Нещодавно президент Росії Володимир Путін і президент США Дональд Трамп випустили спільну заяву щодо річниці зустрічі радянських та американських військ на Ельбі. В заяві йдеться про «дух Ельби», який начебто є прикладом того, «як наші країни можуть відкласти в бік протиріччя, вибудувати довір’я та співпрацювати в ім’я загальної мети».
По-друге, як відзначають спостерігачі, в останні дні з ініціативи Володимира Путіна значно активізувалися його контакти з Дональдом Трампом. За квітень вони говорили телефоном п’ять разів. Активізувалися контакти по інших каналах. Це може свідчити лише про неабияку зацікавленість Володимира Путіна у вирішенні російських проблем, які йому не вдається розв’язати іншим шляхом, без участі США.
По-третє, дипломати Росії вже подали кілька документів у різні міжнародні інстанції, в ООН і Раду Європи, з пропозицією нібито на знак «солідарності перед лицем пандемії» зняти з Росії санкції, якими вона була покарана за анексію Криму та військову агресію в Україні.
По-четверте, Росія вже вдалася до звичайного шантажу в листі голови комітету в міжнародних справах Держдуми Леоніда Слуцького до сенату Італії, в якому він пропонує цій країні на знак подяки за гуманітарну допомогу під час пандемії, яка, до слова, була розкритикована самими італійцями, як не досить актуальна, пропагандистська та розвідувальна акція, провести кампанію тиску на Брюссель з метою скасування санкцій.
Цілком зрозуміло, що Леонід Слуцький не міг зробити це лише на свій розсуд, а всі ці кроки є складовими спланованої «гуманітарної атаки» Росії як на США, так і на європейські структури з метою як зняття санкцій, так і посилення впливу на світові процеси. І ці атаки стають тим більш цинічними і настирними, адже напруга пандемії вже стала спадати, а успіхів Росія так і не може добитися.
ХИТРОЩІ І СПЕЦОПЕРАЦІЇ
З одного боку Володимир Путін усіма способами хоче демонструвати свою вдавану злагоду з Дональдом Трампом, думаючи, що це додає йому ваги не лише на міжнародній арені, але на внутрішньому фронті. І це не перебільшення. Яким би важливим не був би зараз для нього імідж у світі, на перший план останнім часом виходить усе ж внутрішня ситуація. По-перше, для широких кіл у Росії, змучених пандемією, кризою економіки, зниженням доходів і безробіттям, сьогодні внутрішня стабільність уже перестала бути цінністю. В Росії знову стали актуальними слова пісні Віктора Цоя: «Перемен! /Мы ждем перемен!»
З моменту розмов про можливий трансфер влади — коли Путін заговорив про створення Держради, вдавану не готовність піти на п’ятий термін і начебто підшукування нової посади для себе за зразком Казахстану, — це й породило ілюзії багатьох на зміну зовнішнього курсу і внутрішньої політики. Регіональні еліти і деякі чільні політики вже почали продумувати варіанти майбутнього влаштування влади. Але Путін своєчасно зрозумів, що цей шлях, як у випадку з Горбачовим, може призвести до нової перебудови, а значить до вже розкритикованих ним вщент лібералізації і демократизації Росії, а тому містить серйозні загрози для нього особисто. Всього лише за кілька днів Путін поламав цю ширму ілюзій, і ввів у роботу «план Б» зі змінами до Конституції, за якими з невідворотністю броньованого поїзда насувається його президентство ще на десятиліття вперед. У такий спосіб навіть гіпотетична можливість перебудови-2, а заодно і можлива лібералізація та поява громадянських свобод, формування громадянського суспільства в Росії ліквідована.
І Путін добре розуміє, що в цьому плані демонстрація світові близькості позицій та згоди з Трампом буде знижувати рівень критики його диктаторських методів у внутрішній політиці, адже в світі вже заговорили про загрози, які несе і для Росії і для світу його безстрокове перебування в Кремлі. Таким чином, і спільна заява з Трампом, і докучання йому телефонними розмовами, і звернення до світу з пропозиціями солідарності заради зняття санкцій, і шантаж Італії — все це складові однієї і тієї самої спецоперації для утримання влади в руках Путіна. Очевидно, що це частина тієї гібридної війни, яку Росія веде в Європі і тепер поширює її фронти і на США, і особисто на Дональда Трампа. Чи розуміє він це?
КАРТКОВИЙ БУДИНОЧОК РОЗВАЛЮЄТЬСЯ НА ОЧАХ
Але якщо у внутрішній політиці Володимир Путін повновладний господар, бо з усіх губерній уже лунають голоси про підтримку змін до конституції, — а де відбулися акції протесту, там губернатори вже не при владі, — то на зовнішній арені ситуація складніша. В світі, а тим паче в Німеччині, добре розуміють, що Ельба, хоч як це хотілося Путіну, «рікою дружби» не була. Ельба була кордоном між, як писали компартійні пропагандисти, «двома світами, двома способами життя». Ельба — це була та сама берлінська стіна, тільки не з каменю, а з води. Причому вирватися на свободу — це значило перейти цю «стіну» зі сходу на захід, а не навпаки. По обидва боки розуміли, що на її берегах живуть супротивники, з обох боків накопичувалась мілітарна сила, готова вдарити зненацька. І удар у серпні 1968 року по Чехословаччині — це був, зокрема й удар по тому символічному мосту потискання рук на Ельбі, хоч саму ріку Лабу, як звуть її чехи, для цього переходити і не треба було. Тому цілком зрозуміло, що загравання Путіна перед Трампом — це намагання вийти на нове перезавантаження відносин. І хоч Росія на це щиро сподівається, однак Америкою правлять не такі простаки, як здається Москві, і добре пам’ятають, що перше перезавантаження Москви і Вашингтона не принесло позитивних результатів, то чи варто затівати марну справу вдруге? Путін може спокусити Трампа, але не спокусить його численних критиків, які з порожніми заявами миряться, але зробити назустріч Москві якихось важливих поступок не дадуть.
І відмова посла України в Німеччині Андрія Мельника від участі минулої суботи в церемонії вшанування завершення Другої світової війни разом з представниками Росії, цілком закономірний демарш української дипломатії. «Навіть у моторошному сні я не міг би собі уявити покладення вінків поряд з представниками країни, яка більше шести років веде цинічну і кроваву війну га сході України» — заявив посол.
Однак у берлінській газеті Tagesspiegel ексканцлер Німеччини, а зараз голова акціонерів «Північного потоку-2», який, як вважають у Москві, провалив цей проєкт, Шрьодер виступив з інтерв’ю, в якому заявив, що «жоден російський президент ніколи не віддасть Україні Крим». Треба ж топ-лобісту проєктів Путіна чимось задобрити свого патрона. Андрій Мельник оголосив ексканцлеру парі — ще за його життя Крим неодмінно повернеться в Україну, і це так же ясно, як те, що сонце сходить на Сході і сідає на Заході!
Але Путіну сьогодні то байдуже, йому важливо засвітитися в одній справі з Трампом. Інша річ, для чого це Трампу? Бо його радники, як і чільні американські політики, не можуть не розуміти справжніх намірів Путіна. Не можуть не враховувати і бекграунд відносин — втручання у вибори, збиття літака рейсу МН-17, терористичні атаки по всьому світу, зокрема нові загрози Чехії щодо переміщення пам’ятника маршалу Конєву та встановлення пам’ятника бійцям РОА, які підтримали празьке повстання. Очевидно, Трамп демонструє пластичність і гнучкість своєї політики, адже його вибори ще попереду, а частина виборців воліє мати добрі, в усякому разі менш конфліктні, відносини з Росією.
Той факт, що Генасамблея ООН, а згодом і структури Ради Європи, відхилили звернення Росії про так звану солідарність, тобто зняття санкцій, свідчить про те, що світ добре розуміє справжні прагнення Росії. «Санкції Заходу проти Росії не перешкоджають боротьбі російської сторони з коронавірусом COVID-19, тому питання про їх скасування стояти не має, незалежно від перебігу пандемії», — заявив офіційний представник Єврокомісії Пітер Стано.
ФОТО РЕЙТЕР
Можна сказати також, що не досягне мети і шантаж Росією владних структур Італії. Сам факт оприлюднення листа Леоніда Слуцького сенатором Італії Віто Петрочеллі, в якому прохання назване шантажем і «виставлянням рахунку» за гуманітарну допомогу, яка не була не гуманітарною, не допомогою, говорить про негативне ставлення урядовців Італії до такої російської зневаги. Тим паче що практично напередодні італійська газета La Stampa оприлюднила результати свого розслідування, в якому дійшла висновку, що недавня висадка військ Росії в Італії під виглядом боротьби з коронавірусом насправді була масштабною розвідувальною операцією. А той факт, що росіяни по своєму шляху самовільно міняли прапори Євросоюзу на російські триколори, говорить про агресивну пропагандистську мету. Однак Італія — це не кримський Радмін.
Але не виключено, що подібні листи від того самого Леоніда Слуцького або й інших голів комітетів чи інших посадовців ще йдуть, а може, вже й прийшли, але ще не оприлюднені, посадовцями інших європейських держав. У Москві просто не можуть не покладати надії, наприклад, на «Альтернативу для Німеччини» в Берліні, яка підтримувала анексію Криму, або ж на зусилля лідера французького «Національного фронту» Марін Лє Пен, від якої можна зажадати вдячності за підтримку і фінансування. Зрозуміло, що ці обидва політики не зацікавлені в розголошенні таємниць листування, але з огляду на те, що проросійські демарші для них і раніше були звичними методами роботи, можна сподіватися, що Путін не обійшов їх увагою. От тільки чи дасть це позитивний результат, бо ретельно вибудований будиночок московської спецоперації по всьому світу став розвалюватись недобудованим.
