У Києві виступив піаніст і композитор, засновник легендарних «Братів Блюзу» Мирослав Левицький. Це вже другий концерт у столиці в межах туру на підтримку сольних альбомів Elegant Dualism (2014) та In Piano (2017). Перший виступ із успіхом відбувся восени минулого року. Як і тоді, разом з Мирославом Левицьким зіграв давній музичний соратник скрипаль Кирило Стеценко. Цього разу концерт відбувся на відкритому майданчику — магнетичні й медитативні звуки фортепіано і скрипки заполонили терасу у дворику клубу «ХЛАМ» («Художники, літератори, артисти, музиканти») на Подолі.
Мирослав Левицький обрав шлях пристрасного і самовідданого служіння музиці. Вже протягом багатьох років йому вдається не зраджувати цей вибір. Сьогодні творчість музиканта знаходить відгук на Заході — саме там відбувається більшість концертів, там вдається знайти партнерів для спільних експериментів. Зокрема, альбом Elegant Dualism постав зі співпраці з відомим нідерландським джазовим гітаристом і композитором Ренсом Ньюландом (Rens Nieuwland), який живе і працює у Австрії. Однак і в Україні є чимало шанувальників, для яких кожен виступ Мирослава Левицького і «Братів Блюзу» це свято. Дарма, що інколи на них доводиться чекати роками.
«ОНЛАЙН-КОНЦЕРТИ НЕ ВИКЛИКАЮТЬ ЕНТУЗІАЗМУ»
— Мирославе, які ваші враження від туру загалом й чому вирішили знову повернутися до київських слухачів?
— Річ у тім, що клуб «ХЛАМ» не надто великий й минулого разу він, на жаль, не зміг вмістити всіх охочих. Я дуже люблю виступати у Києві. З цим містом мене чимало пов’язує — ми мали тут багато чудових творчих проектів, зустрічей, виступів.
В межах цього європейського туру вже відбулися 11 концертів у Португалії, два концерти в Іспанії. Я постійно виступаю з новими музикантами, які представляють різні країни та різні стильові напрямки. Наприклад, в Португалії я грав сольні піано-концерти разом з Tamzie Fransen, вокалісткою Boney M. Xperience (Нідерланди), цікавими сесійними музикантами Tony De Sousa (Австралія, барабани), Lapa Monteiro (Португалія, гітара), Kush Lescrooge (Велика Британія, саксофон), Aury Santos (Бразилія, перкусія), Gerrit Ekkelnkamp (Нідерланди, гармоніка). Попереду ще мали бути виступи в Іспанії, Франції, Чехії, Бельгії... Пандемія внесла свої корективи — зараз планувати щось непросто. Потроху, обережно намагаюся відновлювати концертну діяльність. У вересні повинні відбутися виступи в Іспанії.
— А чим ви займалися під час карантину?
— Я був в Україні, працював над новим матеріалом і готувався до запису наступного альбому. Сподіваюся, запис відбудеться наприкінці цього або на початку наступного року.
Безумовно музична індустрія дуже постраждала від пандемії. Онлайн-концерти не викликають в мене особливого ентузіазму. Такі зустрічі без контакту зі слухачами виглядають доволі прісно. Фактично, єдине, що залишається у цій ситуації — писати музику. На щастя, це можна робити й дистанційно — кожен музикант записує свою партію, надсилає її, потім відбувається зведення, мастеринг. Саме в такому режимі ми працювали над платівками The City That Never Sleeps (2011) та Elegant Dualism (2014). Альбом In Piano (2017) я записав у Києві, але над зведенням треків працювали саундпродюсери з різних країн. Водночас живе спілкування музикантів утворює особливу творчу атмосферу й енергетику. Це дуже цінний досвід, який неможливо відтворити онлайн.
«СПОДІВАЮСЯ, МОЯ НОВА МУЗИКА ДАРУВАТИМЕ СЛУХАЧАМ НАДІЮ Й РАДІСТЬ»
— Наступний альбом буде Мирослава Левицького чи «Братів Блюзу»?
— Поки не можу сказати напевне. Ми ще будемо обговорювати це питання. Барабанщик Андрій Вінцерський та саксофоніст Олег Левицький вже шість років працюють на Тайвані, тому все не так просто. Останній спільний концерт «Братів Блюзу» відбувся у 2013 році в Києві. В будь-якому разі планую, що на цій платівці окрім мене звучатимуть й інші музиканти.
Дуже сподіваюся, що моя нова музика даруватиме слухачам надію й радість. Мені здається, нам усім зараз бракує цих позитивних емоцій.
— За вашими плечима вже чимала музична історія. Намагаєтеся аналізувати еволюцію власної творчості? Можливо, бачите тут розвиток в певному напрямку або ж елемент самоподолання. Чи все ж ключовими завжди є відчуття й переживання тут і тепер?
— Саме так. У своїй музиці намагаюся відчувати й осмислювати ті події та ідеї, ті бачення, які зі мною зараз. Це велике щастя, коли вдається в творчості точно виразити свої переживання. Аналізувати минуле не прагну. Гадаю, для творчості загалом дуже важливо відчувати сьогоднішній момент.
Повертатися до старого матеріалу, створювати кавер-версії власних композицій загалом не люблю. Хоча інколи це цікаво, все ж переважає бажання робити нову актуальну музику. Задля цього намагаюся аналізувати й відслідковувати все важливе, що відбувається у музичній сфері у світі — нові тенденції, теми, звуки. Звертаюся до різних стилів і напрямків. Водночас абстрагуюся від комерційних запитів індустрії. Отже, як музикант і композитор я прагну бути актуальним, але разом з тим намагаюся зберегти власну індивідуальність, певний властивий мені погляд на музику.
ПРО ФОРТЕПІАНО ЯК ОРКЕСТРОВИЙ І СВІТОГЛЯДНИЙ ІНСТРУМЕНТ
— Що вразило з почутого останнім часом?
— Мою увагу зазвичай привертають музиканти, які вже мають за собою вагомий професійний бекграунд, але водночас прагнуть йти вперед. Це непросто, бо завжди є ризик розчарувати аудиторію. Наприклад, у клавішника Genesis Тоні Бенкса вийшов чудовий сольний альбом Five (2018). Він демонструє в ньому дуже цікаве симфонічне бачення. Пітер Гебріел, Макс Ріхтер — це музиканти, які експериментують, але водночас відчувають свою епоху. Вони шукають музику на межі різних цивілізацій. Це різновид творчості, яка в чомусь є близькою до наукової роботи. Ви можете почути тут і симфонічну музику, і R & B, хіп-хоп, реп. Водночас така музика має свою яскраву індивідуальність — упізнати автора можна вже за кількома нотами.
На жаль, загалом зараз дуже багато однакової музики — одна платівка схожа на іншу. Ті ж самі звуки, мотиви, навіть тексти. Якщо музика нагадує те, що вже було, її легше продати. На творчість такий підхід впливає згубно. Чому нам і зараз так подобається музика 60-х років? Кожен музикант, кожна група не була тоді схожою на інші.
— Фортепіанна музика сьогодні все ще актуальна?
— Безумовно. В останньому альбомі In Piano (2017) я намагаюся представити фортепіано не просто як інструмент, який відображає красу певного пасажу, правильність фрази чи віртуозність музиканта, але перед усім як оркестровий, світоглядний інструмент. Фортепіано дарує музиканту та композитору цілий всесвіт. Це поліфонічний, багатобарвний й дуже різноманітний інструмент, який дає безкінечні можливості для вираження — тут і мелодія, і гармонія, і ритм.
— Стрімінгові сервіси й нові інтернет-платформи не пішли на користь індустрії?
— Поки що не бачу, щоб вони дали якийсь якісний поштовх, радше навпаки. Для мене важливо прийти в музичний магазин, заплатити гроші за компакт-диск або вініл, потім принести його додому і слухати. Коли ж у людини тисячі композицій у плеєрі, різні теми, дайджести, але насправді вона нічого не слухає, лише перемотує по декілька секунд, перескакує з треку на трек, такий підхід не для мене.
Гадаю, свого часу у 80-ті, 90-ті роки, коли альбоми популярних виконавців почали продаватися мільйонними тиражами, великі музичні корпорації відчули певну загрозу. Вплив музикантів зростав й вже незабаром вони могли почати диктувати їм свої умови. Стрімінгові сервіси, інтернет-платформи, а також нові доступні віртуальні інструменти, завдяки яким музику може створити практично кожен, зіграли на руку гігантам індустрії. Коли зроблений початківцем за допомогою комп’ютерних шаблонів і семплів трек збирає мільйони прослуховувань, охочих дослухатися до музичних авторитетів меншає. Зовнішній блиск і шум тепер має все більше значення.
«ПОТРІБНО БІЛЬШЕ РІЗНОМАНІТТЯ, БІЛЬШЕ ЕКСПЕРИМЕНТІВ»
— Ви один з небагатьох вітчизняних музикантів, яким вдалося досягнути визнання на Заході, зацікавити тамтешнього слухача. Як прийшли до цього? Досить було створити вартісний матеріал чи все ж доводиться й трохи бути продюсером самому собі?
— Музиканти — це велика сім’я. Дуже часто музичні гурти утворюють люди, яких пов’язують давні дружні стосунки. Так було і в нас. Близькі цінності, спільне бачення, приблизно однаковий вік — це ті чинники, завдяки яким постали «Брати Блюзу». В якийсь момент ми усвідомили, що повинні творити разом. Це дуже цінний досвід. Коли ви створили власну музику, важливо навчитися просувати її, знаходити партнерів, студії звукозапису, зацікавлених слухачів серед журналістів.
На Захід ми вперше потрапили у 1994 році завдяки фестивалю «Червона рута», який організував тур українських музикантів Європою. Ми, зокрема, зіграли в Парижі у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Тоді про нас дізналися, з’явився певний інтерес з боку медіа, промоутерів. Наступного року ми знову виступали в Європі. Згодом були знайомство з німецькою музичною компанією BMG, виступ на головній сцені фестивалю Sziget в Угорщині. Йдеться про багато поступових кроків, які наближали нас до мети. У цій справі від власних зусиль залежить чимало, але не все. Головне — бути готовим до тих шансів, які можуть дати вам студія, видавець чи фестиваль.
За музикантами «Братів Блюзу» завжди «полювали» інші виконавці, продюсери. Кожен хотів взяти їх в тур чи запросити для запису в студії. Для мене це є показником певного класу групи. Водночас я намагався оберігати творчість «Братів Блюзу» від впливу комерційних чинників — від вимог і порад продюсерів, видавництв. Яку музику грати, вирішували лише ми самі.
На жаль, музична індустрія в Україні залежна від фінансово-політичних корпорацій. Гадаю, поки ця ситуація не зміниться, виконавцям з історією на зразок тієї, що є в «Братів Блюзу», буде непросто реалізуватися тут. На Заході, мені здається, індустрія прагне досягнути певної незалежності від фінансово-політичних впливів. Там більшою мірою звертають увагу на саму музику.
— Сьогодні говорять про певний підйом музичної сфери в України, зумовлений, зокрема, запровадженням квот на радіо та ТБ. Ви бачите якісні зміни?
— Радше кількісні, ніж якісні. Українських виконавців й музики справді побільшало, і це добре. З другого боку, на мою думку, в 90-х у нас з’являлося більше якісної та автентичної музики. Гадаю, самими квотами суттєвих зрушень досягнути буде важко. Мають бути також магазини, в яких люди купують музичні платівки, гранти для виконавців, продюсерів та видавців музики, якісні фестивалі. На радіо має лунати не просто українська музика, але також українська музика різних стилів. Потрібно більше різноманіття, більше експериментів. Якщо вже держава вирішила формувати культурну політику, вона має бути комплексною.
ДОВІДКА «Дня»
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ — нар. 1963 р. Піаніст, композитор, продюсер, засновник і лідер джаз-рокової групи «Брати Блюзу» (з 1992 р.), член австрійської спілки авторів, композиторів і музичних видавців АКМ. Випустив три сольних платівки й чотири альбоми спільно з «Братами Блюзу».
