Як оголосив президент Володимир Зеленський, екс-президент Леонід Кучма вийшов з Тристоронньої контактної групи з урегулювання конфлікту на Донбасі. За свою роботу в Мінську Леонід Данилович удостоївся президентської подяки і, натомість пообіцяв, якщо буде потрібно, то й надалі консультуватиме учасників перемовин з урегулювання конфлікту на сході України.
Як можна поставитися до такого рішення Кучми, вочевидь прийнятого не без консультації з Офісом Президента, а то й за прямим наказом звідти? Леонід Данилович, що з’явився в Мінську з моменту створення Тристоронньої контактної групи 2014 року, вже покидав Мінськ 2018 року, після досягнення ним 80-річного віку. Але в червні 2019 року Володимир Зеленський, ставши Президентом України, знову призначив Кучму представником України в ТКГ. Але всього лише через рік Леонід Данилович знову просився у відставку. Чи то здоров’я підвело, чи то якісь політико-дипломатичні обставини змінилися. Думаю, вірогідніше останнє.
Що приховувати, Леонід Данилович має далеко не найкращу політичну репутацію. Одне тільки звинувачення в організації вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, підкріплене плівками з президентського кабінету, що записані майором Мельниченко, чого варте! Після публікації текстів «прослушок» Леонід Данилович відразу став нерукостисненим для переважної більшості політиків на Заході. До гріхів Леоніда Даниловича можна також сміливо зарахувати той факт, що він першим побудував в Україні авторитарну політичну систему, а також узвичаїв усілякі «договорняки» в українській політиці. Він також став «хрещеним батьком» Віктора Януковича, привівши його у велику політику. Наслідком цього, по суті, стала російська анексія Криму й агресія на Донбасі. Тому Кучма як український представник у ТКГ сприймався дещо дивно, особливо західною громадською думкою — невже не знайшлося нікого більш гідного, щоб представляти Україну! Отже, в цьому контексті заміна Кучми негативних емоцій не викликає, незалежно від того, хто саме прийде йому на зміну.
Але, напевно, найбільшою помилкою Леоніда Даниловича стало те, що він погодився підписати злощасний Будапештський меморандум, віддавши український ядерний арсенал за ефемерні гарантії територіальної цілісності України, гарантії, які не були варті паперу, на якому був написаний Будапештський меморандум. Не знаю, чи розумів тоді Кучма, що, маючи такого сусіда, як Росія, відмовлятися від ядерної зброї можна лише після вступу до НАТО або хоча б за умови укладення союзного договору з США про взаємну оборону. Але те, що він зробив, назад не повернеш, і про статус ядерної держави Україні в найближчому майбутньому доводиться забути. Зауважу, що представники сепаратистів позитивно оцінили роль Кучми в перемовному процесі. У заяві так званого «МЗС ДНР» стверджується: «Дуже важливо, що він іде на позитивній ноті — його останній підпис стоїть на листі на підтримку додаткових заходів щодо посилення та контролю режиму припинення вогню. Як досвідчений управлінець і дипломат, Леонід Кучма був одним із небагатьох зі сторони українських парламентерів, що посвідчували конструктивний підхід до перемовин. Поміж іншого завдяки його зваженій позиції, стало можливим узгодження додаткових заходів». Заява ця вочевидь погоджена з Москвою і, цілком можливо, з Москви і спущена. Виходить, російську сторону Кучма як парламентер сповна влаштовував.
Але все це історія. Та вихід Кучми з ТКГ вочевидь викликаний не історичними спогадами і не турботою про репутацію України. Швидше за все, ключове значення має те, що підпис Кучми стоїть під Мінськими угодами. Власне, він залишався останнім із політиків, що діяли, хто їх підписав, оскільки представники сепаратистів, що підписали їх, так чи інакше, були усунені Росією з політичної арени. Зеленський же, його Офіс і МЗС України зараз прагнуть відійти від Мінських угод, оскільки, якщо точно виконувати їх, проблема відновлення контролю України на кордоні з Росією в окупованій частині Донбасу стає нерозв’язною та потребує заміни їх якоюсь іншою угодою. Зрозуміло, Кучмі, який сам же і підписував Мінські угоди, було б мало задоволення відстоювати на перемовинах їх відміну. Але, як бачиться, те, хто саме змінить Кучму в ТКГ, принципового значення не має. Росія неодноразово заявляла, що від Мінських угод відмовлятися не збирається, і прямо загрожувала, що вихід України з них може призвести до зриву перемир’я та відновлення повномасштабних бойових дій на Донбасі.
Продовження ж перемовин у Мінському форматі вбачається безперспективним, оскільки в цьому форматі неможливо вирішити питання контролю над кордоном, виводу з Донбасу російських військ і озброєнь і навіть домогтися визнання Росії в тому, що її війська окупували Донбас і фактично є стороною конфлікту. Проте, як можна сповна логічно передбачити, Москва зараз не вирішуватиме ці питання і в будь-якому іншому форматі, якщо про нього якимсь дивом пощастить домовитися. Отже, пошук заміни Мінської угоди саме зараз, на мою думку, — це марна витрата часу. Але так само безперспективні і спроби досягти реального політичного врегулювання в межах Мінського процесу. Перемови в Мінську, певна річ, треба вести, але тактика України повинна полягати в тому, що перемови повинні тривати до тих пір, поки не буде досягнута угода про відновлення українського контролю над кордоном, виведення російських військ і проведення в окупованій частині Донбасу насправді вільних і заснованих на українському законодавстві виборів. А на це можуть піти роки.
Ще одна причина виходу Кучми з ТКГ, можливо, полягає, в тому, що підпис Кучми стоїть на угоді про додаткові заходи щодо зміцнення нового припинення вогню. Якщо вона провалиться, як і 20 попередніх, то всю провину можна буде скинути не на Офіс Президента України, а на Леоніда Даниловича.
