші спогади?
— Це Могилів-Подільський на Вінниччині, де я народився. Я часто потім там бував у своїх дідуся й бабусі. З цим містом, з моїми рідними пов’язано чимало цікавих епізодів, і один з них навіть дав назву моїй новелі «Як я тікав від бабусі». Малим я був дуже непосидючий, часто міг самотужки відкрити хвіртку і йти у світ Божий. Але дідусю якось вдавалося на рівні відчуттів здогадуватися, куди я подався, й він мене щоразу знаходив. Та якось вийшов казус. Я втік на... цвинтар, мене там знайшли. Наступного разу дідусь подумав, що я подався туди ж, і я бачив, як він із татом пішов мене шукати на цвинтар. А сам же подався в інший бік. Якийсь чоловік мене перепинив: «А звідки ж ти, хлопчику? Де твої дідусь і тато?» Кажу: «Вони на цвинтарі. Он же йдуть!» Той чоловік з переляку, подумавши зовсім інше, аж тікати кинувся!
— Ваші чудесні новели давно чекають свого видання в окремій збірці. Чи дочекаємося ми цього?
— Збірка готова, чекаю обіцяного видавця... Але цікаво, як я взагалі почав писатиновели. Вони в мене часто гумористичні, оптимістичні. Просто, вважаю, володію вмінням запам’ятовувати смішне. Бо є оптимізм від розуму й оптимізм від відчуттів. Ось від відчуттів я — оптиміст. Щодо того, які раціональні підстави оптимізму — не маю однозначної відповіді. Мені здається, що й людство не туди рухається, але Богу видніше. Напевне, Він має провести людей через різні випробування. Але мені наразі ще не видно, щоб повертало на добро... Ось днями прочитав книгу Юрія Щербака «Час смертохристів». І ця проблема поставлена в усій її гостроті.
— Ви — фізик, культуролог, громадський діяч, письменник... Ким себе більше відчуваєте?
— Це відчуття залежало від часу й обставин. Я довгий час нічого не визнавав, окрім фізики й математики. І займався тільки цим. Але коли пощастило розв’язати надзвичайно складну задачу, вона мене знесилила, я виснажився — й рік не займався наукою, а набирався гуманітарних знань, дуже багато читав. Власне, основні, фундаментальні літературні речі я в той час і прочитав. Минув рік, і знову повернувся до фізики. Але не тільки до неї.
Коли працював в університеті в Сімферополі, саме розпочався громадський рух проти спорудження в Криму атомної електростанції. Це було неправильне рішення, бо в Криму землетруси 7 балів дуже реальні. Та й вистачає там можливостей для розвитку сонячної та вітрової енергетики. Я теж брав участь у протестах, зборі підписів проти АЕС. І вже більше не залишав громадської діяльності. А писати новели почав, знаєте, чому і як?.. Коли мешкав у Харкові, часто зустрічався з друзями, розповідав їм історії, які потім лягли в основу новел. Та виїхав звідти, а щоб друзі не сумували, як казали, без моїх оповідок, то почав їх записувати. Спочатку абсолютно нічого не виходило. Покладеш у шухляду, прочитаєш через кілька днів: якесь воно неживе! Прочитав, що хтось із письменників радив писати щодня. Так і робив, і якось наче виписався. Вже й дружина, мій найсуворіший у цих питаннях критик, сказала: «Непогано!» Та лише коли переїхав у Луцьк і почав писати українською мовою, новели, як кажуть, заграли. Бо тут я занурився в українську стихію, українську мову. Генетичне моє українське походження, українська мова дитинства, не зважаючи на подальше російськомовне багаторічне оточення, проросли в мені.
— В одному з попередніх наших інтерв’ю ви говорили, що секрет довголіття, у тому числі творчого, — в постійній творчій праці. Ви казали, що відчуваєте певну спресованість часу, тому віддаєте перевагу тій праці, яка вам здається важливішою. Над чим зараз працюєте?
— Для журналу «Записки наукового товариства імені Шевченка» готую статтю «Теорія надпровідності». І... розповсюджую останню книгу з «Бібліотеки «Дня» — «Силу м’якого знака». В Луцьку є чимало, як сам переконувався, інтелектуальних осередків, котрі між собою не пов’язані. А їх цікавлять ті ж самі питання, ті ж проблеми, у них спільні інтереси. Тож я прочитав «Силу м’якого знака» — й тут же передав її в один із таких осередків, щоб ця достойна книга йшла у світ, у люди. Вважав би неправильним тримати її в себе. Мені подарували ще один екземпляр книги, і я теж маю його куди віддати. Стараюся, щоб цю книгу прочитали якомога більше людей, щоб якомога більше вирішили її собі придбати. Бо ця книга — про нашу історію, нашу державність, і вона повинна бути напохваті в кожного жителя України.
