Поетеса, дитяча письменниця, дипломатка, дослідниця, ідейна натхненниця культурницьких проєктів — це далеко не всі іпостасі Оксани РОЗУМНОЇ (Куценко). Нині вона живе з родиною в ПАР, де працює у складі Посольства України в Південно-Африканській Республіці.
«ПОЕЗІЯ НЕ ДОЗВОЛЯЄ МОВЧАТИ ПРО БІЛЬ»
— Поезія й праця держслужбовця: як це поєднуєте?
— Роблю усе можливе, щоб вони не поєднувалися, навіть маю для них різні прізвища. Книжки виходять під моїм дівочим прізвищем — Куценко, яке стало творчим псевдонімом, а для громадської активності, наукових публікацій, роботи я маю інше прізвище — Розумна.
Однак дистанціювати поезію від буднів не вдається — на творчість не може не впливати рутина. Водночас поезія насичує собою кожну мить життя, багато дає, чимало забирає. Наприклад, відчуття себе «чужої» на корпоративах і «святі життя» в цілому, особливе бачення світу і себе у ньому, через яке відрефлексувати щоденні спостереження стає набагато важливішим, ніж смакувати найпрекрасніші миті. Поезія робить вразливою і не дозволяє мовчати про біль — власний і чужий. Ще — постійне відчуття вітру, який кличе на вічні пошуки, з точки зору обивателя, безрезультатні, але необхідні людині мистецтва, аби повертатися «до себе». Про це гарно написав грецький поет Кавафіс у вірші «Місто»: ми старішаємо у пошуку кращих країв, але місто, з якого кожен із нас тікає, насправді весь час десь поряд. До речі, Кавафіс усе життя працював державним службовцем, проте ця сторінка його біографії цікава дуже вузькому колу людей. Для більшості його ім’я асоціюється з особливими емоціями і стилем поезії.
— Наскільки можете виявляти власні ініціативи як організаторка культурних подій і загалом стратегії роботи?
— Останні два роки роботи у посольстві мої ініціативи мають дуже чіткі рамки. Вони обмежені потребами та інтересами дипустанови, при цьому ще й залежать від фінансового чинника. За таких умов з ідеями не розігнатися, тим більше, що під культурними подіями часом розуміють протокольні заходи чи етнографічні свята. Відчутну роль відіграє й те, що в більшості посольств одна людина мусить закривати одразу кілька напрямів, тому фокусування на культурі залишається мрією.
Щодо стратегії — наразі вона полягає у щоденних перемогах паперової рутини і польових дослідженнях країни та її людей, напрацюванні інституційних й особистих контактів, які, сподіваюся, знадобляться моїм наступникам. Дуже важливо знайомити між собою інституції двох країн, митців, які працюють над схожими темами, розбудовувати горизонтальні комунікації, з яких можуть вирости нові спільні проєкти-бачення сучасного світу і людини в ньому.
«ПІВДЕННА АФРИКА ДАЄ ЧУДОВУ МОЖЛИВІСТЬ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИМ БАГАТСТВОМ Є НАША ПОЯВА У ЦЬОМУ СВІТІ»
— Ваша Африка почалася з проєкту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра»? Чи було передчуття про поворот долі?
— Моя Африка почалася з Парижа, де вперше відчула сучасних африканців у середовищі сучасного міста. Чомусь до того у Києві мені не щастило помічати їхню виразну зовнішність, чути їхні парфуми та олії, бачити, як вони носять на собі дітей. Там же, у Парижі, мене захопив Музей Бранлі, де я вперше побачила скульптуру догонів та інші африканські мистецтва. Пізніше, вивчаючи мову у Французькому інституті, познайомилася з поезією Леопольда Седара Сенґора і переклала його першу книгу поезій (ці переклади згодом увійшли до вибраного, що вийшло книгою 2018 року у Видавництві Жупанського).
Поезії Сенґора підштовхнули до створення проєкту з екзотичною назвою «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра», про який ви згадали: вони зацікавили моїх друзів-поетів, які спершу запрошували мене читати їх на літературних подіях, а згодом приєдналися з власними перекладами сучасної африканської поезії.
Усе це збіглося з Майданом і початком війни, тож той період справді став переломним у багатьох сенсах, передусім як виклик попередній розміреності й передбачуваності наших життів. Митці, науковці, культурні менеджери — усі ми відчули себе частиною тих подій, змінившись у творчості чи роботі.
— Які стереотипи довелося долати після прибуття в ПАР? Які відкриття щодо себе самої сталися з вами там?
— Наболіло казати про сприйняття африканської жінки й жіночності у сучасному світі. Це не зовсім стереотип, радше поверховість, з якою нам зручніше дивитися на речі, залишаючи поза кадром смерть, хвороби, щоденне виборювання власної гідності та честі, — з цим доводиться жити дівчатам і жінкам у багатьох африканських країнах. Світ захоплюється вродою і розкутістю темношкірих жінок, артистичністю й особливою мовою танцю, замовчуючи статистику щодо ризиків, на які наражаються їхні життя. На вулицях я бачу, як жінки різного віку граційно несуть на голові найважчу ношу, мішок крупи чи шестилітрову пляшку олії, вбрані у одяг неймовірно прекрасних барв, намиста і браслети. Чую, як наспівують дивовижну мелодію глибоким гортанним голосом, несучи на спині немовля. А потім приходжу до офісу, відкриваю новини з цифрами зґвалтувань, убивств, домашнього насильства й розумію, яку ціну темношкіра жінка платить за власну жіночність, і як ми легковажимо, коли сприймаємо її лише через об’єктив естетичної насолоди.
У ПАР є свої нюанси, пов’язані з тим, що під час апартеїду відбулося різке зростання насильства проти жінок, це наклало на сексуальність своєрідне табу. Слухаючи мої поезії, південноафриканці зауважують: подібне проговорювання чуттєвості стало для них майже недозволеною розкішшю після багатьох років страху, який позначився на вихованні дівчаток.
На жаль, і зараз бути жінкою у цій країні не завжди безпечно.
Можливо, саме тому тут з’явився інший смак життя, вдячність за ще один прожитий день, пройдений кілометр і годину сну. Південна Африка дає чудову можливість зрозуміти, яким багатством є наша поява у цьому світі, який він прекрасний і водночас — сповнений небезпек.
«УЖЕ ВІДЧУВАЮ НОСТАЛЬГІЮ ЗА АФРИКОЮ...»
— Чим надихає перебування в Південній Африці? Як саме відчуваєте ностальгію за Україною?
— Уже відчуваю ностальгію за Південною Африкою у передчутті майбутньої розлуки. Люблю кожен камінчик на її червоних ґрунтових дорогах, запаморочливі пахощі зимових квітів, особливий стиль життя з тихими вечорами навколо вогню і дуже близькими сузір’ями Південної півкулі. Але найголовніше не це. Південна Африка — це особливі люди, відкриті до спілкування і раді поділитися власними історіями. Насамперед це стосується нових літературних знайомств — мене тепло прийняли до кола місцевих поетів, запрошують виступати й публікуватися, цікавляться моєю країною.
Незважаючи на любов з першого погляду до Південної Африки, розлуку з Києвом і Україною переживала досить болісно. Перший час мала відчуття вирви у грудях, якоїсь нестерпної порожнечі, схоже на те, коли у дитинстві клали спати на чужому ліжку. Усе це пощастило вилікувати за перші півроку — здається, у цьому мені допоміг біг.
— Роль батька-поета у вашому житті.
— Своєму татові, поету і журналісту Петрові Куценку, завдячую передусім тим, що виростала серед книжок. У якийсь момент на моєму столі опинилися книжки дуже гарної поезії: Стус, Римарук, Білоцерківець, Герасим’юк. Це були вірші, для яких мені треба було підрости, але інтуїтивно, ще не розуміючи глибини змісту, я зловила смак поезії. У старшій школі стало зрозуміло, що я писатиму, і тато якийсь час мене «вів», зі своїм особливо тонким чуттям поезії, не дозволяючи собі жодного менторства. Незважаючи на відстань, йому і досі вдається змусити мене працювати зі словом більше і вимогливіше.
«КНИЖКИ ДЛЯ ДІТЕЙ — ЩАСТЯ У ЧИСТОМУ ВИГЛЯДІ»
— Перечитуючи власні вірші, чи відкриваєте в них щось зовсім несподіване для себе?
— Нещодавно моя книга поезій «Лялечки» потрапила до рук південноафриканського письменника Ебена Віктора, який зараз живе і працює в Україні. Ебен почав перекладати вірші з «Лялечок» на африкаанс, тож ми обговорюємо деякі з моїх поезій у режимі листування, аби вони краще відкрилися йому як перекладачеві. Я дуже ціную інтерес до цієї книжки, виданої чотири роки тому у «Видавництві Старого Лева», — для мене це нагода озирнутися і краще зрозуміти себе як авторку. Перечитування власних віршів — як перегляд давніх світлин: на них щоразу бачиш щось нове і впізнаєш себе краще.
— Що для вас означає писати книжки для дітей?
— Це щастя у чистому вигляді. Як правило, візуалізую те, що згодом напишеться, «бачу» наперед макет книжки, обкладинку, шрифти, ілюстрації. Люблю говорити з дітьми, тож легко собі уявляю, як веду їх за руку сторінка за сторінкою. Мені щастить з ілюстраторами, переважно ілюстраторками, які відчувають написане надзвичайно тонко, передаючи його в особливих барвах і найдрібніших деталях. Сподіваюся, вже цього року у видавництві «Портал» вийде книжка «Лерато означає «любов»» з африканськими історіями для читачів молодшого віку. Зараз над нею чаклує чудова художниця Анна Сурган, яка ілюструвала також мою попередню книгу — «Аврора та інші принцеси». Тож чекаю на зустріч з українськими читачами, аби розповісти дещо цікаве з життя маленьких африканців і поділитися тим, що мені сьогодні дарує Африка.
