Події вечора 9 серпня у Мінську мабуть сколихнули громадську думку в Білорусі більше, аніж перебіг самого голосування вдень. Ні, звісно очікувалось, що цього разу перемогу «бацьки» проголосять із певним «скрипом», але щоб це переросло в настільки масові акції протесту — навряд. Більше того, виборчий штаб єдиного на разі білоруського президента в історії, як видається, навіть не передбачив, що чергове проголошення «80-відсоткової перемоги» Олександра Лукашенка на виборах буде здаватися не те, що банальним (це ж навіть не втретє, і не вчетверте, і навіть не вп’яте!), але очевидним плювком в останні цеглини прав і свобод громадян Білорусі (реальні, а не віртуальні). Тому «заради пристойності», могли би хоча би намалювати діючому білоруському гаранту хоча би 70 %. Це, звісно, якщо вдаватися до чорного гумору.
Натомість суспільству відверто плюнули в обличчя. Ні, звичайно є частина білоруського соціуму, які підтримують усі починання Олександра Григоровича. Що ж там казати — чи ніхто з нас не має друзів, які десь в компанії не наводили Білорусь як приклад успішної пострадянської держави, де досі успішно функціонують промислові підприємства та колгоспи, де селяни та робітники мають роботу, а громадяни в цілому — якісні продукти, дороги, дешеве пальне. Більше того — в державі порядок, стабільність, і навіть білоруський рубль тепер не «багатотисячні зайчики» — а не багато, не мало — майже половина американського долара. Мовляв, не те що тут, «промайданили» Україну, втратили Крим та частину Донбасу.
Але чи справді не потрібно було у 2013-му виходити на Майдан? Чи може варто було би плекати у себе свого ж «українського бацьку» у ролі Януковича? Та чи була би тоді Україна такою, як зараз? Так, звісно із проблемними реформами. Так — із підвищеними тарифами. І так — пальне досі не настільки дешеве, як би нам хотілось, та не всі дороги відремонтовані. Але Україна є. Нам не блокують Інтернет, коли на це є потреба державної влади. Нас не в’яжуть в автозаки, і тим паче ними не в’їжджають у натовп протестувальників. Ми продемонстрували на початку 2014-го, що з нами так неможна, інакше влада буде змушена піти. Зрештою, ми не стали черговим федеративним округом північно-східної сусідньої держави.
Так що ж трапилось в Білорусі? Справа не в Тихановській. До неї запитання будуть не лише в пересічного, прозахідно налаштованого білоруса. Як мінімум, в української сторони до неї теж можуть бути запитання щодо визнання чи невизнання Криму українським. Справа у тому, що в Білорусі виросло вже майже три покоління за час президентства одного Лукашенка. У світі за цей час люди перейшли від «Денді» та перших «Пентіумів» до найновіших «Айфонів», «МакБуків» та «Плейстейшн». Від гастрономів та «цумів» до «Ашанів» та «Ікеа». Від Клінтона до Трампа. І навіть від Кравчука до Зеленського. А в Білорусі далі Лукашенко. А в Білорусі — далі гастрономи. Та й дозвіл на виїзд за кордон далі через довідки від правоохоронних органів.
Більшість білоруських протестувальників якраз і становить молодь. Молодь, народжена якщо не за час президентства Олександра Григоровича, то переважно вже в незалежній Білорусі. Та й зі старшого покоління чимало пам’ятає ще ті часи, коли державним гербом Республіки Білорусь була «Погонь», яка на хвилі розпаду СРСР стала символом національного відродження Білорусі і до 1995 р. була державним символом цієї держави. І ті часи, коли «сябри» цілком могли стати рівноправним членом Балто-Чорноморського союзу поруч із країнами Балтії, Польщею, Україною, Молдовою.
Натомість із приходом до влади Лукашенка вектор змінився на протилежний, і країна стала частиною дещо аморфної «Союзної держави Росії та Білорусі», яка із початком президентства в РФ Володимира Путіна, де-факто, стала проєктом із реінтеграції Республіки Білорусь до російського політично-державного простору. І періодичні «випади» «бацьки» проти Кремля здаються радше певним маскуванням перед Заходом, аніж справді розбрат із російським сусідом, з яким єднає як мінімум спільні військові навчання, та й дислокація на білоруських теренах військових із РФ. І це вже не кажучи про тотальну русифікацію білоруського суспільства, коли навіть у столичному Мінську лише у декількох школах вивчають білоруську.
Суспільство бажає змін. Воно їх справді чекає. І ще раз повторюся. Справа не в Тихановській. Вона в цих подіях лише очолила рух, який давно вже визрів. Те, що вже декілька раз «вистрілювало» в Україні. І тому дивно, що назагал події в Білорусі в Україні мало розглядаються. Офіційно маємо лише нейтральну заяву президента Володимира Зеленського, написану в дусі «потрібно підтримувати діалог», і «давайте жити дружно». В принципі, з огляду на наш особливий геополітичний стан в контексті війни із Росією, нам вкрай важливо мати кордон із дружньою Білоруссю, а тому ми не можемо собі таку розкіш, як відверто засуджувати дії білоруської влади щодо протестувальників, як це зробила Литва та Польща. З іншого боку, ми не можемо просто ігнорувати все, що відбувається в «сябрів». Тим паче, що однією із перших жертв з числа «Небесної сотні» став білорус Михайло Жизневський.
«Так, а до чого тут примітки для Зеленського?» — спитаєте Ви. А до того, що з перших днів свого президенства, як відзначали політологи, Володимир Олександрович обрав одним зі своїх політичних іміджів «образ а-ля Лукашенко». То український глава держави їздить на завод, і дивиться, чи все у всіх гаразд. То обіцяє, що дороги зробить. То злочинців, каже, що посадить у в’язниці. Одним словом, бореться за все хороше проти всього поганого. Однак, як показує досвід білоруських подій, та й світової практики, орієнтація на такий підхід має досить обмежений ресурс. В тому числі і фінансовий. Зрештою, яка різниця, що дорога добра, якщо на ній тебе б’ють гумовими палицями співробітники ОМОНу?
Павло Артимишин, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
