Продовження. Початок читайте «День» №220-221
2. УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ
Визначний діяч визвольних змагань, а в еміграції — керівник Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал оцінював чисельність емігрантів із підросійської України за станом на 1929 рік орієнтовною цифрою в 185 тис. осіб. За його підрахунками, найбільшу кількість емігрантів дали українці, мобілізовані в білогвардійські армії з південних районів Наддніпрянщини і Кубані — до 100 тис. осіб. Друге місце посідала політична еміграція — до 70 тис. осіб. Серед них були колишні військовослужбовці збройних сил Української, Західноукраїнської й Кубанської народних республік, урядовці цих держав і працівники їхніх закордонних представництв. На третьому місці були українці, які опинилися в Європі під час світової війни — до 15 тис. осіб. Сюди входили колишні військовополонені російської армії й військовослужбовці у складі експедиційних корпусів, розміщені у Франції, Бельгії, Великій Британії і Греції. М. Шаповал визнавав, що ці кількісні оцінки є мінімальними: «Коли б справді переглянути «руську» еміграцію, то ми б там на диво знайшли українців більше, ніж хто собі уявляє».
У листопаді 1921 року Раднарком РСФРР видав декрет про амністію рядовим учасникам збройних формувань, у тому числі українських. Як і військовополонені, вони мали можливість повернутися додому. Відтоді представники радянських урядів Росії й України розгорнули пропагандистську роботу в громадських організаціях емігрантів з метою схилити їх до повернення. Для національно свідомих українців «перехід до більшовиків» виявився досить болючим актом, але немало з них все-таки наважувалися повернутися на батьківщину.
Володимиру Трощинському вдалося розшукати інтерв’ю Симона Петлюри представнику емігрантської преси про становище української еміграції. «Умови її життя, — говорив Петлюра, — як матеріальні, так і правові, надзвичайно тяжкі. Порівняно вони є сприятливі в Чехословаччині. Не так мається справа в Румунії і в Німеччині, а особливо в Польщі. Тут становище українців куди важче: матеріально не забезпечені, пригнічені правовими обмеженнями, вони підлягають з морального боку важким переживанням у зв’язку з тою політикою, яка проводиться до місцевого українського населення».
3. РАДЯНСЬКИЙ ФЕДЕРАЛІЗМ
Двоповерхова конструкція влади в ленінській державі-комуні дозволила більшовикам створити ілюзію розв’язання національного питання без найменшої шкоди для збереження ступеня зацентралізованості державного управління, властивого дореволюційній імперії. Головна вертикаль влади, демагогічно названої радянською, об’єднала багатонаціональну країну сталевими обручами комуністичної партії. Завдяки побудові на засадах «демократичного централізму» вона забезпечила своїм вождям диктаторську владу. Диктатура вождів дала можливість будувати радянську вертикаль влади як завгодно: спочатку у вигляді договірної федерації незалежних республік, а з 1923 року — в формі «союзу рівноправних радянських держав».
Облудність радянського федералізму стала зрозумілою навіть для такого прибічника федеративних зв’язків між народами імперії, що розпалася у 1917 році, як Михайло Грушевський. Працюючи в еміграції над новою програмою Української партії соціалістів-революціонерів разом з О. Жуковським, М. Чечелем, М. Шаповалом і М. Шрагом, він влітку 1920 року опублікував статтю «УПСР та її завдання», в якій рішуче висловився проти федеративного зв’язку з більшовицькою Росією. «Тою федерацією, — підкреслював він, — котру своєю волею декретувала на Україні, а на практиці звела до повної й абсолютної залежності України від московського центру, навіть без якого-небудь путящого самоврядування, вона сама поховала для українців ідею федеративної Росії».
Опинившись в еміграції у листопаді 1920 року, Симон Петлюра заявив, що боротьба під прапором УНР буде продовжена. З цією метою він створив Державний центр УНР в екзилі. Будучи солідарним з оцінкою М. Грушевським та його однодумцями з середовища УПСР суті радянського федералізму, він в інтерв’ю закордонному агентству «Русс-Пресс» (грудень 1923 року) підкреслив вагомість досвіду державотворчих зусиль українців у добу визвольних змагань і з оптимізмом заявив: «База державного будівництва залишилася недоторканною. Знищити її навіть більшовики при всій їхній жорстокості й безцеремонності не в силах. Вона — в народі українському, в його творчих потенціях і усвідомленій волі до самостійного державного буття». Справедливість цих слів підтвердив символічний акт самоліквідації Державного центру УНР в екзилі. У 1992 році його останній голова Микола Плав’юк склав свої повноваження перед першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком.
4. «ПОВОРОТІВСЬКІ» НАСТРОЇ В. ВИННИЧЕНКА
Володимир Винниченко поряд із Симоном Петлюрою був керівником партії українських соціал-демократів, яка разом з УПСР створювала Центральну Раду. Дослідники завжди підкреслюють, що в УСДРП він перебував на крайньому лівому фланзі. Можна сказати навіть більше: цей політичний діяч не стільки зберігав відданість соціалізму європейського зразка, скільки схилявся до «неусвідомленого соціалізму» народних низів, готових експропріювати у вогні революції власність поміщиків і капіталістів. Видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький не без підстав звинувачував його у «спрощеному егалітаризмі», підкреслюючи таке: «Розум Володимира Кириловича відмовлявся сприйняти просту соціологічну істину, що «пани і буржуї» не тільки «розкошують», але теж виконують певні потрібні суспільству функції».
Винниченкова «лівизна» породжувалася тим, що під соціалізмом він розумів насамперед соціальну справедливість. Цим пояснюється його захоплення російським більшовизмом, який у пошуках популярності підхоплював чужі для нього радянські гасла. Коли ж більшовики утвердилися в Україні, знищили небільшовицькі політичні сили і почали втілювати в життя власну програму, попереднє захоплення у Винниченка негайно перейшло в гостру ненависть. І знову-таки, коли більшовики скорегували національну політику після краху радянської влади й окупації України денікінцями, Винниченко захопився російським комунізмом. Ще у квітні 1919 року він занотовував у «Щоденнику»: «Коли б не націоналістична жадність і тупість зголоднілих, лютих кацапів, коли б вони поступилися й згодилися на українську совєтську владу... Та ні, не віриться мені в таку залюбленість кацапських комуністів у світовий соціалізм». А у вересні цього ж року він вийшов з УСДРП і заснував у Відні з кількома однодумцями Закордонну групу українських комуністів. Напередодні нового року Володимир Кирилович занотував у листі до свого духовного батька Євгена Чикаленка (поміщика, між іншим!): «Найшвидше і найлегше може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації — селянству й робітництву — себто селянсько-робітнича державність, іншими словами — большевицька, совітська!»
Підбадьорений запрошенням на високі посади у керівництві радянської України, Винниченко прибув у Москву в травні 1920 року. За чотири місяці спілкування з керівниками РКП(б) і КП(б)У він переконався в тому, що реальна радянська влада цілком відрізнялася від декларативної. Повернувшись в Європу, він постарався свої враження донести до тих соціалістів, які, як і він, не бачили за деклараціями того, що відбувалося насправді. «Вважається, — розповідав він, — що на Україні революцією керує партія українського пролетаріату й незаможного селянства, що має свою незалежну назву — «Комуністична партія (большевиків) України». Але це є декларативна, формальна сторона... КП(б)У є тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів цієї організації прислано й призначено з центру... Так само вважається, що Укр, Соц. Рад. Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. В дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність, нанівець. Тут так само все, що можна, централізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси — все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви».
Хоч як це дивно, В. Винниченко розчарувався не в комунізмі, а в тому, що в радянських республіках утверджувалося під назвою «комунізм». У датованому січнем 1922 року листі до голови української громади в Чехословаччині Миколи Галагана, з яким Винниченко спілкувався від початку ХХ ст., він писав: «Очевидно, московський псевдокомунізм доживатиме самотужки, хіба що доб’є його Америка. Наробивши величезного лиха справі соціалізму на цілі віки, «світ зі Сходу» погасне, хоча й тепер він уже хоч і має з вигляду червоний колір, більш подібний на світ червоних ліхтарів при публічних домах, аніж на щось ідейне». А у Винниченковому «Щоденнику» під 6 червня 1926 року зустрічаємо такий запис: «Писати чи не писати листа до ЦК КП(б)У? Писати їм, що Москва робить не комунізм, а дискредитацію його на багато літ, а вони, покірні слуги та виконавці наказів Москви, вчиняють не історичний подвиг, а злочинство».
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки
