Багато років тому, у той час, коли я працював головою Ради з вивчення продуктивних сил при НАНУ, довелося прочитати доповідь Світового банку «Східноазіатське диво — економічне зростання і публічна політика». Враження, яке у мене спочатку склалося: із доповіді неможливо зробити висновок — завдяки чому азіатські країни домоглися колосальних економічних успіхів.
З одного боку, була позитивна оцінка заходів влади Японії та Південної Кореї щодо обмеження верхнього розміру ставок за кредитами, субсидування нових галузей промисловості. Визнавався правильним японський досвід — кредити промпідприємствам, що надавалися за підтримки держави, відіграли важливу позитивну роль у справі сучасної індустріалізації та прискорення зростання економіки.
На противагу ж, в інших розділах Звіту було зазначено, що промполітика, яка полягає в державному стимулюванні тих чи інших галузей промисловості, не принесла відчутної користі Японії та Південній Кореї, тому її не слід застосовувати країнам, які розвиваються. А найкращий спосіб досягти економічного зростання — тотальна лібералізація ринків.
І це не один раз — залежно від того, яку главу доповіді я читав, складалося абсолютно різне враження про причини економічних і технологічних успіхів Японії та Південної Кореї. В одному розділі йшлося про те, що економічне зростання відбулося завдяки титанічним зусиллям влади цих країн щодо стимулювання розвитку певних галузей промисловості. В іншому — про те, що зростання відбулося безвідносно цих зусиль, а було досягнуто тому, що ставку було зроблено на лібералізацію економіки.
У подиві я відклав цю доповідь Світового банку. Через певний час повернувся до неї і, як мені здається, зрозумів, у чому була заковика. Річ у тім, що різні розділи доповіді писали різні фахівці: наприклад, розділ про доцільність стимулювання економіки писав Д. Стігліц, котрий згодом став Нобелівським лауреатом з економіки. Отже, кожен розділ просто відбивав погляди його автора. Ті співавтори доповіді, які вважали, що ринки потребують коригуючої участі держави, що в країнах неендогенного капіталізму технологічний розвиток не виникне сам по собі, без активної ролі держави, знаходили в досвіді східноазіатських країн докази своєї правоти. У свою чергу, прихильники ідеї про те, що найкращим способом забезпечити зростання економіки є лібералізація ринків, знаходили підтвердження своєї точки зору.
Після цього я зрозумів, що ідеальний рецепт успіху полягає в продуманій комбінації державної участі в економіці та ролі ринкових сил. У нинішньому надскладному світі дуже важко знайти ефективні рішення в рамках якоїсь однієї макроекономічної ортодоксії, і успішна економічна політика є поєднанням різних методів, які не спростовують, а доповнюють один одного. Як говорив великий фізик Нільс Бор, одна велика істина не завжди спростовує іншу велику істину, але частіше доповнює її (так званий принцип додатковості).
Минуло півтора десятка років. Будучи міністром економіки, 2008 року прочитав ще один дуже цікавий документ Світового банку — «Доповідь з питань економічного зростання: стратегії забезпечення сталого зростання і розвитку в інтересах усіх верств населення». У цій доповіді було проаналізовано досвід того, завдяки чому досягли високих темпів зростання 13 країн: Ботсвана, Бразилія, Гонконг, Індонезія, Китай, Малайзія, Мальта, Оман, Сінгапур, Таїланд, Тайвань, Південна Корея і Японія. Предметом дослідження був період з 1950-го до 2005 року. В доповіді йшлося про те, що три з цих країн — Тайвань, Південна Корея та Японія — підтримували високі темпи зростання протягом досить тривалого часу, що дало їм змогу досягти статусу країн з високим рівнем доходу.
І я задумався — що об’єднувало ці країни? По-перше, їхні уряди брали рішучий курс на забезпечення економічного зростання, вважаючи це своїм першорядним завданням. По-друге, дві з трьох країн — Південна Корея і Тайвань — мали серйозний зовнішньополітичний виклик. Південна Корея потребувала сильної економіки, щоби була можливість дати відсіч загрозі з боку КНДР. Тайвань потребував сильної економіки, щоб убезпечити себе від посягань з боку Китаю. Досягнення військових і зовнішньополітичних цілей вимагало створення високотехнологічної економіки. Був зроблений акцент на виробництві технологічної продукції, що користується попитом на експортних ринках. Спочатку це дало можливість здобувати необхідну для оборони військову продукцію, а потім налагодити (на національних сучасних промислових підприємствах) і випуск власної продукції оборонного призначення. По-третє, важливою особливістю моделі розвитку Південної Кореї і Тайваню, як і Японії, була провідна роль держави в процесі економічного розвитку, це і забезпечило перехід їх до престижного клубу держав з високим рівнем доходів. На противагу логіці «класичного» капіталізму, вони не прагнули обмежити свою економічну роль ухваленням певних законів і забезпеченням їх виконання, наданням «громадських послуг» (поліція, дипломатія, нацбезпека, освіта), розвитком інфраструктури, покладаючись в іншому на приватний бізнес та «невидиму руку ринку». Навпаки, держава в Японії, Південній Кореї і Тайвані активно направляла приватний сектор, розробляла концепції та плани економічного розвитку і, що особливо важливо, створювала й підтримувала стратегічно важливі галузі. У тій же Південній Кореї було реалізовано сім п’ятирічних планів. Таким чином, це виявилося можливим і в переважно приватній від кутом зору власності економіці.
Після аналізу цієї доповіді Світового банку я прийшов до ще одного важливого висновку: вибір методів економічної політики має виходити із завдань, які є актуальними в реальному часі й на найближчу перспективу, ці методи потрібно застосовувати гнучко, залежно від поточної ситуації. Що із цього випливає для нас у даний момент?
По-перше, Україні за аналогією з Південною Кореєю і Тайванем потрібна політика імпортозаміщення поєднанні з експортним зростанням. Для цього потрібно задіяти широкий набір фінансових та фіскальних стимулів для виробників імпортозамінної продукції та експортерів. Само по собі це не відбудеться — держава зараз має активно налаштовувати й підправляти ринкові механізми. А після того, як вдасться створити виробництво конкурентоспроможних товарів, варто вже буквально спонукати приватні компанії різко знижувати свою залежність від держави.
По-друге, сприяння експорту сировини і напівфабрикатів у даний момент все-таки досі доцільно — тому, що саме ці позиції користуються попитом на зовнішніх ринках. У період військового протистояння ми повинні підтримувати експорт, який становить близько 45% ВВП і дає істотні надходження до держбюджету, із якого фінансується обороноздатність країни. Але держава уже зараз має створювати умови для становлення експортерів високотехнологічної продукції. Наші чиновники повинні грати роль «повитух» для секторів, де Україна здатна виробляти високотехнологічну продукцію: авіакосмічна галузь, суднобудування, верстатобудування, приладобудування, складна сільгосптехніка. Але, щоб уникнути утриманських настроїв, цей захист має з першого ж дня спонукати компанії високотехнологічних секторів до роботи, спрямованої на вихід на зовнішні ринки, а авіакосмічний сектор і суднобудування — ще й на створення сучасної військово-технічної продукції, яка підвищить рівень нашої обороноздатності (також може ще й експортуватися).
Дені Родрік, професор Прінстонського університету, писав: «Економічна наука пропонує безліч способів поліпшення становища та аналітичних інструментів для роботи з «великими» суспільно значущими питаннями нашого часу. Чого вона не дає, то це однозначних універсальних відповідей». Не претендую на те, що дав універсальну відповідь на запитання, як розвивати економіку України. Але рецепти, адекватні поточним середньостроковим потребам розвитку країни, вважаю, у статті є.
