Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

I слава, і воля

XVII Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA засвідчив розквіт української документалістики
6 травня, 2020 - 16:54
ДОКУМЕНТАЛЬНА ДРАМА «WAR NOTE» РОМАНА ЛЮБОГО

Через карантин фестиваль проходив онлайн, причому цілком повноцінно: відбувалися віртуальні зустрічі в секції для професіоналів Docu/

Про, тривало спілкування у традиційній «Живій бібліотеці», на спеціальний платформі відбулися прем’єри 70 фільмів.

Конкурсна програма складалася із трьох секцій: міжнародний повнометражний конкурс Docu/Світ; міжнародний конкурс коротких метрів Docu/Коротко і Docu/Україна — національний конкурс робіт, створених в Україні або в копродукції з Україною.

Також фестиваль вручає спеціальний приз переможцю серед фільмів, які номіновані на правозахисну нагороду Rights Now!

Призи від усіх фестивальних журі включно з підлітковим, а також Премія імені Андрія Матросова, заснована організаторами Docudays, супроводжуються премією $1000. Додатково в кожній із номінацій журі може нагородити спеціальними відзнаками не більше, ніж два фільми. А за підсумками анкетного опитування глядачів визначається Приз глядацьких симпатій — так само з премією в $1000.

ПЕРЕМОЖНИЦЯ

Беззаперечна тріумфаторка фестивалю — киянка Ірина ЦІЛИК. Її «Земля блакитна, ніби апельсин» здобула головні нагороди і в Docu/Світ, і в Docu/Україна.

Ірина народилася 1982 року в Києві. 2004-го закінчила Національний університет театру, кінематографа і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок, прози, книжок для дітей.

Назва «Земля блакитна, ніби апельсин» є цитатою із вірша французького поета-сюрреаліста Поля Елюара:

Земля блакитна,

ніби апельсин

Відтепер омана

неможлива слова не брешуть

Вони не дозволяють

більше співати...

Сюрреалізм — це поєднання непоєднуваного, несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Режисерка відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському місті, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні Гладкій, котра сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-»Миру», Настю, Владю і Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Розрадою і терапією стає кіно. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й мистецтв і паралельно робить фільм про життя своєї сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, натягненої на стіну. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Наймолодший, Стасик, взагалі нічого не може сказати, навіть плаче від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Стасика спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок. Земля блакитна, ніби апельсин.

Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.

А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а щоб робити зйомки-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це пристрасть такого рівня, що рухає гори або ж, у даному разі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись дійсно шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент фільму.

Місто з його простріленими стінами саме по собі промовиста декорація; але Анна з дочкою (вони обидві повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, які йдуть серед руїн. Фільм про зйомки фільму — прийом не новий; проте Ірина вибудовує на ньому прецікавий візуальний сюжет. Дві кінореальності не розгортаються паралельно, час від часу дотикаються — як в епізоді з вибухом через «хлопавку» чи з танком, а подеколи стають нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткову структурну напругу, яка пронизує «Землю...». Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному, війна відбивається у фільмах, усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок — чоловіків у місті немає. І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.

Отак за допомогою продуманої драматургії майстерного монтажу та живописно насиченої операторської роботи Цілик створює інтимний і на диво глибокий портрет сім’ї, в якій збереглася любов одне до одного, до мистецтва й до життя в абсолютно непридатних умовах.

НЕСВОБОДА

Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Світ здобула присвячена венесуельським тюрмам «Причина» Андреса ФІҐЕРЕДО.

Цей фільм — цілковите занурення у потойбіччя. В’язниці у Венесуелі, виявляється, взагалі не контролюються державою. Охорона стоїть лише по периметру. Буцегарні переповнені вщерть. Усередині — вільний продаж наркотиків, зброю (аж до штурмових гвинтівок і гранат) в’язні не ховають. Проте арештантам від того не легше. Катастрофічна бідність, соціальний хаос, згубна державна політика — ці реалії роблять їхнє повернення в ті стіни або ранню смерть лише питанням часу.

Фіґередо вдалося увійти в довіру засуджених і таким чином зафільмувати унікальний матеріал, із якого вийшло вибухове соціальне кіно.

Так само неволі й тому, що вона робить з людиною, присвячений «Ґрейкі» Енріке РІБЕСА (Іспанія), який переміг у Docu/Коротко. Півгодинний фільм — цікаве поєднання сімейного фотоальбому, ігрової реконструкції та ліричної сповіді. Закадрова оповідачка згадує свого батька, чорношкірого іспанця, котрий пройшов жахи нацистського табору Маутхаузен. Про табори смерті знято й розказано чимало; Рібес знайшов підхід, завдяки якому ця історія звучить сучасною візуальною мовою.

У номінації Rights Now! правозахисне журі й телевізійна платформа Current Time синхронно відзначили «Опівнічного мандрівника» режисера-біженця Хассана ФАЗІЛЯ (США—Катар—Канада—Великобританія). Ця оповідь — також у певному сенсі про несвободу, цього разу спричинену вигнанням.

2015-го, після прем’єри документальної роботи Фазіля «Мир в Афганістані» в ефірі національного телебачення, «Талібан» стратив головного героя цього фільму і призначив нагороду за голову режисера. Разом з дружиною і двома дочками Хассан втік до Таджикистану. Родина не отримала там притулку й була змушена вирушити в довгу небезпечну подорож до Європи. Поневіряння розтягнулися на роки. Увесь цей час утікачі знімали свої поневіряння світом на телефони; фільм, власне, змонтований із цього матеріалу.

«ЗЕМЛЯ БЛАКИТНА, НІБИ АПЕЛЬСИН» ІРИНИ ЦІЛИК

Поставлений у настільки спартанські умови, Хассан, проте, збирає із розрізнених, не завжди якісних кадрів повнокровну кінематографічну оповідь. При цьому не замикається на однотипних емоційних лініях — ніде немає перебору ні з показом тяжких випробувань, ні з недоречним оптимізмом. Ми спостерігаємо цю «Одіссею» день за днем, зживаємося з незалежною і майже ніколи не сумною дружиною режисера і з самим режисером, котрий, будучи атеїстом, досягає такого авторитету серед біженців, що його обирають муллою, — з дітьми, котрі радіють навіть такому життю. Режисер чергує сцени розпачу і святкувань, моменти комічні й драматичні в точному ритмі. Мінімальними засобами, всупереч усьому, Хассану вдалося створити переконливу картину про тих, кого узагальнено називають нелегалами, вихопити кількох осіб із потоку біженців, що захлеснув Євразію, — і зробити зрозумілою цю трагедію для своїх глядачів.

ВАЖКЕ ДИТИНСТВО

Головний приз підліткового журі одержав «Безсмертний» Ксенії ОХАПКІНОЇ — справжній неігровий трилер, знятий у північноросійському місті Апатити.

Апатити — місто в Мурманській області Росії за Північним полярним колом. Засноване 1916 року. У зв’язку з відкриттям і розробкою Хібінських родовищ апатито-нефелінових руд року 1935-го стає робочим селищем міського типу. Для розробки родовищ залучали в’язнів із трудових таборів.

Оцей застиглий осколок ГУЛАГу і є локацією «Безсмертного» (Естонія — Латвія, 2019).

Це місто, побудоване зеками, в якому живуть нащадки зеків та охоронців. ГУЛАГу давно нема — але він є все одно.

Камера нерухома, холодна, аналізуюча. Майже без великих планів. Без героїв. Лише спільноти.

Хлопців муштрують у складі «Юнармії». «Вами командують. Іншого вам нічого не треба». Вони носять форму, ходять строєм, учаться стріляти, розбирати-збирати автомати.

Дівчата відпрацьовують одні й ті самі па в нескінченних танцювальних вправах, щоби потім виступити на звітному і показовому патріотичному концерті.

Доросліші бігають з поки що пейнтбольною зброєю по звалищу під мотивуючим гаслом на стіні: «Добрая война лучше худого мира».

Автобус везе людей на роботу крізь нескінченну пітьму.

Вагони котять сенс існування міста — руду — на велику землю.

Ніякої метафізики, крім культу смерті, тут немає і бути не може.

Дітей ведуть до музею, розповідають про подвиги російських льотчиків. З кожним новим рядком оповідь стає дедалі кривавішою та безглуздішою. Ось екіпаж під час Першої світової збив три ворожих літаки і загинув у бою з четвертим. Ось Гастелло впав на танкову колону: своє життя нічого не варте. А ось літак вибухнув, і весь екіпаж, четверо людей, згорів. Кінець історії.

Хлопчик надягає пробиту кулею каску і жваво обговорює подробиці: «Куля вилетіла разом з башкою».

Двоє тінейджерів торочать про медузу, яка живе казна-скільки, потім еволюціонує назад і знову живе. Безсмертна.

Мирне населення, повертаючись із комбінату, розходиться по тьмяних багатоповерхівках, схожих на бетонні бараки. Завтра знову в автобус.

Джерела світла: ілюміноване дерево посеред темного пустиря на Новий рік, полум’я з пальника в руках у працівника, котрий розморожує якусь поверхню, синюваті ліхтарі над льодяними вулицями.

Усе закінчиться згаданим вище звітним і показовим святкуванням: усі вийдуть на сцену, віддадуть салют, складуть присягу в тому, що принесуть жертву.

Монтаж тут віртуозний — і візуальний, і звуковий. Ритм заведеної, добре змащеної машини. Яка обов’язково пригадає тобі твою клятву. Яка обов’язково зробить тебе безсмертним. Безсмертним, як прострілена каска. Як перероблена руда. Як таборовий пил.

Стрічка «Панки» Масьї ОМСА (Нідерланди) виглядає як очевидна противага «Безсмертному»: якщо в Охапкіної показують, як без вини винним дітям безальтернативно нав’язують химерний кровожерливий патріотизм, то в Омси — про те, як західне суспільство намагається знайти спільну мову з проблемними підлітками. Герої фільмів — півдюжини малолітніх волоцюг, у котрих зневірилися і школа, і батьки — й відправили на ферму у Франції, господиня якої суміщає функції і вчительки, і психологині, і наглядачки. Омса начебто застосовує традиційні прийоми: прикидається зі своєю камерою «мухою на стіні», регулярно накладає музику, утримується від коментарів. Але мистецької якості досягає такої, коли вже перестає важити, чи це ігрове це кіно, чи документальне: образи й сюжети розвиваються на наших очах. Ми разом поступово докопуємося до істини — чому ці підлітки, ці покидьки-»панки» настільки озлоблені, зневірені. Втім, однозначної моралі у фіналі немає, і в цьому також проявляється повага режисерки до своїх персонажів.

«ОПІВНІЧНИЙ МАНДРІВНИК» РЕЖИСЕРА-БІЖЕНЦЯ ХАССАНА ФАЗІЛЯ (США—КАТАР—КАНАДА—ВЕЛИКА БРИТАНІЯ)

Тінейджерське журі присудило «Панкам» спеціальну відзнаку з таким формулюванням: «Ми вважаємо фільм «Панки» вартим уваги передусім через винятковість і доповненість сюжетної композиції — стрічка є доказом того, що комплексний конфлікт та видимі зміни персонажів не є «привілеями» ігрового кіна».

УКРАЇНА

Один із безумовних підсумків фестивалю — розмаїте й сильне українське кіно.

До конкурсу Docu/Коротко обрано три українських фільми: «Колообіг» (Україна — Великобританія, Олексій РАДИНСЬКИЙ), «Понеділок п’ятниці» (Іванна ПРОКОПЧУК) і «Зонґ» (Еліас ПАРВУЛЕСКО, Тета ЦИБУЛЬНИК, Світлана ПОТОЦЬКА).

Радинський протягом трьох років знімав краєвиди Києва з вікна кільцевого поїзда-електрички й потім змонтував десять напрочуд насичених хвилин. Ніби нічого не відбувається — просто бачимо одні й ті самі ландшафти протягом різних сезонів під гуркіт коліс, з яким змішується ембіентна електронна музика, але поступово в цьому ритмічному чергуванні образів постає картина сучасного Києва в усіх суперечностях пострадянського «урбанізму». «Колообіг» здобув спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Коротко.

Фільм «Понеділок п’ятниці» — дипломна робота і режисерський дебют Іванни Прокопчук. Режисерка віднайшла дотепний та ефектний прийом: записала рутинні розмови й суперечки пересічної української родини і пустила їх звуковою доріжкою, а в кадрі тримає інтер’єри оселі без її мешканців та краєвиди з їхніх вікон. Отакий підхід розказує набагато більше про їхнє життя, аніж якби це була просто стандартна зйомка з героями, — подеколи виходять просто трагікомічні моменти, коли за кадром переповідають газетну історію про закопаний у лісі труп, а у дворі комунальники щось викопують з-під засніженого тротуару.

Співрежисер(к)и «Зонґу» досліджують заказник Замглай — одну із найбільших болотних систем України. Назва Замглай, імовірно, походить від давньокурдського слова zong, що означає «болото». Незмінним тлом Еліас, Тета й Світлана пускають зйомку самого болота з гелікоптера; поверху змінюються кадри хроніки, цитати із різних документів. Виходить актуальний екозахисний фільм-колаж.

Що ж до національного повнометражного конкурсу Docu/Україна, то «Земля блакитна, ніби апельсин» не височіла там, немов самотня вершина. Кожного з учасників вирізняють свої прикметні риси, кожен фільм вартий окремої розмови. Так, «Не хвилюйся, двері відчиняться» Оксани КАРПОВИЧ (Канада) знято в електричках, які курсують між Києвом та кількома провінційними містечками. Режисерка розгортає багатолюдне полотно, заповнене десятками облич та ситуацій, — і при цьому для кожного знаходить свої кольори та інтонації, створюючи свого роду соціальний портрет рядової, непарадної України, яка нечасто потрапляє в кадр.

У «Будинку» (режисерки — Тетяна КОНОНЕНКО, Матильда МЕСТЕР, Україна—Німеччина) об’єктом і головним героєм виступає легендарний харківський Держпром — Будинок державної промисловості. Ця споруда, збудована в 1925 — 1928 рр., являє собою взірець конструктивістської архітектури та ідей комуністичної утопії. Фільм «Будинок» балансує між класичною документалістикою спостереження та експериментальним кіном. У ньому майже немає діалогів, хоча чимало монологів, сповідей, в одному епізоді присутній навіть Сергій ЖАДАН, котрий читає вірша. Використовуючи різні матеріали, зокрема архівні кадри 1920-х, режисерки створюють відсторонену, формальну продуману візію занепалої утопії.

Ярема МАЛАЩУК і Роман ХІМЕЙ у «Зарваниці» фільмують групу прочан, котрі вирушають у семиденну ходу: жодної постановки, неігрове роуд-муві, в якому напевне відома лише кінцева мета.

Зарваниця — особливо шановане місце грекокатолицизму. Тут міститься знаменита ікона Божої Матері Зарваницької — одна із найвеличніших подільських святинь УГКЦ, Зарваницький духовний центр, а також збудований 2018-го «Український Єрусалим» — зменшена репліка комплексу культових споруд Святої Землі. Щороку сюди стікаються тисячі вірних. Малащук та Хімей споглядають за прочанами зі знаменитого села Криворівня, виокремлюючи кілька характерів серед барвистого натовпу.

У кожного тут своя тиха доблесть, своя краса і своє дивацтво. З другого боку, візуальне поле фільму — з його краєвидами, ритуалами, співаючими процесіями, відвертим кітчем (на кшталт білого лебедя із шин) сягає місцями істинно барокової насиченості. Фінальні титри, цілком логічно, чергуються з зображеннями наївно-лубкових, ще й анімованих на комп’ютері ікон.

У підсумку складається образ, подекуди іронічний, але цілком доброзичливий, такого собі народного християнства, не завжди близького догматам і настановам церкви.

Змонтована зі зйомок бійців АТО/ООС документальна драма «War Note» Романа ЛЮБОГО здобула одразу три нагороди: відзнаку в конкурсі Rights Now! — приз пам’яті продюсера фестивалю Андрія МАТРОСОВА від організаторів Docudays UA та приз глядацьких симпатій.

У «War Note» незвично велика кількість операторів: Євген ШЕВЧЕНКО, Олексій БОЛДИРЄВ, Іван МАТЕЙКО, Валерій ПУЗІК, Роман БАЗЕНКО, Володимир НЕБІР, Дмитро БАБКІН, Валерій АНАНЬЄВ, Вадим НАУМОВ.

Насправді це не професійні кінематографісти, а військовослужбовці ЗСУ та добровольці, ветерани АТО/ООС. Декого з них уже немає в живих. Наповнення фільму — їхні особисті відеозаписи з телефонів, камкодерів, фотоапаратів та гоупро (камери, що кріпляться на одяг або на шоломи).

Фронтова зйомка сама по собі досить промовиста, але ця її якість — радше репортажна, інформаційна. Створити з аматорського, дуже сирого й почасти випадкового матеріалу мистецьке представлення — неабиякий виклик.

Тут виокремлено кілька сюжетних ліній: відбуття на фронт, бойові сцени (частина з них — у ДАПу), солдатський побут під обстрілами й у затишші, картини руйнувань, порятунок цивільних, обмін полоненими, прощання з загиблими. Відбираючи потрібні епізоди, поєднуючи їх подеколи найнесподіванішим чином, він видобуває образи неабиякої драматургічної потужності.

В Україні створюється багато військового кіна. Відмінність «War Note», мабуть, у тому, що в ньому відсутня позиція стороннього спостерігача. Максимально занурює нас у те, що діється.

Захисні бар’єри знищено. Це нестерпна близькість, це смертельна інтимність. Війна охоплює світобудову, всі чотири стихії: тут скільки завгодно вогню, який подеколи виглядає як жива істота з власною поведінкою; повсякчас хтось з’являється втиснутим у багнюку, сховатися глибше — умова виживання; камера пірнає під воду або напівголі вояки хляпають ногами у величезних калюжах після зливи; в одній зі сцен повітря ущільнюється, стаючи туманом, димом, у якому бійці пересуваються, наче привиди...

І ще тиша. Переконливіша за будь-який вибух. Коли везуть ховати полеглих із передової. Це відбувається чи взимку, чи влітку — не важить. Зйомка через лобове скло. Обабіч, на тротуарах — люди. Багато в темному одязі. Стоять на колінах. Кидають квіти. Звуку нема.

Сказати, що в цю мить стискається серце, не буде перебільшенням.

Насиченість зображення у «War Note» майже сугестивна — є просто гіпнотичні кадри, заворожливі не менше, ніж страшні. Так Романові й вдається із багатьох складових вибудувати фреску про світ війни — світ безумний, нелюдський і водночас занадто людський.

Отже, маємо достойне документальне кіно. Більше того, бачимо прихід нового покоління в документалістику: усі фільми в Docu/Україна є дебютами. Нарешті, війна хоч і залишається домінуючою темою, але є вже не єдиною.

З огляду на непевну ситуацію в нашій кіноіндустрії, залишається сподіватися, що на наступному фестивалі розмаїття українських картин буде не меншим.

До 10 травня на платформі docuspace.org доступні для перегляду 43 документальних фільми із конкурсних та позаконкурсних програм 17 Docudays UA.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: