Поетеса, перекладачка, авторка прозових творів Катерина Міхаліцина, попри молодість, встигла досить багато. Головне ж — вона прагне віднаходити в усьому свій власний шлях. Дипломну роботу писала за фентезійними текстами Толкіна. Серед перекладів — твори Дж. Р. Р. Толкіна, Оскара Вайлда, Халеда Госсейні, Генрі Марша. Волонтерка. Народилася на Рівненщині, тривалий час живе у Львові.
«МЕНІ БРАКУЄ ІСТОРІЇ ЕВОЛЮЦІЇ МАТЕРИНСТВА В ГОЛОВІ САМОЇ МАТЕРІ»
— Ви — мама трьох дітей. Особливо тяжко дався вам найменший син. Чи достатньо опрацьована в нашій літературі тема материнства, як вважаєте? Що саме потребує глибшого осмислення?
— Для себе я називаю це не тяжко, а досвідно. І не тому, що втікаю від болю чи складних емоцій, ні. Просто дуже ціную те, що, завдяки появі найменшої дитини, набула і чого позбулася. Те, що зумів пережити сам Матвійко і ми як родина. Усе це врешті стало для мене — про важливість прийняття, про гідність дитини і дитинства (коли не спрощують, не заганяють у золотий фантазійний світ, а приймають за рівноправного, поважають тілесні й емоційні кордони), про відкритість (можливість говорити про страхи й панічні атаки, приймати й просити про допомогу, плакати і співчувати тощо), про уважне вслухання і сповільнення.
Цього всього й шукаю зараз у літературі про материнство — чесності й живого досвіду. Дзеркал, у які можна зазирнути і не злякатися, бо вони покажуть не ідеалізовану (читай — спрощену) берегиню-крутуінстамаму-тиранку, не якийсь один типаж тобто, а різні іпостасі, які вміщаються в одній живій жінці з її сумнівами, безкінечними рішеннями, мультизадачністю та пошуками балансу і змінюються не те що за все материнство чи за якийсь один його період, а часом і впродовж дня. Мені бракує охудожненої історії еволюції материнства в голові самої матері; сприйняття зміни тіла, переживання собіненалежності в період, коли надто фізично близька з малям; історії старіння — материнство, воно взагалі може старіти, і як? Багато читаю про це блогів чи статей, люблю і дуже тішуся, коли піднімає цю тему хтось із ближчих чи дальших френдес у «Фейсбуці». А 2018 року материнство й батьківство було темою сезону на сайті «Гендер у деталях». І ці матеріали — справжня читацька розкіш. Ще, мабуть, хотілося б бачити (або й написати) щось про материнство для дітей, про міфи й стереотипи, наприклад, чому виникли і як їх долати.
— Пишете (поезія і проза) про насильство над жінкою й не тільки. Що саме наштовхнуло вас звернутися до цієї проблематики?
— Мовчання. Великий і товстий кокон довкола цієї теми, який, звісно, потроху лускається від часу появи фейсбучних флешмобів #янебоюсьсказати, #metoo та їм подібних, але все ще є. Відсутність випрацьованої, сказати б, мови для говоріння про насильство в приватному й публічному просторі (я й сама у текстах радше зриваюся на внутрішній крик, аніж власне говорю). Особисті пережиття, які щойно тепер опрацьовую, перетворюючи з травми у досвід. Спротив глибоко вкоріненому і дуже ядучому концепту «самавинувата/тий». Зрештою, навіть те, що я мама доньки, тому роблю й робитиму все від мене залежне, аби наблизити до реальності гасло, з яким вона в березні цього року вийшла на перший свій Марш жінок: «Не хочу, щоб мене захищали, хочу жити в безпечному світі».
— Яку конкретно мотивацію маєте для перекладів, писання творів для дітей і дорослих?
— Напевно, для мене це наразі найдієвіший, а інколи і єдино можливий спосіб осмислення себе і світу. А ще форма близькості й шлях до прийняття.
«ЗА ДИТЯЧОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ — «ХВІСТ» ВТОРИННОСТІ ПОРІВНЯНО З ДОРОСЛОЮ»
— Що для вас означає писати книжки для дітей? Чого конкретно бракує нашій літературі для «маленьких дорослих»?
— Бути чесною. Провадити розмову. Підштовхувати до самопізнання й глибших пошуків на умовно задану книжкою тему. Чому умовно — бо тем у книжці рівно стільки, скільки читачів візьме її до рук і до осмислення/відчування. І навіть більше: бо хтось відчитає собі щось одне, а інший ще й друге, третє, п’яте, десяте. І взагалі, хороша дитяча книжка — це такий собі клубочок емоцій, знань і досвідів, який можна розмотувати безкінечно.
Літературі ж дитячій бракує уваги й поваги — за нею досі тягнеться «хвіст» вторинності порівняно з дорослою. І ще «нашості» — бо маємо величезний масив перекладних книжок і певну їхню перевагу в очах батьків/читачів перед суто українськими як щось апріорі краще. А це не так. Просто наша щойно, кільканадцять років тому, почала активно розпрацьовувати «м’язи». Багато пишуть і міркують про це, зокрема Оксана Лущевська, Маріанна Кіяновська, Валентина Вздульська, Таня Стус.
— Ваші книжки для дітей вже видано кількома іноземними мовами, остання в часі — чеською. Що є для вас зворотний зв’язок із читачами?
— Несподівана радість — щоразу дивуюсь і тішуся. І можливість росту: переселення тексту в іншу культуру, погляд на нього з її боку, розуміння, що відчитується, а що ні. Тим паче, якщо зважити, що відгуків на «Хто росте в парку» та «Хто росте в саду» словенською було навіть більше, ніж українською.
— Як у родині долучаєте дітей до читання? Наскільки задоволені результатами? Як ваші діти сприймають фентезі? Чи обговорюєте прочитане?
— Книжки в нас живуть дослівно на всіх поверхнях: на столах, у кошику, біля ліжок, під котом. Вони часто мігрують і осідають там, де конкретній людині найкраще читається. У нас уже понад 15-річна традиція читання вголос — почали ще, коли я була вагітна найстаршим сином. Найактивніше зараз читаємо з Матвієм, якому три з половиною. Найменше, зрозуміло, з Антоном, якому п’ятнадцять, і от він якраз найбільше схильний до слухання аудіокнижок. Найчастіше обговорюємо прочитане з Яринкою, якій майже одинадцять. Узагалі читання — це такий хвилеподібний процес. Головне — утримати дітей при книжці. Не напосідати, не тиснути своїм авторитетом, а бути радше порадником і довіряти їхнім смакам та потребам: що читати, де і як. Бо, крім читання, це ще й про повагу, самостійність, взаєморозуміння. Фентезі, до речі, їх якось не дуже цікавить зараз, більше тексти, прив’язані до життя, або пізнавальні.
«ПИШУ, РЕДАГУЮ, ПЕРЕКЛАДАЮ, МАЛЮЮ»
— Як часто користуєтеся словниками, перекладаючи?
— Постійно. Я люблю словники. Особливо тлумачні та фразеологічні. Словник фразеологізмів української мови останнім часом дуже надихає на дитячі вірші.
— Чи могли би сказати, що ваша мова разюче збагатилася саме завдяки роботі над перекладами?
— Завдяки їм вона еволюціонує. Саме робота над чужими текстами дозволяє мені виінакшувати мову для власних, виходити за межі своєї голови.
— Ви — гуманітарій, біолог, поетка «доросла» й дитяча, літературна редакторка, а також художниця. Ви, здається, ще не ілюстрували своїх книжок. Чи маєте такі плани?
— Узагалі, мені легше саму себе визначати через дієслова: пишу, редагую, перекладаю, малюю. Навіть мамствую. (Усміхається.) Так маю менше шансів встряти в суперечку з собою і розбудити прискіпливого внутрішнього критика. Ну, бо все це я справді роблю. Малюю — це точно, насамперед, щоб упоратися зі складними емоціями. Але чи стаю від цього художницею? Сумніваюся. Тож ілюстрування власної книжки — це ще дуже віддалена перспектива. Хоч я й зробила на запрошення Євгенії Кузнєцової першу й єдину поки що «офіційну» ілюстрацію до її книжки «Готуємо в журбі», яка от-от побачить світ.
— Що для вас є несмаком у культурному середовищі?
— Агресія і бажання боляче вкусити сусіда по цеху з приводу і без.
— Які ваші найбільші розчарування й «зачарування» останнього часу?
— Про розчарування не скажу, а незмінне зачарування, особливо загострене цього року, викликає, приміром, перелітний листок на порожній нічній вулиці, дерев’яна порохнява, зчищена наждаком зі старих меблів, старі хати, які хочеться гладити і до яких почуваю вдячність.
