І без його новітніх розмислів, з якими можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але ігнорувати які здатен найостанніший дурень.
Що Олесь Гончар — неабиякий письменник, було добре відомо з повоєнних часів. Що він є визначним публіцистом, засвідчили виступи часів перебудови та перших років незалежності. А от Гончара-мислителя відкрили нам його три томи його щоденників, упорядкованих Валентиною Гончар. Причому посутньо (а не декларативно) християнського мислителя, який розмірковував і діяв у сенсі не євразійської, а Шевченкової віри, євангельсько-української.
Олесь Гончар осмислював багато які проблеми. На дві з них сьогодні, як на мене, варто звернути найбільшу увагу — на проблеми імперського вивищення Росії-СРСР і колоніального статусу України у складі цієї наддержави.
Тривалий час прямо окреслювати та називати ці проблеми Гончар уникав навіть у щоденниках, хіба робив це натяками. Навіть про «класичну» Російську імперію прямим текстом писав рідко. Воно й зрозуміло: офіційна лінія була іншою — «возз’єднання України з Росією». А щоденники невідь куди могли потрапити, тим більше, що в другій половині 1960-х, після появи роману «Собор», на московському політбюро з подачі «ревних малоросів» усерйоз обговорювалося питання про арешт Гончара. Але і без арешту щоденники могли зникнути або бути сфотографовані з певними наслідками не лише для самого письменника... Тим більше не можна було писати про колоніальний статус України в Російській імперії. Хоча до війни, у студентські свої роки, Гончар не міг не читати книг, де про цей статус прямо писалося, навіть у першому виданні «Большой советской энциклопедии». Проте такий статус не відзначали тоді навіть деякі знані емігранти та їхні нащадки з числа професорів провідних західних вишів! Але натяками про це писалося... Ось на самому початку 1985 року Гончар записує: «Читаю Пікуля «Фаворит». Багатюще знання історії. І водночас — шовінізм брутальний, махровий, неприхований. Виправдання віроломства Катерини щодо Січі і навіть незрозуміле в устах письменника злорадство. А знищувалися ж рештки свободи, рештки республіки». Що ж, головне сказано...
Переломним стає, мабуть, 1989 рік — речі починають не тільки описуватися, а й прямо називатися своїми іменами. Так само на початку року Гончар пише: «Гоголь, звичайно, знав про українську історію набагато більше, ніж про неї писав. Як нащадок козацької старшини, не міг він не знати, яку різанину вчинив у Батурині Меншиков, які звірства чинив по всій Гетьманщині верховний самодур Петро, ліквідовуючи козацькі вольності, впроваджуючи на Україні колоніальні порядки... Той, кого Пушкін так звеличував, в очах Гоголя мав бути катом, бо Гоголь був із того середовища, яке добре знало свою недавню історію, знало, з якою жорстокістю була потоплена в крові незалежність України». Втім, тут відкритим залишається питання про вибір Гоголя — хоча й із певними застереженнями, проте служіння імперії-колонізатору, імперії-кату. До цих сюжетів, присвячених ревним малоросам, навіть із неабиякими талантами, Гончар звернеться трохи пізніше...
Цього ж року Гончар починає прямо писати і про радянський імперіалізм і колоніалізм, які знаходять утілення і в переведенні низки провідних вишів УРСР у безпосереднє підпорядкування Москві («В союзне підпорядкування тихцем забрали університети Харківський і Дніпропетровський. Чим не колоніалізм? Нам — університети, а Україні полишимо ферми та свинокомплекси»), і в тому, що до союзного комітету конституційного нагляду не було введено жодного етнічного українця («від України двоє інонаціоналів»), і в намаганні накинути УРСР украй реакційний закон про вибори до Рад («найреакційніший, в дрімучо-брежнєвсьому та підступно-щербицькому дусі», і в звірячому розгоні в Києві, на тодішній площі Жовтневої революції, а нині Майдані, студентського мітингу («Все починалося мирно, студенти співали «Заповіт», і раптом звідкись налетіли, накинулись оці молоді спецкати... Стали бити людей без розбору, з винятковою жорстокістю... (...) Оце перебудова, оце соціалізм з людським обличчям» і силі-силенній інших ситуацій». Торік, до речі, був своєрідний «ювілей» цього дійства, про який майже ніхто й не згадав — суспільство та медіа обговорювали нові витівки «Зе-команди»...
Ще в лютому 1989 році Гончар робить висновок, що найліпше було би «цій імперії розділитись — рівно, безкровно — на суверенні республіки», що в ній є «штучне поєднання того, що не єднається». І афористично стислий підсумок: «Розпад імперії — тільки в цьому порятунок».
А ось більш розгорнений підсумок: «Належу до тих, кому довелося довгими роками жити в пеклі. І ми звикали до пекла! Навіть не уявляли іншого життя (хоч, гадаю, чорним африканцям було легше, ніж нам). І так тривало не лише за сталінщини, єжовщини, ждановщини. Навіть у роках 70-х ми залишалися на становищі колонії». Чи багато нинішніх професорів, передусім із західною освітою, зацикленою на «провині білих перед чорними» з цим погодяться?
І неполіткоректна, але пророча констатація: «Над нашою ніжною Україною ще й досі нависає грізна, пильна, волохата горила...»
При цьому аж ніяк не випадає записати Гончара до т.зв. «русофобів». Ось як у середині грудня 1989 року він відгукнувся на смерть свого колеги-депутата академіка Андрія Сахарова: «Раптово помер Сахаров. Втрата для демократії величезна, ніким її замінити. Один з найвизначніших гуманістів ХХ віку. Для нас, національних республік, це втрата особливо відчутна, бо він послідовно виступав за реальний суверенітет кожної нації; чуття справедливості підказало йому виступати навіть на захист УГКЦ, не кажучи вже про те, скільком українським правозахисникам він допомагав вистояти, зберегти мужність за колючим дротом концтаборів».
При цьому Олесь Гончар демонструє тверезий погляд на постколоніальну та посттоталітарну Україну: «Національне прозріння в Україні ще не торкнулося багатьох. Народ ще тільки отямлюється після пережитих терорів. Мають сформуватися цілі покоління людей з вищим рівнем самосвідомості».
У наступні роки Олесь Гончар поглибить візію колоніальної минувшини та постколоніальної сучасності України, класичного і радянського російського імперіалізму. А разом із тим — і чинного стану українського народу, і його найближчих і віддалених перспектив, і необхідних для нації дій. Але хто не лише з можновладців, а й з політиків хоча б прочитав Гончарові щоденники? Я знав одного, але його вже давно немає з нами. Та й партійним лідером він ніколи не був — не рвався до цього, хоча й мав добру освіту та гострий розум.
Зауважу відтак, що надто багато проблем за минулі роки так і залишилися нерозв’язаними тому, що постколоніальний статус України, а разом із ним — необхідність виходу «з тіні» колишньої метрополії та необхідність протистояння її спробам знову накласти на нас свої лапища, так і залишились неосмисленими і владою, і більшістю інтелектуальних середовищ України. Ба більше — колоніальний статус «класично-імперських» і радянських років ледь не з піною у рота заперечувався деякими «просунутими» мислителями, а іншими, не менш просунутими, зводився до статусу мови — мовляв, «чорна шкіра» українців — то їхня мова, позбавляючись її, вони стають «білими». Та хіба все так просто? Ну, а про західних дослідників я просто мовчу — здається, лише Ева Томпсон, американка польського походження, ґрунтовно розбирається в цьому. Водночас визнаючи історичні провини не лише Росії, а й Польщі як суб’єкта колоніального визиску українців...
А водночас, хоча ми вже чверть століття без Олеся Гончара, він серед нас зримо присутній — своїми текстами, в яких унаочнені його роздуми, що, у свою чергу, спонукають нас до власних роздумів і допомагають розставляти крапки над «і». Щоб Україна ніколи вже не була «зневолена, сколонізована».
