Цьогоріч через карантин церемонія нагородження відбувалася в онлайн-форматі. Призи вручали в 23 категоріях.
Нижче ми розкажемо про найцікавіші фільми-лавреати.
«МОЇ ДУМКИ ТИХІ»
• Режисер — Антоніо ЛУКІЧ
• Найкращий фільм року, найкращий сценарій (Валерія КАЛЬЧЕНКО, Антоніо Лукіч), найкраща жіноча роль (Ірма ВІТОВСЬКА-ВАНЦА), «Відкриття року».
• «Мої думки тихі» — про 25-річного композитора і звукорежисера Вадима (Андрій ЛІДАГОВСЬКИЙ), який, будучи доволі асоціальним, не маючи певної роботи, намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена, який запускає комп’ютерну гру «Ноїв ковчег», потрібно записати голоси закарпатських тварин, а головне — спів рідкісного птаха, рахівського крижня, або крижня метушливого. Проте в хід експедиції раптом втручається мати героя (Ірма Вітовська).
ІРМА ВІТОВСЬКА
Це комедія — причому гомерично смішна, що в нашому кіні майже сенсація. Герой з незмінно серйозним обличчям увесь час або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них, подеколи в буквальному сенсі. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм на межі Едіпового комплексу, але сама кумедна в намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розгортається сюжет з голосами тварин і казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою про радянських та німецьких науковців. Не менше дістається різного роду традиціям, зокрема релігійним: режисер не схильний до антихристиянської сатири, проте за можливості пускає шпильки в тому напрямі.
У кінцевому обрахунку, скидається, що не так важливо, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий, вічно тривожна істота — це і є його недолуга й безмежно любляча мама. І, почасти, він сам.
АНТОНІО ЛУКІЧ
Отже, людське і тваринне, релігійне та комічне, материне й синовнє: вийшла робота і смішна, і не поверхова.
«ДОДОМУ»
• Режисер — Наріман АЛІЄВ
• Найкраща режисерська робота — Наріман Алієв, найкраща чоловіча роль — Ахтем СЕІТАБЛАЄВ.
• Повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана АЛІЄВА «Додому» (Evge) починається з майже ідеального краєвиду — безлюдне пласке узбережжя, синій човен, ранкове море — некурортний степовий Крим. Довгий ідилічний загальний план. Але це не початок, а кінець історії.
Бо в наступному епізоді — оператор Антон ФУРСА однаково переконливий і в інтер’єрі, і на натурі — простір кадру згортається до коридору лікарні з тривожно мигаючою лампою, від якої не може відвести погляду київський студент Алім (Ремзи БІЛЯЛОВ), — аж доки повз нього не провозять на каталці оголене тіло молодої дівчини. Зав’язка — смерть. Історія — подорож із мерцем.
Героїв двоє: кримські татари Алім та його батько Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) Бекірови. Вони приїхали за тілом старшого сина Назіма, добровольця, вбитого під Пісками на Донеччині. Батько хоче за будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім його не дуже розуміє, та все ж приєднується до подорожі.
Наріман народився в Криму 1992 року. 2014-го закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого за фахом «кінорежисер». Був співзасновником та куратором програми ігрового кіна в громадській організації молодих кінематографістів «Сучасне українське кіно» (СУК).
Його короткометражний триптих «Кримські історії», знятий на півострові, склали новели: «Повернутись зі світанком» (2013), «Тебе кохаю» (2014), «Без тебе» (2015). Усі короткометражки — це драми стосунків із життя народу киримли. «Повернутись зі світанком» — про розрив між батьком і сином, який іде в широкий світ. «Тебе кохаю» — хрестоматійна колізія забороненого кохання між кримським татарином і дівчиною-слов’янкою. «Без тебе» — оповідь про сімейну любов, про втрату й пам’ять, присвячена, власне, братові режисера.
«Додому» об’єднує всі ці мотиви, а також — роман виховання, роуд-муві (в перекладі з англійського оригіналу буквально — «фільм-подорож») та сімейна драма.
НАРІМАН АЛІЄВ
Роуд-муві тут насамперед — формотворчий прийом, оболонка, призначена для вмісту інших речей. Його вимоги Алієвим дотримані без помітних зусиль. Є — в потрібних місцях — уповільнення та різка ескалація подій, є сюжети-відгалуження, які допомагають краще розкрити героїв, нарешті найважливіше — є філігранний монтаж, який задає ритм подорожі.
Драматургічний рушій «Додому» — зіткнення контрастних характерів батька й сина. Мустафа-Сеітаблаєв на початку — суворий кремезний чолов’яга, авторитарний і патріархальний, скупий на почуття — лише в моргу дозволяє собі сльозу. Алім-Білялов — інфантильний бунтівник, що набрав столичного лоску, але, зіткнувшись з абсолютно новими обставинами, явно губиться й до певного моменту залишається в тіні.
Сеітаблаєв на сьогодні — один із найплідніших українських режисерів. Утім, його акторський талант вартий не меншої, а навіть і більшої уваги. В «Додому» йому довелося розвивати свого персонажа від самовпевненого мачо до вразливого, старіючого просто на очах, неймовірно втомленого чоловіка. В Аліма, відповідно, протилежний напрямок розвитку, при цьому режисер робить лінію дорослішання максимально, подеколи в прямому сенсі, болісною — до крику, до крові; Білялов загалом також справляється. Але фільм не набув би потрібної смислової глибини, якби зупинився лише на родині.
Сюжет про недозволене, ніким не схвалюване поховання як вчинок особистої мужності, акт гідності існує вже не одну тисячу років, маючи витік ще в античному міфі про Антігону; нещодавнє вражаюче втілення — відзначений «Оскаром» угорський фільм «Син Саула» (2015). Декорації різні, суть одна: ритуал розриває межі догми, домінує зовнішній порядок, особисті прив’язаності, страхи.
Те, що починається як міжпоколіннєвий конфлікт, стає розіграною в одній родині драмою цілого народу, в якого вже вдруге в новітній історії намагаються відібрати Батьківщину. Саме тому Алім зрештою приймає правду Мустафи, а те, що здається батьковим самодурством, стає метою майже метафізичною, яка об’єднує батька й сина.
Але й це ще не кінець. Кінець — це усвідомлення катастрофічне, трагічне — Алімом того, що вся ця непроста мандрівка стала для нього ініціацією не просто в доросле життя, а в главу роду. Прийняття колосальної відповідальності як завершення дитинства. Особисте стає громадським, щоб знову стати особистим. Але ця особистісність має вагу припису долі. Її не уникнути.
«ВУЛКАН»
• Режисер — Роман БОНДАРЧУК
• Найкраща операторська робота — Вадим ІЛЬКОВ, найкраща чоловіча роль другого плану — Віктор ЖДАНОВ, найкращий звук — Борис ПЕТЕР.
• На півдні Херсонської області серед степу застрягає автомобіль зі спостерігачами ОБСЄ. Водія-фіксера на ім’я Лукас (Сергій СТЕПАНСЬКИЙ) відправляють по допомогу. Коли він повертається на попутному «КамАЗі», то виявляє, що машина разом з пасажирами зникла. Далі він знаходить притулок у місцевого дивака Вови, потрапляє в халепу, втрачає гроші, документи й у певному сенсі самого себе. Але, зрештою, здобуває не менше.
Свій ігровий повнометражний дебют «Вулкан» Роман Бондарчук, 38-річний херсонець, який давно мешкає в Києві, почав знімати через фатальний збіг обставин. Спочатку збирався зробити документальний портрет колишнього директора рибгоспу, артистичного балакуна Володимира АРСІЄНКА, проте останній помер за нез’ясованих обставин наприкінці 2016 року. На основі зібраного матеріалу був написаний ігровий сценарій.
Вова (Віктор ЖДАНОВ) у «Вулкані» — так само ексдиректор рибгоспу. Розлучений, мешкає на березі Каховського моря з матір’ю (Тамара СОЦЕНКО) та дочкою (Христина ДЕЙЛІК), може затримати дихання під водою не менш ніж на десять хвилин, перебуває в пошуку вірного заробітку: то продає «молекулярний клей», то викопує старі залізяки з міношукачем. Стриманого й зосередженого Лукаса він сприймає як шанс вибратись із остогидлого степу.
Зі свого боку Бондарчук не приховує зачарованості рідними краєвидами, довго показує в увертюрі пливучий під медитативний спів корабель, з будь-якого приводу переносить героїв у степ, зупиняє камеру на випалених сонцем руїнах і травах, раз у раз впускає в кадр море, яке насправді зовсім і не море, а гігантське водосховище, яке збило цю місцевість з пантелику раз назавжди.
Локації ведуть власну повість, і чудасії в них різноманітні — починаючи від шестиметрової скульптури кавуна й закінчуючи власне чи то вулканом, чи то курганом, який постає лише на кілька секунд без будь-яких сюжетних наслідків.
— Тут Дике Поле, — уточнює Вова. — Пристосовуєшся — живеш. Не пристосовуєшся — не живеш.
Дике Поле, Дикий Захід — це фронтир, тобто кордон між цивілізацією та неприборканими племенами. Фронтир — базовий сюжет вестерну і супутніх жанрів. Бондарчук переосмислює цей прийом у потрібному для себе напрямі. Як правило, колізія фронтиру запускається появою чужого, який загострює вже наявні конфлікти чи провокує нові. Лукас — чужий подвійно: і географічно, і класово. Його постійно приймають за німця й одного разу навіть звертаються до нього по-німецьки. Німець у східнослов’янській традиції — фігура настільки ж літературна, як і примарна. І це не останній містичний поворот тут.
Насильство (постійні бійки, як годиться на фронтирі) й метафізика генеруються краєвидом так само, як і характери, які в ньому діють. Зникнення тут — мотив і візуальний, і драматичний. Зникають спостерігачі ОБСЄ. Зникають документи й гроші, телефонний і транспортний зв’язок зі світом, рибгосп та його будівлі, зникають цілі села, затоплені водосховищем, більшість місцевих живуть без документів, тобто юридично не існують.
Закономірно порожнеча заповнюється міражами: блукаючий буй з’являється, коли хоче, хор із села Мелового — дев’ять жінок у традиційних біло-зелених вбраннях співають тужливих пісень то вночі біля автовокзалу, то вдень у голому степу; нарешті, саме Мелове в фіналі — одноповерхові будиночки на дні несправжнього моря.
Пейзаж двічі майже поглинає й самого Лукаса. Посварившись із Вовою, він їде працювати на поле до бандитів і після жорстокого побиття опиняється в ямі посеред апокаліптичної рівнини з висохлими соняшниками. Із триденного пекла його визволяє Вова — і з цього моменту Лукас стає своїм. А в прикінцевому епізоді саме той самий блукаючий буй відправляє героя під воду: збиває з катера, на якому вони з Вовою вирушили на чергове полювання за скарбами. Лукас опускається на дно. В пронизаній сонцем глибині видно білі мазанки — село, хор із якого не знаходить спокою. На допомогу, як завжди, приходить Вова. Лукас повертається до життя вже на човні. І зустрічає самого себе, двійника, що вибирає сіть, — звичайного місцевого рибалку.
Вижити у вулкані. Підкорити Дике Поле. Стати непереможним — як привид.
«ГУЦУЛКА КСЕНЯ»
• Режисерка — Олена ДЕМ’ЯНЕНКО
• Найкраща музика — Тимур ПОЛЯНСЬКИЙ, фрік-кабаре Dakh Daughters, найкраща пісня — «Мавка-Русалка», фрік-кабаре Dakh Daughters.
• «Гуцулка Ксеня» — нехитрий сюжет за оперетою Ярослава БАРНИЧА, ще й на заїждженому уздовж і поперек фольклорно-гуцульському матеріалі. З Америки у Ворохту, в готель «Оселя Говерла» прибуває делегація: бізнесмен Майк Деделюк (Ігор ЦІШКЕВИЧ), його далека родичка Гелен (Тетяна ПЕЧЕНКІНА), її романтична дочка Мері (Катерина МОЛЧАНОВА) та його племінник Яро (Макс ЛОЗИНСЬКИЙ). Завдання одне: за один тиждень знайти для Яро дружину — свідому українку. Батько Яра — брат Майка — залишив заповіт, згідно з яким юнак успадкує мільйон доларів лише за отакої матримоніально-ідеологічної умови. Яро вперто не звертає уваги на потенційних наречених, але закінчується все добре, цілком у оперетковому дусі: суцільним коханням і радісним розкриттям сімейних таємниць.
Забігаючи наперед: відповідний антураж забезпечено. Пасторальні Карпати, колоритні гуцул(к)и, жіноцтво — майже без винятків писані красуні, тут присутній навіть ексцентричний професор (бельгієць Олів’є БОНЖЮР спеціально вивчив українську), що ганяється за метеликами з сачком (а що ще може робити професор серед високих полонин?) Ба більше, є й те, через що прем’єра будь-якого жанрового українського фільму заздалегідь навіює мимовільний песимізм: туристична стерильність картинки та непереконлива робота з акторським складом. Якщо перше ще можна виправдати умовністю музичного жанру, то друге, на жаль, — доволі поширена проблема. В розмовних сценах виконавці й виконавиці звучать і виглядають однаково театрально, з відповідним переграванням; діалоги через це страждають на невиразність, а часом і на фальш.
І отут знову повернімось до жанру. Бо у визначенні «музична комедія» ключова частина — музична. Режисерка Олена Дем’яненко (нар. 8 травня 1966 р., Львів) зробила в цьому сенсі майже безпрограшний хід. Вона запросила на роль основних композиторів та виконавиць більшості музичних номерів знамените фрік-кабаре Dakh Daughters. Ці шестеро темпераментних і талановитих дівчат — не просто музикантки, а й фахові акторки. Як наслідок, появи Dakh Daughters у кадрі — це окремі артистичні пригоди, починаючи з розкішного вступного танго «Гуцулка Ксеня» з повною залою пристрасно танцюючих гуцулів — що, до речі, в заданих обставинах виглядає цілком природно. Мало того, Руслана, Тетяна, Соломія, Анна, Наталія і Наталія додають у все, що роблять, добрячу порцію іронії. Не менш влучно виглядає «ДахаБраха» в короткому епізоді-камео з хвацьким та сороміцьким «Карпатським репом».
НАТАЛІЯ СУМСЬКА
Але це стосується й решти виконавців. Майже в усіх дійових осіб настає типово мюзикловий «момент істини», коли вони опиняються на сцені, щоби прокоментувати ситуацію піснею і танцем. Наскільки можна зрозуміти з коментарів режисерки, левову частку підготовчого періоду зайняв саме вокально-хореографічний тренаж акторів та акторок. Зусилля не пішли намарно. Танцюють і співають майже всі майже бездоганно, кожен номер перетворюється на міні-виставу з власною постановкою й настроєм, і на цьому тлі незграбні діалоги починають здаватися не більш ніж прикрою дрібницею.
Тож отримуємо те, за чим ми й прийшли в кіно: яскраве й недурне видовище без грубих порушень гарного смаку. Для нашої кіноіндустрії — поки що рідкість.
«СПІВАЄ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКТЕПЛО-КОМУНЕНЕРГО»
• Режисерка — Надія ПАРФАН
• Найкращий документальний фільм.
• Ця назва вже сама по собі варта окремого призу. Англомовний варіант, до речі, не менш дотепний: Heat Singers, що означає «Співці тепла» або «Гарячі співці», ще й слово Heat (тепло) співзвучне з жаргонізмом «хіт», що означає комерційно успішну пісню.
Авторка фільму, 33-річна Надія Парфан, раніше вивчала культурологію в Києво-Могилянці, писала статті, вела культурні й громадські проєкти, очолювала фестиваль кіна та урбаністики «86» у Славутичі.
Матеріал у Надії був під рукою: її мати працює в зазначеному підприємстві, проте головним героєм є голова профспілки Іван Васильович. Коло його обов’язків чимале, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор практично професійний, здобуває призові місця на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.
Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, втім, сповнена власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі в змаганнях із перетягування канату. Власне «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби та бойлери режисерка фільмує в дещо ірреалістичній, подеколи навіть містичній оптиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливий стан усього цього господарства; місцями воно на фільм жахів і схоже.
І тим яскравіші й зворушливіші хорові сцени — теж свого роду метафізика.
Фінал сумовитий: Васильович іде на пенсію, і проводжають його піснею — просто в цеху.
Звісно, фільм не позбавлений деяких недоліків, типових для дебюту, зокрема втрати ритму і певного «провисання» посередині. Та все ж вийшла місцями зворушлива, місцями кумедна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, пересічні споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.
Виявляється, там, у заіржавілому Аїді, є життя. І там співають.
«У НАШІЙ СИНАГОЗІ»
• Режисер — Іван ОРЛЕНКО
• Найкращий короткометражний фільм.
• Наше кіно вже знає спроби впоратися з Кафкою на екрані — «Сільський лікар», «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (режисер — Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ). Однак Орленку в екранізації однойменного оповідання Кафки «У нашій синагозі» вдалося знайти дійсно унікальний підхід, і справа тут не лише в чорно-білому зображенні. За сюжетом хлопчик намагається розгадати, що за таємнича істота живе в синагозі, регулярно лякаючи жінок. Рабин розказує йому історію дивного створіння, і в процесі оповіді з’ясовується, що обидва герої перебувають не в часі Кафки, а на початку 1940-х, у гетто, і це їхні останні миті перед розстрілом. У 19-хвилинній новелі режисерові вдалося вмістити і кафкіанський абсурд, і катастрофу Голокосту, і трагізм людського буття — при тому, що професійної кіноосвіти в Івана немає.
ЗАКОНОМІРНОСТІ
1. У лідерах опинилися арт-гаузні, авторські стрічки, в той час як фільми, одразу зроблені з прицілом на масову авдиторію — «Захар Беркут», «Чорний ворон», «Фокстер і Макс» перемогли в категоріях другорядних або «технічних», а багато «блокбастерів», зокрема касово успішних, навіть не потрапило в список номінантів — «Давай танцюй», «Заборонений», «Зустріч однокласників», «Клара та чарівний дракон», «Свінгери-2», «Я, ти, він, вона».
2. Найбільше українських авторів цікавлять історії про вразливих героїв. Аж ніяк не «ефективні менеджери» чи незламні лицарі, вони борються за себе, за своїх рідних і місце в світі. Це живі люди зі своїми слабкостями й вадами.
3. Найбільша боротьба точилася в категорії «Найкраший документальний фільм» — багатьма спостерігачами «Панорама» Юрія ШИЛОВА, «Людина з табуретом» Ярослава ПОПОВА й «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» розглядалися як рівносильні претенденти, при цьому лише один з них торкався теми війни не в головному сюжеті — тобто національна документалістика навчилася працювати з матеріалом мирного життя.
4. Значну кількість нагороджених склали дебюти — крім «Мої думки тихі», це «Додому», «Вулкан» і «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», — що ще раз доводить вірність політики підтримки національного кіна попередніми урядом і керівництвом Держкіна.
5. У нашому кіні остаточно відбулася зміна поколінь: найбільш яскравим і успішним на сьогодні режисер(к)ам немає 30—40 років.
Довідка «Дня»
«Золота дзиґа» (англ. Golden Dzyga) — українська національна кінопремія, що присуджується за професійні досягнення в розвитку українського кінематографа. Заснована 2017-го Українською кіноакадемією.
Матеріальним символом Кінопремії є статуетка «Золота дзиґа», яка символізує стрімкий та невпинний розвиток українського кінематографа. Крім того, назва нагадує про видатного кінематографіста Дзиґу ВЕРТОВА (Давид КАУФМАН), чию стрічку «Людина з кіноапаратом» (1929) 2014-го визнано найвизначнішим документальним фільмом усіх часів, згідно з рейтингом, оприлюдненим Британським кіноінститутом.
