Це постановка білоруса Дмитра Богославського за п’єсою росіянина Дмитра Данилова «Людина з Подольська» (український переклад і адаптація Павла Ар’є).
Вистава неабияк зачіпає за живе — і не тільки там, де це передбачено задумом. Оцю суперечливу двоїстість вражень вловлюєш і усвідомлюєш не одразу, бо спершу твою увагу забирає сюжет — ексцентричний, дотепний, майже водевільний.
Головний герой — такий собі Коля з... Броварів. Його затримує лівобережна столична поліція — за те, що Коля не любить своє рідне місто, вважає його сірим, нікчемним, нудним. Кажучи по-науковому, Коля — індивід розмитої самоідентифікації, не інтегрований в культуру країни, в якій живе. Власне, за це Колю й «замели». Прикметно, що поліцаї розмовляють літературною українською, а Коля — убогим приміським суржиком. Це вже весело! Одначе — ненадовго. Бо поліцаї (за совєтською армійською приказкою «Я научу вас Родіну любить!») таки навчають Колю прикладному краєзнавству. В процесі насильного перевиховання Коля втрачає навіть ту культурну ідентифікацію, яку мав, і перетворюється на манекена.
Коля, звісно, несимпатичний герой. Але й породисті поліцаї-краєзнавці симпатичні ще менше. В цій виставі нема кому співчувати. Хіба що самому собі. Бо тут вузлики смислу не зв’язуються між собою. Хоча головний герой нібито наш, добре впізнаваний. Таких, як він, у нас справді дуже багато — і не лише серед отаких лузерів, як той Коля, а й серед людей цілком успішних. Либонь, більшість наших олігархів теж мало інтегровані в культуру країни, в якій живуть, а їхні душі, як в Колі, прописані десь в Амстердамі. Отже, це для нас животрепетна проблема. Але вистава — про інше! А саме ось про що: ні в якому разі не можна нагадувати Колі чи будь-кому іншому про неповноту його культурної самоідентиціфікації, бо то вже — зомбування й насильство над особистістю!
Ця думка була б актуальною, якби й справді наш багатоликий Коля (від таксиста до нардепа чи олігарха) мав підстави боятися насильного укорінення в грунт вітчизняної культури. Але де йому це загрожувало чи загрожує — в Криму? На Донбасі? Чи, може, в Києві?
Виходить, що недостатньо було просто «перекласти» в п’єсі Подольськ на Бровари, а Москву на Київ — бо ця топографія погано накладається на реальний ландшафт, не сходиться з ним. Мимоволі згадується фраза одногоперсонажа незабутнього Лінецького: «А может, Ардальон Борисыч, это
у вас на родине изволят кушать дохлых кошечек?»
От скільки непотрібних і гнітючих думок викликає ця вистава — замість того, щоб просто тішитися грою артистів. Вони — чудові: Коля — Владислав Писаренко, поліцаї — Ірина Ткаченко, Сергій Коршиков, Костянтин Олексенко та Сергій Кияшко. Браво!
