Найближчим часом з’ясується, чи стане маса цього вибуху критичною для знесення чинного режиму. І чи викшталтуються на вибуховій хвилі справжні лідери, здатні не лише організувати протистояння з владою, не тільки домогтися у ньому успіху, а й на уламках старого побудувати справді нову країну. Поки що тут є не те що великі — величезні проблеми. Об’єктивно та суб’єктивно зумовлені.
Схема дій білоруської опозиції досі зводилася до начебто самозрозумілого: використати чергові президентські вибори для делегітимізації режиму, для масової пропаганди й агітації та — якщо вдасться — для відсторонення від влади особисто Олександра Лукашенка. Тобто в разі успіху — для переходу від авторитаризму до демократії, де головним інструментом виступають загальні вибори. Не випадково Світлана Тихановська, яка в силу обставин стала «живим прапором» протесту, говорила: її мета в тому, щоб після виграшу цих виборів через півроку провести справді вільні вибори і передати владу чесно обраному президенту, який буде готовий вести Білорусь шляхом змін. Тобто — вибори і ще раз вибори.
От тільки проблема в тому, що «в Білорусі було знищено інститут виборів». Це заявив у грудні 2017 року під час зустрічі в редакції «Дня» один із, як на мене, провідних білоруських інтелектуалів і політиків (який, ясна річ, устиг побувати в’язнем режиму) Андрій Санников. Іще він тоді ж наголосив: «На Заході не знають, яка ситуація в Білорусі. А вона дуже погана. У нас не авторитарна, а повноцінна диктаторська влада». Втім, скидається на те, що і в самій Білорусі мало хто з тих, хто очолював штаб Тихановської, розумів уповні принципову різницю між авторитаризмом і тоталітаризмом (а чим же ще є «повноцінна диктатура»?). Відтак претенденти на очолювання протестів і потрапили у пастку (точніше, у систему пасток), що поставив їм Лукашенко — цей творець режиму «колгоспного фашизму у центрі Європи», як образно назвав не так давно чинний у Білорусі режим той самий Санников. А якщо науковою мовою, то йдеться про різновид модерної неототалітарної системи, що їх було досліджено й описано на початку 2000-х американцем Хуаном Лінцем й Андрієм Санниковим.
Отже: за Лінцем, у сучасному світі для тоталітаризму зовсім не обов’язкова партійна форма влади. Досить того, що створюється моністична керівна структура влади, за якої правляча група не має відповідальності перед виборними органами і не може бути позбавлена влади інституційними засобами (тобто — шляхом виборів). При цьому всі інші класичні ознаки тоталітаризму (потужна державна пропаганда, висока роль силових структур, знищення чи знешкодження опозиції, одержавлення суспільства, цілковитий контроль владної групи за економікою тощо) залишаються в силі.
Але все ж неототалітаризм початку ХХІ століття має риси, відмінні від класичного тоталітарного ладу середини ХХ століття. Ці риси якраз і стали предметом дослідження Санникова. Тож до класичних ознак тоталітаризму, до яких, крім названих вище, належать повний контроль влади за ЗМІ, фактична відсутність поділу влад, ідеологічний тиск на свідомість і підсвідомість населення з метою маніпулювання ними («ідеологія Білоруської держави» — так зветься офіційно «лукашизм»), пошук ворогів, зовнішніх та внутрішніх і побудова розгалуженої системи терору, — дослідник додав й інші. Серед найважливіших — вибіркове ставлення до історії, яке влада нав’язує суспільству (що в сучасному інформатизованому світі набуває особливої ваги) та заперечення (словесне і практичне) самої можливості існування системної опозиції, відтак і сил, здатних здійснити ротацію еліт. Мовляв, яка ротація, якщо поза владними структурами ніяких контреліт нема і бути не може, а тому вибори є лише декоративним чинником, покликаним засвідчувати єдність влади та народу, про який вона дбає?
А ще Санников прийняв і розвинув твердження Лінца про можливість побудови й існування неототалітаризму за відсутності партійної форми правління. Справді: яка різниця, чи є оформлена «керівна і спрямовуюча» партія чи її немає, якщо вся влада і без неї зосереджена в руках певної групи, відповідальність якої перед вільно обраними органами відсутня? Якщо ця група не може бути позбавлена влади інституційними засобами?
Спирається ж неототалітарна влада не просто на апарат насильства, а на вельми ефективну за певних сприятливих обставин соціально-економічну базу, на створену, вслід за своїми попередниками — Гітлером, Кадаром, Тіто, Ден Сяопіном — реальну соціалістичну ринкову економіку, яка ефективніша і за стихійний, «дикий» капіталізм, і за олігархічну систему, і за суто планову, сталінського штибу, соціалістичну економіку. З одного боку, всі головні важелі впливу і ключові підприємства та банки перебувають у руках держави — безпосередньо, через контрольний пакет акцій чи інші форми контролю і розпорядження. З іншого боку, існує приватний капітал, переважно на рівні дрібного і середнього, якому дозволено грати за ринковими правилами, але зберігати при цьому цілковиту лояльність до режиму й у разі потреби виконувати всі економічні забаганки правлячої групи. Водночас держава забезпечує своїм підданцям достатньо прийнятні життєві стандарти (звісно, не у порівнянні із найрозвиненішими країнами світу, а з сусідами, які перебувають у досить складній соціально-економічній ситуації). Тож народ, порівнюючи себе з такими сусідами, реально відчуває турботу вождя і вдячний йому за те, що фюрер (бацька, команданте, дуче) робить для нього. А коли соціально-економічна ситуація стає несприятливою, посилюються пошук ворогів (зовнішніх і внутрішніх) і боротьба з ними.
ФОТО REUTERS
Можливо, Лукашенко відносно спокійно, використавши давно напрацьовані технології, перебув би й вибори 2020 року, але тут утрутився несподіваний грізний виклик білоруському режиму — пандемія коронавірусу. Виклик, на який цей режим й особисто бацька не знайшли ефективної відповіді, навпаки, вони пішли найгіршим шляхом. На відміну, скажімо, від китайських чи в’єтнамських лідерів, бацька почав робити вигляд, що ніякого COVID-19 немає. Людей зганяли на масові заходи, нехтуючи масковим режимом і соціальною дистанцією: влаштовувалися суботники, військові паради, заохочувалися відвідини храмів під час великодніх богослужінь, ба більше — забороняли запроваджувати карантин навіть у школах й університетах. Це супроводжувалося посиленням брехні з боку офіційних осіб: про кількість випадків зараження, про смертність, про масштаби і серйозність пандемії, про неготовність лікарень і медперсоналу тощо. Відтак соціальна база режиму, який перестав хоча б мінімально дбати про народ, почала розсипатися; як вважають білоруські публіцисти, пандемія й аморальна поведінка Лукашенка стали каталізатором утвердження двох важливих чинників нинішнього суспільного життя Білорусі: самоорганізації населення і волонтерської діяльності його активної частини, а в підсумку — масового протесту. Переконавшись, що допомоги від режиму під час пандемії не буде, люди почали відверто саботувати розпорядження і накази Лукашенка, що стосувалися коронавирусу. Батьки не пускали дітей до шкіл, люди вдавалися до самоізоляції, припиняли непотрібні зустрічі, фірми придумували моделі дистанційної роботи. Волонтери дбали про хворих, літніх, медперсонал. Іншими словами, прояви солідарності з окремих випадків перетворилися на систему, стали обов’язковими. Народ став багато в чому жити незалежно від держави, відтак переконався у неефективності та зайвості режиму. На додачу, і загальна економічна ситуація стала не найкращою. Іншими словами, неототалітаризм захитався, хоча в його розпорядженні залишилися і репресивна, і пропагандистська машини, а також система організації виборів.
За цих обставин Лукашенко інстинктивно повів себе досить логічно: він «закрив» за ґратами чи вичавив із країни всіх бодай відносно опозиційних претендентів на кандидатів у президенти чоловічої статі, але залишив на волі, ба більше, зареєстрував жінок-кандидаток. Мовляв, хочете конкурентних виборів? Ось вам конкурентні вибори! Все одно жінки («вівці») — це нижчі істоти, нездатні діяти належним чином. Утім, швидко з’ясувалося, що жінки в новій суспільній ситуації цілком здатні бути якщо не практичними лідерками, то символами прагнення до змін, до справедливого устрою, до чесних виборів. Але, видається, хвиля суспільного піднесення, ба, навіть ейфорії зіграла зі Світланою Тихановською та її штабом злий жарт: вони вирішили, що вибори — це щось серйозне, що можлива інституційна ротація влади, тоді як насправді (дозволю собі ще раз процитувати Андрія Санникова) «закликати серійних злочинців Лідію Єрмошину, голову ЦВК з 1996 року, й Олександра Лукашенка до дотримання законів — все одно, що стрибати з літака з інструкцією до парашута, але без самого парашута».
Саме в такому контексті, як на мене, і слід розглядати «зречення» Світлани Тихановської. Що слова у її відео зверненнях належать не їй, здається, не треба доводити. А от як можна було дозволити їй відправитися у «лігво» Єрмошиної, у ЦВК, з нічого не вартими формальними протестами (бо ж не виборами усуваються тоталітарні режими!), замість організації негайного виїзду за кордон, я не розумію. Невже ніхто (і в тому числі вона сама) не розумів, які страхітливі «аргументи», які важелі впливу має режим на неї? Хіба всі забули, скільки політичних опонентів Лукашенка за минулі роки чи то зникли невідь куди, чи померли за нез’ясованих обставин, чи просто були вбиті? Нагадаю, чоловік Тихановської Сергій перебуває за ґратами, тобто є заручником, а діти, хоч і знаходяться за кордоном, але питання, чи поза сферою досяжності лукашенківських спецслужб... Якщо комусь потрібне зайве підтвердження афоризму, що немає нічого практичнішого за хорошу теорію, то це саме воно. Фетишизація виборів — погана річ, бо вони ніколи не були фундаментом демократії. Ну, а у випадку Білорусі — тим більше. Максимум, чим можуть послужити вибори — одним із каталізаторів неінституційної ротації владних груп, що якраз і відкриє шлях до демократії. І не забуваймо, що ротація такого ґатунку у разі долання неототалітаризму може бути виявом прямого народовладдя, чи не так?
