За перше століття свого існування Києво-Печерська лавра змогла стати одним із найбагатших монастирів православного світу. В її ризницях зберігалися тисячі золотих та срібних предметів, коштовний церковний одяг — здебільшого дарунки і пожертви від світських осіб та духовенства. Більшість цих речей були свого часу мистецькими шедеврами, які мали культурну та історичну цінність для України.
Лаврські скарби цілком спокійно пережили Українську революцію у 1917 році та калейдоскопічну зміну влади у 1919-му. Щоправда, більшовики всюди, куди встигали дотягнутися, встановлювали владу рад робітничих і солдатських депутатів. А вже руками цих «народних обранців» і під контролем «меча партії» ЧК експропріювала капітали та майно, особливо коштовне, на потреби світової революції.
ЦЕРКОВНЕ МАЙНО СТАЛО «ВСЕНАРОДНОЮ ВЛАСНІСТЮ»
В Україні майно «церковних установ» стало «всенародною власністю» 18 січня 1919 р., на підставі декрету Раднаркому УСРР «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». Одразу ж російські більшовики взялися до обліку церковних цінностей через виконавчі комітети рад. У 1919 році на місцях радянського апарату ще не було, свої вимоги ленінці могли реалізовувати насамперед у містах, які окупували раніше, починаючи з Чернігова та Харкова.
Тут місцеві священники одразу зрозуміли: будуть грабувати. Так, наприклад, настоятель Ново-Троїцької церкви у Харкові о. Потапій, прочитавши у газеті декрет «Про відокремлення церкви від держави» та постанову місцевої ради, за одну ніч зняв разом із церковним старостою всі коштовні прикраси з ікон.
Коли у квітні 1919 р. РНК УСРР видав постанову «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти», у Києві теж одразу провели реєстрацію всіх культурно-історичних пам’яток, щоб забезпечити «державну охорону від крадіжок та привласнення».
Розуміючи, що відбувається, та намагаючись уберегти нашу культурну спадщину від більшовицького пограбування, науковці з Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМІС) висунули ідею створення Історичного музею релігійного культу. Спочатку планувалося створити його у 1919 р. у Митрополичому домі при Києво-Софійському монастирі, але вигнання більшовиків із Києва на певний час зняло загрозу втрати наших церковних коштовностей.
На жаль, у червні 1920-го більшовики повернулися до Києва назавжди і за «відокремлення церкви від держави» взялися всерйоз: підганяло бажання якомога швидше роздмухати пожежу світової революції руками Комінтерну. З України експорт революції планувався до Румунії, Польщі, Угорщини, країн Балтії. Для цього створили спеціальний відділ партійної спецслужби при ЦК КП(б)У — «Закордот» (існував у 1920-1921 рр.). Фінансувалися всі революційні операції за рахунок капіталів, майна та коштовностей, конфіскованих чекістами у «буржуїв», а також у церкви.
НАВЕСНІ 1922 РОКУ ДО МОСКВИ ЗАБРАЛИ ЗОЛОТІ ТА СРІБНІ ЕКСПОНАТИ ЛАВРИ
У 1921 р. більшовики взялися до масштабної конфіскації церковних цінностей. Нагоду дав голод, спровокований їхніми ж реквізиціями хліба на тлі неврожаю. Керувала процесом спеціальна комісія при Раднаркомі РСФРР «По учету и сосредоточению ценностей» на чолі з Львом Троцьким як «особо уполномоченным СНК по учету и сосредоточению ценностей». На початок 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) і Комісія страшенно переймалися темпами реалізації цінностей за кордоном. Нелегально це робити було складно. Легально — довго, а «робітничі протести» вимагали постійного фінансування. Тому з реалізацією більшовики вкрай поспішали, а серед членів ленінського політбюро висувалися пропозиції створити спеціальний «Синдикат з реалізації цінностей за кордоном». Динаміка поширення революційних рухів обнадіювала настільки, що перемоги світової революції очікували з дня на день.
У 1922-1923 рр. у Києві за вказівкою Всеукраїнської академії наук (ВУАН) вдалося створити Лаврський музей культів та побуту. Один із його засновників, мистецтвознавець Ф.Морозов, під керівництвом академіка Ф.Шмідта та за сприяння інспектора-експерта Губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ГУБКОПМІС) Ф.Ернста зумів отримати з лаврських ризниць чимало цінних мистецьких речей.
Однак уникнути грабунку все ж не вдалося. У 1922 р. під приводом «допомоги голодуючим» спеціальні комісії вилучали й цінні пам’ятки історії та мистецтва з музеїв. Доглянути особисто за вилученням лаврських пам’яток з Харкова прибув заступник наркома НКВС України М. Серафимов. Навесні 1922 р. до Москви забрали велику кількість золотих та срібних експонатів Лаврського музею. Серед них — нині ідентифікований археологом Тимуром Бобровським у каталозі ГІМ (Москва, РФ) золотий напрестольний хрест (вклад Богдана Хмельницького), золоті з діамантами панагії й наперсні хрести тощо. Протести музейників та представників ВУАН і ГУБКОПМІСу нічого не дали.
У 1926 р. Музей культів та побуту разом зі своїми збірками увійшов до складу новоствореного історико-культурного заповідника «Всеукраїнський музейний городок» (ВМГ). На 1933 р. у фондах ВМГ зберігалося 9149 предметів із металу (з них 36 золотих і 59 з діамантами). Нумізматична колекція складалася з понад 110 тисяч монет і медалей.
«ЗАГОТІВЛЯ» АНТИКВАРІАТУ З МУЗЕЇВ
Друге масштабне пограбування російськими комуністами нашої історико-культурної спадщини припадає на голод 1928-1929 та 1932—1933 рр. Коштів вимагав другий комуністичний штурм для сталінської прискореної розбудови військово-промислового комплексу під виглядом «індустріалізації». Вже у кінці 1927 р. музейні цінності потрапили до категорії «експортних резервів». 27 грудня 1927 р. нарком торгівлі А. Мікоян підготував для РНК СРСР проєкт постанови про необхідність розпочати продаж на західних аукціонах предметів старовини і мистецтва, вилучених з експозицій та сховищ державних музеїв.
Українське керівництво категорично висловилося проти «заготівлі» антикваріату по українських музеях. Українці пояснювали, що фонди республіканських музеїв недоукомплектовані та навпаки, потребують поповнення. Однак 23 січня Рада праці та оборони СРСР затвердила «пропозиції» союзного НКТ і доручила особливим уповноваженим в ударному порядку розпочати пошук музейних цінностей для вивезення за кордон.
18 лютого 1928 р. українська влада прийняла «до безумовного виконання» рішення Москви, визнала «винятково важливий характер експорту речей старовини і мистецтва», зобов’язала НКОсвіти УСРР протягом місяця надати уповноваженому НКТ СРСР перелік належних до вивозу цінностей. Український антикваріат із музеїв та установ (так, деякі музейні речі вже прикрашали кабінети пролетарських чиновників) Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська та інших міст почали вилучати на продаж за кордоном.
Власне, колекція Лаврського ВМГ, ідентифікована за сучасними фотографіями археологом Тимуром Бобровським, була таємно вивезена з Києва у вересні 1933 р., після здійсненого Сталіним геноциду голодом. Почалося все з доповідної записки від 14 червня 1933 р. заступника наркома освіти УСРР Я.Дудника на ім’я секретаря КЦ КП(б)У М.Попова про те, що у «Всеукраїнському Музейному Городку (кол. Лавра) є таємний фонд цінностей... Речі мають велику матеріальну цінність, що визначається мільйонами карбованців золотом... Знаходження цього фонду цінностей на території ВМГ, на окраїні міста, при незадовільно організованій охороні, явно небезпечно... НКОсвіти вважає за потрібне негайно сконцентрувати фонд цінностей кол. Лаври у кладових і сейфах Державного банку».
За тиждень лист Я.Дудника заслухало політбюро ЦК КП(б)У, ухвалило цілком таємне рішення: «Перевезти таємний фонд цінностей ...на схоронення до Держбанку». Працювати комісія мала 10 днів, натомість із невідомих причин приступила до роботи тільки за місяць.
А 10 вересня 1933 р. ВМГ передав на зберігання до Київської контори держбанку, як свідчать звіт комісії до ЦК КП(б)У та додані до протокольного акту здачі 10 актів-описів, 120 експонатів і 154 золоті монети, що не експонувалися. Крім цього основного фонду цінностей, на складах ВМГ залишився досить великий срібний фонд, близько шести тонн срібла (50 тисяч експонатів) та велика нумізматична колекція, яка належала ВУАН, — близько 95 тисяч срібних, бронзових та олов’яних монет.
СЛІДИ КОШТОВНИХ ЕКСПОНАТІВ «РОЗЧИНИЛИСЯ»
У грудні 1933 р. завідувач сектора науки культпропвідділу ЦК М.Орлов подав до політбюро доповідну записку на основі звіту Дудника, за якою передбачалося вилучити цінні фонди, що залишилися у Городку, передати їх на збереження до Київської контори держбанку; переглянути всі цінності у двомісячний термін, виявлені дуплети експонатів, які не мають історико-художнього значення, передати для реалізації у загальнодержавному порядку; запропонувати Наркомосу забезпечити відтворення копій найцінніших експонатів, переданих до Держбанку, для експозиції їх у музеях УСРР та СРСР.
21 грудня 1933 р. цю доповідну розглянули разом з іншими документами «Особливої папки» (як особливо таємну), і відтоді сліди колекції у «супернадійних кладових» Держбанку почали губитися.
В Україні залишився лише рядок у доповіді секретаря Печерського райкому партії від 7 березня 1946 р. про те, що до війни особливо цінні експонати Музейного городка зберігалися у Держбанку та були ним евакуйовані. У 1947 р. вироби зі срібла у кілька тисяч предметів повернули до Лаврського заповідника з м. Уфи. А сліди решти — 50 тисяч експонатів зі срібла, 95 тисяч монет та «зібрання виробів коштовного металу» — розчинилися, до 1999 р. науковці не здогадувалися, що скарби нашого Лаврського музею перебувають в експозиції Державного історичного музею (ДІМ) у Москві.
Як з’ясувалося згодом, із дозволу Раднаркому СРСР колекція з кінця 1940 — початку 1941 рр. таки потрапила до експозиції ДІМ. Київ навіть не повідомили про передачу. А потім почалася німецько-радянська війна...
У 1999 році українські науковці також зафіксували факт перебування колекції Лаврського музею як частину експозиції ДІМ у Москві, поміщену в фотоальбомі московського музею. Кожне скопійоване там оригінальне контрольне фото мало печатку інспектури Наросвіти Київського окружного виконавчого комітету рад, підписи тих, хто здав і хто прийняв речі.
Скарби Всеукраїнського музейного городка свого часу вивезла на зберігання до Держхрану (Гохрана) у Москву без згоди музею та Наркомосу України структура союзного підпорядкування — Київська контора держбанку. Раднарком СРСР передав їх до Державного історичного музею у Москві, на питаючи Київ. Це відвертий грабунок.
Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Ідентифікація Лаврської колекції за сучасними кольоровими фотографіями — це дуже добре. Але чи ми, українці, — як суспільство і держава — готові до копіткої, наполегливої праці з повернення вкраденого?
Колажі надані Тимуром Бобровським — чорно-білі зображення є архівними фотографіями експонатів лаврського заповідника, зробленими до їх вилучення у 1933 р. до Держхрану, а кольорові — сучасні фото з сайту-каталогу експонатів Державного історичного музею у Москві
