Останнім часом дедалі більше уваги звертається на традиційне українське вбрання, його специфіку в різних регіонах України. Водночас і досі мало відомо про те, яким був одяг наших вищих верств населення, який у ті часи був візуальним кодом, який вказував на приналежність до певної культури, на статус особи. Якою була специфіка цього вбрання в різні періоди української історії та як поєднати спадщину минувшини й сучасність — була наша розмова з етнологом, старшою науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук Оксаною КОСМІНОЮ.
«У НАС БАГАТОШАРОВІСТЬ ВБРАННЯ ЗБЕРЕГЛАСЯ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТ.»
— В одній зі статей ви зазначаєте, що для образного сприйняття вбрання зразка ІХ — ХІІ століть була характерна візантійська мозаїчність. Як саме це представлено у вбранні тієї епохи? Принаймні, що про це засвідчують мініатюри, фрески...
— Ми можемо більш-менш достовірно говорити хіба що про вбрання вищих верств населення. І звісно, для них Візантія була престижним орієнтиром. Принаймні традиційне парадне вбрання, яке ми бачимо на різних зображеннях князів та їхнього оточення, виконане у візантійській стилістиці (хоч ми не можемо достеменно сказати, що вони весь час ходили лише в цьому). Основний елемент цього вбрання — сорочка-туніка — була декорована біля шиї, внизу, на рукавах. Зазвичай для цього використовували смуги шовку, тасьму. І це те, що відповідало візантійській моді. Вбрання вищих верств вирізняла й привозна тканина, яка дуже цінувалася — шовкова, золототкана, різнобарвна. Містяни могли не повністю шити собі одяг із дорогих тканин, скромніше оздоблювали певні деталі свого вбрання. Прості люди одягалися в тканини домашнього виготовлення.
Джерел для уявлення про тогочасний одяг у нас обмаль. До того ж, деякі з них потрібно використовувати з застереженнями. Тут варто згадати мініатюри Радзивіллівського літопису. На них зображені події Х—ХІІІ ст., але вони виконані в XV ст., і тому на них зображено вбрання відповідного часу, яке мало сильний західноєвропейський вплив: готичні сукні на жінках, розпашний одяг (каптан, шуби) на чоловіках, тюрбаноподібні головні убори і в чоловіків, і в жінок.
— Що із запровадженого в моду тих часів було збережено до новіших часів — скажімо, до XVІІІ — ХІХ ст., чи збереглися ці впливи у трансформованому вигляді? Зокрема, в одній зі статей ви пишете: «Відома ще з часів Стародавнього Риму традиція поєднувати в одному строї дві тунікоподібні сорочки різної довжини (коли поверх довшої, декорованої по подолу, одягали коротшу) стала в давньоруський період прерогативою комплексу парадного вбрання представників еліти давньоруського суспільства». Ця багатошаровість збереглася в нас і надалі...
— У багатьох традиційних культурах вважається, що заможна людина мусить мати багато різного вбрання. І поява десь на публіці одягнутим у кілька шарів різного одягу і в такий спосіб, щоб їх було видно, — це ознака заможності. Траплялося, що хутряний одяг одягали навіть не за сезоном, коли було тепло, просто тому, що він був статусним. У нас багатошаровість вбрання збереглася до початку ХХ ст. в українському сільському середовищі. Особливо яскраво це проявляється на весіллях, коли на молоду одягають дуже багато речей — сорочку, стегнове вбрання, безрукавний одяг, свиту й на додачу ще кожух і багато хусток — усе, що означало достаток майбутньої родини. Це здійснювалося як символічне уявлення про багатство, добробут. І така багатошаровість не в домашньому, а представницькому вимірі присутня в різних культурах. Сьогодні ж у нас уже інші атрибути заможності й статусності, аніж кількість одномоментно одягненого вбрання.
СОРОЧКА, СВИТА Й КОЖУХ — ОДНІ ІЗ НАЙДАВНІШИХ ПРЕДМЕТІВ ВБРАННЯ
— Що ще збереглося? Базовий елемент — сорочка, цей термін ми фіксуємо з часів Київської Русі. Це не значить, що її не було раніше, але саме відтоді ми вже маємо згадки в писемних джерелах (із ХІ ст.). Також у цей час фіксуються терміни «свита» й «кожух». І з огляду на те, що назв деяких предметів одягу, які дійшли до нас із тих часів, не так багато, можна стверджувати, що названі предмети вбрання — одні з найдавніших. Водночас залишається питання, який вигляд вони тоді мали. Уже в пізніші часи і свита, і кожух були розпашні, але в києворуський час, найімовірніше, всі види вбрання були глухими, тобто одягалися через голову. Розпашний одяг масово прийшов до нас після XIV століття. Це змінило силует та крій, проте назва залишилася: і свита, і кожух дійшли до нас до початку ХХ ст. у нашій сільській культурі. У міській культурі дещо все по-іншому трансформувалося, функціонально подібні види одягу могли називатися на інший манер, за західним зразком.
Важливо згадати також про головні убори. Назв я не знайшла, але ми бачимо їх у зображеннях. Традиція, коли жінки ховають волосся, приходить з прийняттям християнства (згадайте правило для заміжніх жінок закривати волосся). Для дівчат воно не діяло, але вони мали на голові різного роду пов’язки. І це теж — у вигляді дівочих чілець, віночків, елементів ритуального весільного убору — затрималося в нас аж до значно пізнішого періоду.
Взуття виробляли із різних матеріалів, зокрема шкіри. Найбільш статусна річ, яка, до слова, пов’язана з візантійською традицією — це взуття, виготовлене із кольорової шкіри та оздоблене гаптуванням. І надалі декороване взуття завжди було показником заможності й привілейованості.
— Водночас були й інші предмети вбрання, які мали статусне значення. Зокрема, ви згадуєте в одній із праць, що на мініатюрі «Ізборника Святослава» мантія (темно-синього кольору) є лише на Святославі Ярославичу, тоді як усі його сини зображені в одних лише «свитах»...
— Гаптована мантія із вартісної тканини була одним із атрибутів того, хто мав владу — князя, короля, василевса. Крім мантії, на це вказували діадеми, що підтверджують і відомі археологічні знахідки. Із літописів відомо про ще одну статусну ознаку — кольорові й гаптовані золотом чоботи. Цікаво, що такий предмет, як шапка, затримався у князівському гардеробі надовго, на противагу різноманітним головним уборам європейських правителів. На всіх численних мініатюрах Радзивіллівського літопису ми бачимо князів у шапках, які відрізняють їх від інших персонажів.
СТРОЇ ЛЮДМИЛИ СЕМИКІНОЇ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМИ ТРАДИЦІЯМИ. СЕРІЯ «МОДЕРН»
ЯСКРАВІСТЬ КОЛЬОРУ ТКАНИНИ ЯК ОЗНАКА ЗАМОЖНОСТІ
— Яких змін зазнало вбрання XIV — XVІ ст.? Які впливи виявились найбільш суттєвими? Зокрема, якою була роль східного вбрання? Здається, що поява розпашного одягу пов’язана зі Сходом...
— Під певним впливом Сходу. Але потрібно розуміти, що насамперед потужним був вплив Європи, яка теж мала певні східні впливи. Тому ці речі, зі східними ознаками, прийшли до нас не прямо, а опосередковано через європейський вплив. Це добре простежується в етимології назв — видно, що серед них багато тюркських, латинських. Із писемних джерел відомо, що тогочасний гардероб значно розширився, особливо асортимент верхнього одягу — з різним декором, і хутряний, і з сукна, і з різним оздобленням. Наприклад, назва «шуба», коріння якої походить від арабського jubbas, має багато варіантів: джубба, юппа, жупан, юпка. Далі на нашому ґрунті первісна назва може змінюватися, бо прочитується так, як легше й звичніше носіям мови.
Поруч зі збільшенням асортименту зростала й кількість різноманітних тканин, які були доступні більш широкому загалу й насичені кольором. Із джерел бачимо, що на той час існувало багато сукон різних виробників, різного кольору, якості, м’якості, тонкості, щільності. А ще особливе значення мала чистота, яскравість кольору — це було ознакою якісної тканини і заможності людини. Бідніші верстви населення, які не мали можливості купувати іноземні тканини гарної якості, носили одяг власного виробництва, який не мав такої яскравості. Вони підфарбовували їх різними фарбниками або просто використовували вовну — сіру, чорну, попелясту. Але яскравих — зелених, синіх, червоних, брунатних — кольорів досягти в таких умовах було неможливо. Звісно, залежно від обраної тканини, її ширини, ціни були різними. Але судячи з документів, уже багато в кого з’являється вбрання саме із цих тканин.
— Таке розмаїття одягу, напевно, свідчить і про добре розвинуту систему торгівлі в українських містах.
— Справді, без торгівлі неможливо було б мати ці тканини, бачити нові фасони. Різноманітне сукно, полотно, шовк, тасьма, мереживо привозили із Голландії, Фландрії, Польщі, Німеччини... До речі, у нас є збірник документів, який так і називається — «Торгівля в Україні». У ньому містяться численні згадки про купців та їхні товари. Там також ідеться про мито на товари, про незаконну конфіскацію товарів та їх грабунок. Завдяки цьому були зафіксовані деталі щодо привезеного.
СТРОЇ ЛЮДМИЛИ СЕМИКІНОЇ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМИ ТРАДИЦІЯМИ. СЕРІЯ «СКІФСЬКИЙ СТЕП»
САРМАТИЗМ І ВПЛИВ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОДИ
— Чи була включена наша мода в західноєвропейський контекст у XVІІ — XVІІІ ст.? Що засвідчує вбрання про це?
— У цей час дуже значним був вплив французької моди, хоч до нас ці віяння приходили з запізненням. Але законодавцем мод для української еліти була також шляхта Речі Посполитої. Для неї особливо важило збереження «сарматських» старопольських рис. У першій половині XVII ст. сарматизм перетворився з ідеологічної доктрини на стиль життя, яким було проникнуте практично все: етикет, психологія, мистецтво (сарматське бароко, сарматський портрет), мода (сарматське вбрання). Не відставала від поляків й українська шляхта. Вважаючи себе партнером «польських сарматів», українська шляхта називала себе «племенем сарматів-роксоланів» і претендувала на свою частку в сарматській спадщині. Одним із важливих компонентів цього строю був кунтуш. Приміром, кременецький шляхтич Антоній Мокосій-Дениско на портреті XVIII ст. зображений у жупані й кунтуші та підперезаний смугастим шовковим поясом.
Портрет є доволі символічним зображенням — він засвідчує те, що людина хотіла донести до нас своїм виглядом. На відміну від поляків, у яких кунтуш став загальнонаціональним символом, в українському суспільстві кунтуш набув статусу лише соціального символу — парадного вбрання представників вищого соціального стану. Про це свідчать численні документи кінця XVII — початку XVIII ст.
Разом з тим, на тлі цього сарматського стилю відчувалися й модні французькі впливи, що простежується в тогочасному портретному живописі. Це стосувалось як Правобережної України, яка належала Речі Посполитій, так і Лівобережної України, яка належала Росії з середини XVII ст. Розбіжності можна помітити в окремих термінах одягу. Зокрема, в сукні за європейською модою зображена Софія Дараган, донька київського полковника Юхима Федоровича Дарагана.
«СТАРОМАНЕРНА» І «НОВОМАНЕРНА» СУКНЯ
— Як тоді дізнавалися про те, що було модним?
— Зокрема, в XVІІ — XVІІІ ст. були вже відомі ілюстровані книжкові видання світського характеру. Існували кравецькі книги, за якими шили вбрання. Були вже й модні журнали, які виходили друком як у Європі, так і в Росії. Одним із таких модних видань XVII ст. було Mercure Galant, яке виходило не без уваги тогочасного законодавця мод, французького короля Людовіка XIV. У просуванні модних трендів допомагали ляльки Пандори, які були своєрідною рекламою модних новинок із Франції. При царському дворі з початку XVIII століття влаштовувались асамблеї, на яких, крім іншого, відбувалися презентації гардеробу. Жінки могли підгледіти одна в одної модний фасон, зачіску, головний убір. Уже тоді існували поняття «староманерна» і «новоманерна» сукня в значенні немодний — модний. Ці тенденції підхоплювали й інші верстви.
Комунікація була добре налагоджена. Вагому роль відігравали власні мандрівки в Європу. У XIX — на початку XX ст. українська інтелігенція активно їздила до Німеччини, Італії, Франції. Престижність спонукає до змін, особливо заможних людей. У відомого французького історика Фернана Броделя є слушна думка: «Немає багатства — немає свободи вибору, немає можливості змін». Тобто мода — це для багатих людей, а ось консерватизм, застиглість характеризує бідніше населення. Таким чином, якщо роздивлятися старовинний живопис, то вбрання осіб, яких ми бачимо на різних портретах, як правило, буде змінюватися, але не селян. Адже одяг мав велику цінність. Загалом, для моди не існує жорстких кордонів. Можна, певна річ, закритися від інших, але згадайте Радянський Союз і тему джинсів.
УКРАЇНСЬКА КОКО ШАНЕЛЬ
— Наскільки зараз вдається поєднувати елементи нашого вбрання минувшини та глобальні модні тенденції?
— Щодо сучасного переосмислення, то очевидно, що ідей про це є досить: наприклад, можна ту ж сорочку-туніку трансформувати й носити як сукню. Речі, відомі з XVІ — XVІІ століть — жупани, кунтуші, так само можуть бути переосмислені як демісезонне пальто. Проте зазвичай у сучасному дизайні здебільшого відштовхуються від народного, сільського. Проблема ще й у тому, що в нас українським переважно сприймається лише те, що селянське. Наша інтелігенція наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ходила в тогочасному європейському вбранні. І щоб надати цьому вбранню національного колориту, українськості, вони використовували деякі елементи з одягу селян. Утім, це все одно було дещо штучно й подеколи еклектично. І це зрозуміло, оскільки в місті зазвичай носили європейський одяг. До якої міри його можна було назвати українським? Тільки тому, що його виготовляли чи носили українці? А от якби ж у нас тоді народилася українська Коко Шанель, то, можливо, ми могли б говорити про міську українську моду.
Хоча такі тенденції проглядалися в 1960—1970-х роках, це спробувала зробити Людмила Семикіна. Вона шила свити, теж відштовхуючись від селянського одягу, але трактувала їх зовсім по-своєму. Свити Людмили Семикіної — дуже цікаве культурологічне явище. Їх носила інтелігенція Києва, Львова. Це був свого роду маркер волелюбного шістдесятництва, дисидентства. Крім свит, у неї в 1980 — 1990-х роках були образи і Скіфського степу, і Княжої доби, і українського модерну, здійснені як витвори мистецтва; без перебільшення їх можна віднести до haute couture. Можливо, не всі її речі досить практичні та утилітарні, але очевидним є бажання створити щось таке, що ґрунтувалося б на нашій історичній спадщині. Як каже сама художниця, «мої костюми — це не лише діалог з минулим, зустріч з минулою красою, а й обов’язок перед часом — нагадати про дух предків, який живе в нас».
