Ця вистава створена за мотивами відомої повісті Івана Франка «Для домашнього вогнища». Прем’єра справила дуже приємне враження, хоча, здавалось би, все тут аж надто просто, і навіть спрощено — на догоду детективному жанрові. Револьвер, що, як відомо, мусить вистрелити в фіналі, вигулькує з валізи вже на самому початку. З тим револьвером надалі граються раз у раз, немов у якомусь вестерні.
Символ «домашнього вогнища» — набір дитячих ляльок — здатен викликати скептичну посмішку в театрального гурмана. І все-таки вистава бере за живе й змушує ваше серце розм’якнути. Бо детектив детективом, а насправді це чистої води мелодрама — простодушна, наївна і щира, стара добра мелодрама. А з київських сцен останнім часом мелодрами майже зовсім зникли — і ось, виявляється, душа за ними скучила.
А ще ця вистава може похвалитися кількома добрими акторськими роботами. Надзвичайний Станіслав Мельник у ролі поліцейського Гірша. Актор не ховає свою юність і хлопчакуватість під жодним гримом — й при тому, на наших очах, перетворюється на потойбічну істоту, справжнього вурдалака. Його роль відточена з майже естрадною завершеністю.
Ще одна яскрава іпостась диявольщини — Барон у виконанні Євгена Ковирзанова. Бліде обличчя цього персонажа виринає з темряви — як потопельник, що спливає з глибини вод. А коли якийсь персонаж цієї вистави позитивний — то він, звісно, бездоганний у своїй позитивності. Як-от Редліх у виконанні Юрія Феліпенка. З насолодою слухаєш його діалоги з Антосем й ловиш себе на думці, що давно вже не чув слів «честь» і «ганьба», вимовлених отак природно і без жодної двозначності, типової для нашого вельми двозначного часу.
Головні герої, Анеля (Катерина Шенфельд) та Антось (Ігор Ніколаєв) у першій частині вистави дещо стримані, немов «недопроявлені» — можливо, це данина детективному жанру, щоб у фіналі зненацька вразити публіку. Зрештою, це спрацьовує. Фінальний монолог Катерини Шенфельд — елегантно-потужний, без натиску й нарочитості, але з чудовою внутрішньою силою. Мовчазний погляд Ігоря Ніколаєва надовго запам’ятовується в складних широких планах, майже без слів — приміром, коли він стоїть у проймі дверей і чекає приходу поліції.
Цікаво, що Антось-Ніколаєв портретно, мов рідний брат, схожий на режисера Ігоря Матіїва. Звичайно, це не було спеціально задумано, а всього лиш суб’єктивне враження, але в театрі такі враження важать багато, й ота «схожість» додає виставі певного шарму й теплоти «домашнього вогнища».
Ризикнемо припустити, що це — чи не найцілісніша з вистав, поставлених Ігорем Матіївим у стінах Театру на Подолі.
Наступний показ «Імітації» відбудеться 26 грудня на Камерній сцені (Зала Ігоря Славинського).
