Нагадаю, минулий рік виявився знаковим для іванофранківців: вистави за творами М. Матіос «Солодка Даруся» та «Нація» двічі презентували в Києві, потім ці постановки показували в Польщі (в Кошаліні — на Днях української культури та в Жешові — на запрошення місцевого театру), до того ж «Солодка Даруся» мандрувала по заокеанських турах — до Канади (Монреаль, Торонто, Балтимор) та США (Клівленд, Нью-Йорк, Чикаго, Нью-Джерсі, Філадельфія).
За півроку художній керівник театру Ростислав Держипільський випустив дві нові вистави з помітним італійським акцентом. Йдеться про всесвітньо відому трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» та спектакль «Заробітчанки, або Мамо, повернись», сконструйований режисером за мотивами книжки новел «На паперті Колізею» івано-франківської журналістки та письменниці Надії Семенкович.
Легендарна шекспірівська історія про юнацьке кохання в часи ворожнечі сімейних кланів — матеріал для театру безпрограшний, зважаючи на генерацію молодих амбітних акторів, які заявили про себе в «Солодкій Дарусі» та «Нації». Власне, й концепція вистави «Ромео і Джульєтта» вибудовується Держипільським на протистоянні довгого ряду, здавалося б, непримиренних і несумісних опозицій. Так, безрозсудній емоційній поривчастості молоді протистоїть меркантильна поміркованість старших, а коханню, як і споконвіку, протистоїть смерть, яка у виставі з’являється час від часу в образі довготелесого Чорного гондольєра в чумній масці. Цю зловісну постать не помічають ані захоплені кривавими суперечками Монтеккі та Капулетті, ані безтурботні люди на карнавалі, що кружляють, ніби зграйка різнокольорових метеликів навколо полум’я. Згодом цей карнавал змінить розцяцьковані грайливі маски на білі маски смерті й перетвориться в чумні процесії, які величним ескортом супроводитимуть Чорного гондольєра в його безкінечній подорожі.
Вистава розпочинається й закінчується в позаземному просторі — Ромео (Ігор Захарчук) та Джульєтта (Тетяна Гірник) вперше з’являються на порожній сцені в позах ембріонів, з’єднані пуповиною із Буттям на тлі зоряного неба. У цей же метафізичний світ герої повернуться після свого короткого, але такого насиченого земного життя (режисер Держипільський створює своєрідний епілог до розповіді, в якому коханці нібито воскресають для того, щоб неодмінно з’явитися на цій планеті знову). Власне, й їхнє кохання — це передусім послання небес до всіх тих, хто живе поряд, але витрачає й без того занадто коротке життя на безглузду ненависть...
Вистава «Заробітчанки...» повертає глядачів у сьогодення, до проблеми гастарбайтерів, які працюють за кордоном, — болюча й актуальна для Західного регіону тема. Невигадані історії з життя українських жінок-заробітчанок Держипільський оповідає в суворій манері документального театру, послуговуючись ніби чорно-білою плівкою, монохромною гамою кольорів у сценографії та костюмах, лаконічними прийомами акторської гри. Вистава складається із семи епізодів-новел, в основі кожної щемлива розповідь однієї з жінок про її пригоди в «сонячній» Італії, про яку виспівує дзвінким голосом Робертіно Лоретті. Чорна мозаїка спогадів вражає: хтось їхав за чесними грошима, а потрапив у сексуальне рабство; когось хазяї вигнали на вулицю хворою; хтось захворів на СНІД і боїться повертатися додому. А білі новели, навпаки, дають певну розраду: хтось, доглядаючи за старою італійкою, несподівано знайшов другу маму; хтось прив’язався до хворого юнака ніби до власної дитини...
Для того щоб суть і глибина трагедії заробітчанства виявилися сповна, режисер Держипільський знайшов точний хід — протягом вистави кожна з героїнь отримує листа від рідної дитини. Зауважимо, що й тут документальний принцип не порушено, адже листи, які читають у виставі, написані дітьми у формі звернення до святого Миколая. Кожен із дитячих голосків просить матусю про єдине: повернись! Гроші, статки, модна одіж, побутова техніка, найновіші моделі комп’ютерів чи ай-фонів — ніщо не може замінити радості спілкування із мамою, її поцілунків і обіймів, її підтримки та співчуття. У фіналі навіть звучить справедливе, проте таке страшне (у своїй суті) визначення-діагноз: виростає ціле покоління сиріт за живих батьків, кинутих на бабусь і дідусів дітей, які спілкуються з мамою кілька хвилин у день телефоном, а кожної ночі бачать її уві сні.
Те, що відбувається в залі на цьому спектаклі, близьке до емоційного торнадо. Бо прямо чи опосередковано майже кожен глядач зіткнувся з цією проблемою заробітчанства, а тому сльози на очі навертаються всім без винятку. Тим паче, у виставі жодний з героїв не засуджується за свій вибір, адже в кожного з них своя правда й свої резони. У кризовий час будь-кому важко приймати стовідсотково правильні та виважені рішення, але Івано-Франківський театр вперто й наполегливо нагадує суспільству про найцінніше, щире, правдиве, про найпотрібніше. І, треба віддати належне, знаходить для цього потрібні слова й вражаюче переконливі аргументи.
