Оголошення нової лауреатки Нобелівської премії з літератури (нагадаємо: 8 жовтня відзнаку вручили американській поетці Луїзі Ґлік) традиційно надихнуло порівняно широку публіку — ширшу, ніж фактична аудиторія читачів поезії — на суперечки і роздуми.
Комусь вистачило невибагливих спроб пожартувати з жаргонним трактуванням однієї з транскрипцій написання прізвища Glьck. Хтось обурився складністю віршів нобеліантки (вона, звісно, не який-небудь Пауль Целан, але порівняно з лауреатом 2016-го, Бобом Діланом, її тексти й справді можуть заплутати). Інші, навпаки, зраділи, що премію дали за творчість, у якій є не лише політика і добрі наміри, а й естетика. Знайшлись і ті, хто не розуміють, навіщо взагалі відзначати Нобелівською премією поезію. А в Україні подія стала ще й приводом згадати про недостатні обсяги літературних перекладів у нашій країні — з тих статей про Луїзу Ґлік, які вже з’явилися, ми дізнаємося, що українською мовою поетку не видавали. Проте, з’ясувалося трохи пізніше, декілька поеток і поетів (Ірина Шувалова, Марта Госовська, Вікторія Фещук, Лесик Панасюк, Дарина Гладун, Олена Гусейнова) протягом останніх років таки зробили переклади поодиноких віршів Ґлік.
Брак «системних» перекладів цієї поетки — справді прикрий момент. І справа не в тому, що «ми» буцімто «не вгадали» тенденцію, «відстали» від чогось (від чого тут взагалі можна відстати, якщо замислитись усерйоз?). Просто Луїза Ґлік — авторка понад десяти книжок поезії, лауреатка багатьох літературних премій (поміж ними — Премія Транстрьомера, Пуліцерівська, відзнака «Лос-Анджелес Таймз», премія «Поет-лауреат США» тощо), про неї написано чимало досліджень. Очевидно, така поетка, як би не ставитися до неї та її творів, перебуває в центральній частині канону сучасної літератури своєї країни, а отже, її «непомічання» чи «малопомічання» означає, що український переклад як умовна інституція взагалі не відстежує сьогоднішню американську поезію як цілісне явище.
Луїза Ґлік народилася в Нью-Йорку 1943 року («вітання» ейджистським міфам а-ля «вірші пишуть до тридцяти років»). Стандартні доступні в інтернеті біографії поетки зазначають, що її батько походив із угорських євреїв, мати — з російських. При цьому, як пише дослідник Даніель Морріс, сама поетка заперечувала значущість для себе єврейського коріння. Батько Ґлік, Деніел, мріяв про літературу, а сестра Тереза — теж була письменницею, видала одну прозову книжку. Про матір, Беатрису, уроджену Ґросбі, також свідчать, що вона мала мистецькі зацікавлення і спроби.
Біографи Луїзи Ґлік, а слідом за ними й ті, хто пишуть про поетку мимохідь, полюбляють центрувати її життя навколо підліткової психічної проблеми — Луїза хворіла на нервову анорексію. Сама Ґлік згадує про це то в контексті своєрідного підсвідомого протистояння з матір’ю, то як наслідок смерті сестри, щоправда, ця подія трапилася ще до її народження. Психоаналітична терапія зайняла багато часу, вочевидь, істотно вплинула на творчість і світогляд поетки та посприяла її рішенню не отримувати вищої освіти. Попри останній факт, нині Луїза Ґлік співпрацює, наприклад, із Єльським університетом.
Поміж книжками Ґлік критики, схоже, вважають найбільш помітними «Дикий ірис», «Аверно», «Тріумф Ахілла», «Вірну і доброчесну ніч». Її твори з різних збірок зазвичай позначені поєднанням у тих чи інших пропорціях підкреслено психологізованих мотивів травми, опертя на доволі вигадливу асоціативність із метафорикою та того, що часто описують як відданість античній міфології, але, можливо, варто було б радше говорити про увагу Луїзи Ґлік до архетипів культури і цивілізації. Усе це пожвавлює присмак парадоксу.
Емоційна атмосфера віршів нобеліантки — часто похмура і тривожна. Цей ефект посилюється відданістю поетки тематиці смерті, цвинтарів і т.ін. Що знову-таки пов’язують із зосередженістю на досвіді травми. Треба відзначити: ця риса наближає назагал не спрощену й не кон’юнктурну поезію Ґлік до моментів культурної моди та актуальності. Адже акцентований психологізм і новітня сентиментальність, зосередження на больових досвідах та історіях нині — в очевидному тренді.
Часом, проте, психологія і переживання виводять цю поезію в стан специфічної напруженої рівноваги й медитації, як-от у короткому вірші «Сніг», перекладеному Вікторією Фещук:
Пізній грудень: ми з батьком
їдемо до цирку, до Нью Йорка.
Він тримає мене за
плечі у прикрий вітер:
клапті сніжного паперу
розлітаються понад
залізничними шляхами.
Батько любив
стояти ось так, тримати
мене, щоб не бачити.
Я пам’ятаю оте
вдивляння у даль,
у світ, що бачив мій батько.
Я вчилася
поглинати цю порожнечу,
і важезний сніг
не падав, а кружляв довкола нас.
Переклади, доступні українською та іншими близькими мовами, зазвичай демонструють тексти Луїзи Ґлік як формально досить типові оповідні верлібри. Втім, відомо, що поетка працює з різними формами — від сонетів і аж до коротких поезій у прозі, натхненних мініатюрами Франца Кафки (цього разу — «вітання» міфу про верлібр як єдиний спосіб віршування в сучасних західних літературах).
Цими днями в українському інформаційному просторі відбувається певний сплеск уваги до американської поетки. Мабуть, ближчим часом опублікують іще якісь невеликі добірки українських перекладів, а може, дійде навіть до окремої книжки. Цікавіше, чи протриває інтерес далі, чи простимулює він більшу увагу до сучасної англомовної поезії загалом, а чи, як воно було з Транстрьомером (треба визнати, автором значно менш прозорим, та й із відчутно складнішим мовним бар’єром), спалах не матиме системного продовження, нової якості?
Хай там як, нині маємо нагоду познайомитися з іще одним віршем лауреатки Нобелівської премії з літератури. Це «Вечір усіх святих» у перекладі Ірини Шувалової, опублікований на сайті «Літцентр» у проєкті поетичних перекладів «Umbrella»:
Вже зараз цей ландшафт
готується до сходин.
Пагорби темніють. Бики
поснули в своїм синім ярмі,
Поля лежать оголені
й прибрані, снопи
пов’язано й складено при дорозі,
у заростях жовтцю; над ними
сходить зубатий місяць:
Це безпліддя
по чумі чи обжинках.
Жннка вихиляється з вікна,
витягнувши руку, наче з ким
розплачуючись, а насіння,
важке, золоте, прикликбє:
Ходи сюди,
Ходи сюди, маленька
І з дерева вислизає душа.
