Культура і мистецтво потребують децентралізації. І не лише в умовах пандемій і карантинів. Ніхто не буде заперечувати значення великих міст у збереженні і розвитку національної культури. Свого часу саме у Києві, Львові, Одесі, Харкові відбувався процес відродження, збереження і розвитку української культури (приклад — київська «Плеяда», знаменитий культурний «трикутник» Старицькі-Лисенки-Косачі, організація «Просвіта», харківський будинок «Слово», університети та ін.). Але провінція теж не «мовчала». Вона дала світові найкращих — геніїв, філософів, інтелектуалів. Якщо звернутися до біографій видатних людей, то впадає в око тенденційність чи закономірність — переважна частина з них народжена поза «центрами», на маргінесах, у глибинках, або ж їхній талант розвинувся, розквітнув саме на провінції.
Не буває провінційного мистецтва. Як і не буває столичного. Воно або є, або його немає. Або ж відбувається процес підміни — імітація, псевдомистецтво. Так і з наукою — вона не є здобутком столиці чи периферії. На маргінесах частіше відбуваються відкриття, створюються шедеври. І про них треба говорити, про них треба знати.
Згадаймо Марію Примаченко, що після навчання у столиці повернулася у свою Болотню, де й творила до останніх днів. Чи Лесю Українку, яка не уявляла свого життя без Колодяжного чи Гадяча, хоча могла постійно жити у Києві чи біля моря, в Одесі. Провінційність — швидше у головах і душах. Як і відчуття комплексу меншовартості.
Не просто відірвати справжнього митця — художника, письменника — від своїх пракоренів. Вони занадто залюблені у «малу батьківщину». Саме тут проявляється їхня справжня сутність, оголяється і розкрилюється душа, виникають відверті зізнання. Так, погоджуюсь — у великому місті, чи то пак столиці, є набагато більше можливостей для розвитку, для самореалізації. Але тут спрацьовує уже комерційна складова — велике місто диктує свої умови, спокушаючи до дій іншого плану, до банального заробляння грошей. Спробуйте пересадити дерево, яке росло собі на узліссі чи у горах, до міста. Чи приживеться? Не факт. А, швидше за все, загине. От і митці на провінції — у маленьких містах, містечках — у своєму «сродному» середовищі. Філософам, геніям не треба великих міст. Їм достатньо затишного простору і одробини визнання.
Луцьк важко назвати провінцією. Як і Волинь загалом, хоча, за часів панування на цих землях Російської імперії це була справжня «окраїна». Але імена Данила Братковського, Йова Кондзелевича, Тадеуша Чацького, Єви Фелінської, Юзефа Ігнація Крашевського, Лесі Українки, Олени Пчілки, Агатангела Кримського, Андроника Лазарчука, Габріелі Запольської, Модеста Левицького, В’ячеслава Липинського, Ігоря Стравінського, Ніла Хасевича, Едварда Красінського, Наталії Ужвій, Костя Шишка, родини Покальчуків, Оксани Забужко — які або народились на Волині, або пов’язали своє життя, творчість із цим краєм, уже промовляють самі за себе.
От і Микола Кумановський — народжений у маленькому містечку Сатанові на Хмельниччині, здобувши освіту художника у Львові, волею долі опинився у Луцьку. Луцьк у 70-х роках минулого століття був середньостатистичним обласним центром, типовим для тодішнього устрою «союзних республік». Важко було заявляти про свій талант, свою оригінальність бачення світу там, де панували стереотипи, штампи й ідеологічні обмеження мистецтва соцреалізму.
Художник, поет, який багато читав і думав, для якого слово було таки спочатку, усвідомлював, що зламати систему йому чи навіть невеликій когорті однодумців, не вдасться. Але миритися з нею він теж не хотів. Хоча ніколи не був «відвертим революціонером». От і придумав собі можливість протесту — засобом пензля і слова. Не протестувати він просто не міг. Бунтарем був невиправним. Іронічним, зачасти саркастичним. Виступав проти примітиву і порожнечі душ, проти фальші. Нонконформіст за своєю природою, не міг бути пасивним спостерігачем, безособовим учасником застійних процесів. Мусив висловити свою індивідуальну принципову позицію, наповнивши її змістом. Завжди вирізнявся шляхетністю у мистецьких проявах. Хоча були періоди депресії і розчарувань, зневіри. На те й митець — тонкий духовно, ранимий. Бо ж романтик у душі. А ще гордий, незалежний, впертий. Але цей заангажований світ не хотів його приймати, розуміти, впускати до «своїх».
М. Кумановський намагався створити свій власний світ із уламків кольорових скелець, — отого розбитого серця чи марних мрій, із уривків обірваних думок, кинутих кимось фраз, вичитаних у розумних книжках цитат. На його картинах — «умовні українці», що живуть в «умовній країні». Його полотна насичені змістами — текстами і підтекстами, які треба навчитися відчитувати, декодувати. Вони містять чіткі меседжі із нашої ментальної матриці, формули нашої національної ДНК.
Потік думок його персонажів-ліричних героїв, що словесно вплетений у канву живописного чи графічного малюнку, — це окрема тема. Тут він увесь — людина з особливим поглядом на життя, людей, творчість, стосунки. Головне — аби без імітацій і фальшування. Це дивовижна суміш пластичного мистецтва і мистецтва слова, глибоченна метафорична символіка із ефектом айсберга! Натяки, натяки, такі прозорі і відверті, щирі і ледь приховані — беріть, читайте, думайте! Вербальні та невербальні знаки, коди на його картинах або тихо промовляють до глядача, або ж кричать, волають, але ніколи не мовчать.
Музей Миколи Кумановського з’явився у Луцьку уже після його смерті. Музей сучасного українського мистецтва Корсаків зібрав найбільшу колекцію робіт художника різних періодів творчості — графіка, живопис, скульптура, колажі...
«Кострубізми» — книга, яка виникла на основі графічних малюнків, екслібрисів. Тут образ дона Едуардо, від імені якого ведеться розповідь, глибоко символічний, не типовий, але вгадуваний. Система моральних цінностей дона Едьо — це глибока філософія, що базується на цінностях «людини світу», це суміш українського та східного. Є в цьому одночасно щось і сковородинське, і конфуціанське.
На «екслібрисах», що дуже органічно доповнені (наповнені) текстами, зустрінемо Бу-ба-бістів, Миколу Рябчука, Івана Малковича, Сергія Параджанова, Олега Лишегу, Богдана Жолдака. Дон Едуардо промовляє до нас цитатами із творів Григорія Сковороди та листів Людмили Старицької-Черняхівської (!) — який розкішний український світ думок, філософії, ідей!!! А ще — Анрі Руссо, східна філософія, Марія Каллас.... Це таки справді «Книга мудростей, котра на протязі вітрів часу не вивітрилася, а тіко стала ще більш актуальною і просяклася сіллю сліз, сміху і ридань» (видавець В.Федосюк).
Власне, «Книга кострубізмів» Миколи Кумановського отримає своє сценічне втілення в унікальному мультимедійному проєкті — виставі-перформансі, яка стала можливою за підтримки Українського культурного фонду. Здійснює проєкт уже відомий далеко за межами України луцький театр ГаРмиДер (режисерка — Руслана Порицька). Литва, Грузія, Білорусь, Польща бачили вистави цього театру. Це той «провінційний» театр, що постав із студентського, пройшов етап аматорського і тепер впевнено став на ноги, здобувши собі статус незалежного. Це той театр, що започаткував Міжнародний театральний фестиваль «Мандрівний вішак: театр за межами театру». Це той аматорський театр, що здійснив постановки модерних п’єс Вітольда Гомбровича, про художній світ Віткація, що осмілився зазіхнути на драми Лесі Українки — у їхньому репертуарі є прекрасні постановки «Апокрифів» (за творами «Що дасть нам силу?», «На полі крові» та «Прокляття Рахілі». Це театр, що не побоявся вийти за межі провінції, на повен голос заявивши про себе своїми театральними експериментами.
24 жовтня відбудеться всеукраїнська прем’єра — луцький незалежний театр «Гармидер», за підтримки Українського культурного фонду, створили в умовах карантину виставу на основі графічних робіт і текстів художника із його «Книги Кострубізмів» та збірки поезій «Слід у слід». Актори, художники, музиканти зміксували кілька мистецьких жанрів та оживили графіку Кумановського для 3D-cцени.
Організатори дійства запрошують подивитися виставу у прямій трансляції пересувної телевізійної станції в суботу, 24 жовтня, о 19 годині за цими посиланнями:
https://www.facebook.com/garmyder
https://www.youtube.com/garmyder
або 24 жовтня, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, що у м.Луцьку на вул.Карбишева, 1, о 19.00 годині побачити пряму трансляцію вистави безпосередньо серед картин художника на спеціально встановленому великому екрані.
До слова, УКФ робить дуже потрібну справу, підтримуючи культурні проєкти регіонально, розвиваючи і наповнюючи культурний простір у межах локальної ідентичності.
То що скажете, провінція?
ДО РЕЧІ, «День» підтримує цей культурний проєкт і є його інформаційним партнером.
