Колоніальне становище України в Російській імперії наразі є абетковою істиною для української інтелігенції (крім хіба Табачника і Ко, та чи можна їх віднести до інтелігенції, та ще й української?). Розуміння такого ж становища підрадянської України в СРСР (з початку 1930 років) поволі усталюється і також стає абетковим. Так само, як і постколоніальний стан нинішніх українських суспільства загалом і культури зокрема.
Але це розуміння часом відбувається в карколомних, як на мене, формах. Так, знаний дослідник Микола Рябчук, один із піонерів відродження (після доби українізації) дослідження колоніального стану України в останні роки наполегливо проводить тезу про таку собі «чорну шкіру» українців — мову, тобто «чорну мову». Мовляв, досить українцеві скинути цю «шкіру», і він стає росіянином. По-перше, це не так — досить згадати скільки з перших днів відсічі російської агресії на Донбасі й у Харкові серед добровольців було російськомовних і просто етнічних росіян. По-друге, наче колоніалізм у світі зводився до кольору шкіри чи мови! Перші заокеанські колонії, які повстали та здобули незалежність у новітні часи — то були Сполучені Штати. Ані мова, ані раса не відрізняли їх від населення метрополії. Та й у Латинській Америці змагання за незалежність очолили креоли, які розмовляли мовами метрополій — іспанською та португальською — і в расовому плані не надто відрізнялися від материнських етносів. А певний домішок індіанської крові, наявний у найдавніших родів колоністів, був закономірним, бо де ж було взяти жінок конкістадорам, як не з числа охрещених і латинізованих доньок індіанських вождів? При цьому і багато які щиро іспанські й португальські ідальго мали серед своїх предків хрещених маврів і юдеїв — знов-таки, в силу обставин Реконкісти на Піренейському півострові... На додачу, скажімо, головні японські колонії першої половини ХХ століття — Корея, Тайвань — були в расовому плані однотипними з метрополією.
Утім, сьогодні на Заході цього всього здебільшого воліють не помічати. Расовий принцип — і «провина білої людини»! Таким бачиться колоніалізм. При цьому лівацька професура в університетах США воліє не помічати російських колоній у Центральній Азії, в Сибіру та на Далекому Сході, хоч там маємо чітку відмінність за кольором шкіри. Проте Росію, схоже, чіпати «антиколоніалісти» не хочуть, от і викручуються якось, пристосовуючись до дурниць, ті українські дослідники, які «сидять» на західних грантах...
А ще ж були й колонії європейського типу, де «чорною шкірою» і не пахло. Такою колонією в ХІХ — на початку ХХ століття була та частина Польщі, яка перебувала в складі Германської (після 1815-го) та Російської (після 1830-го) імперій. І що цікаво: в складі Російської імперії колонії європейського типу, включно з Україною, були нерідко розвиненішими, ніж метрополія. Власне, не лише в її складі. Хіба не були Нідерланди в складі Іспанської імперії теж колонією такого типу, що мало наслідком революційну війну за свободу?
Але навіть тоді, коли відсутнє намагання підігнати концепцію колоніального статусу України в минулі часи під модний «антирасистський» копил, не завжди візія колоніальної минувшини виходить повноцінною. Днями я наштовхнувся на запис у Facebook від 3 січня цього року, який належить Лєні Чиченіній, арт-оглядачці Еспресо TV. Оскільки цей запис має риси концепту, присвяченого масовій культурі, що розтиражований низкою масмедіа, варто ретельно придивитися до нього.
Отже, маємо справедливу оцінку «стрьомних концертів по тєліку» на Новий рік: «Вони ще раз показують важливість того, чим у нас завжди легковажили. Масова культура. Ось справжня ідеологічна зброя».
Далі Чиченіна запитує майже риторично: «А яких представників української масової культури 80-х ви знаєте? Чи 70-х. Ну от так щоб якщо музика, то прям модна була? Щоб слухала молодьож по всій країні на вечірках, дискотеках чи в гуртожитках, відкривши вікна? А тепер усі ці люди, але вже 50+, щоб сиділи і дивилися такі концерти, витираючи сльозу та згадуючи свої 20-ть рочків. Хрін, звісно. Не було такої культури. Все таке було лише російське — фільми, музика. Хіти лише їхні. Ну ще британське-американське, але не так масово. Наслідки цього ми бачимо до цього часу. Бо є таке поняття як ностальгія. І ти з ним нічого не зробиш».
А от тут маємо відверте незнання 1970-х, і не лише їх, зумовлене, мабуть, віком авторки (бо ж їй, як то кажуть, якраз «за 30»). І нерозуміння того, що з ностальгією дещо можна-таки зробити (інакше німці, чия юність припала на 1930-ті, до скону ностальгували б за «гітлерюгендом», який, до речі, мав чимало корисного та привабливого, якщо «винести за дужки» ідеологію).
Але підімо далі. «У мене є таке до російської музики 90-х, хоч я слухала переважно європейську та американську + Територію А. І на дискотеках у школі у нас крутили нормальне, типу rhcp чи prodigy. Але де ж тобі дітися від «Руки вверх» чи «Блестящие»? В бункер? Однаково підлітки це слухали і відбиток від цього нікуди не дінеш. Так це в 90-ті, коли вже був хоч якийсь вибір. А раніше і його не було, бо закордонне ще пошукай, а це заняття лише для меломанів. Українського ж був мізер. Майже вся музика була зав’язана на фольклорі, від неї віяло чимось наївним, старомодним та провінційним. Навіть найбільший хіт — «Червона рута». Назви гуртів: «Смерічка», «Кобза», «Візерунки шляхів», «Дзвони». В принципі, так було і в російській імперії. Заборони української мови та культури не поширювалися на фольклор. Щоб культура колоніальних країн асоціювалася лише з чимось народним. Ніякого сучасного і тим паче серйозного. Бо сучасне або серйозне вам зроблять у метрополії».
Стоп-стоп-стоп! Узагалі на фольклорі були зав’язані не лише світовий фолк-рок чи американське кантрі, а й творчість Beatles — на кельтсько-ірландському мелосі, оскільки лідери групи мали відповідне етнічне коріння і щось чули в дитинстві таке, що закарбувалося у підсвідомість, а потім уже Джордж Гаррісон додав до цього індійські мотиви... А як бути з Бобом Діланом, який успішно використовував і синтезував у своїй творчості чимало небуденного не тільки з американських, а й з європейських музичних традицій? Із Бобом Діланом, який, між іншим, лавреат Нобелівської премії з літератури 2016 року за «створення нових поетичних виражень у американській пісенній традиції»? Ну, а «провінційність» пісні «Червона рута» була такою, що від неї шаленіла не тільки Україна (сам не раз чув, як її співали хлопці з гітарами у київських дворах), — вона зробила українську пісню популярною на весь СРСР, і не випадково московські ВІА — такі, як «Самоцветы», «Пламя», «Добры молодцы» (перераховую лише ті, про які знаю) — в 1970-х постійно мали в репертуарі українські пісні. До речі, ціла купа російських ВІА й рок-співаків (включно, скажімо, з Олександром Градським і його «Скоморохами») успішно зверталася до фольклору.
Ну, а те, що популярна музика була російською або англо-американською... Ми діставали випущені в Польщі платівки польських рок-музикантів (до речі, група Nо То Со виконувала, серед інших пісень, і «Червону руту»). А на дискотеках лунала і французька, й італійська, і югославська музика. А хіба можна забути корифеїв — шведський гурт АВВА!
Утім, щодо знання фактажу поколінням інтелектуалів «за 30» рекорд, мабуть, поставив чотири роки тому оглядач сайта «Крим. Реалії» Павло Казарін, заявивши: «Лет двадцать назад в Украине не было украиноязычного ТВ и радио, украиноязычной рок-музыки и такого же высшего образования». Ой! Українськомовне телебачення та радіо достатньо високої, як на ті часи, якості існувало ще в 1960-х; на УТ-1 тоді багато які російські фільми дублювалися українською мовою (пам’ятаю дубльований багатосерійний «Щит і меч»). І лекції з філософії та психології в Київському університеті багато хто з викладачів читав українською мовою... Й українськомовна рок-музика (саме рок, без усіляких додатків) наприкінці 1960-х з’явилася не лише у Львові, а й у Києві. Й були це «архаїчні та провінційні» «Дзвони»-The Bells. Я слухав цей гурт на початку 1970-х. Хлопці не лише грали композиції «бітлів», а й писали пісні на тексти українських класиків, наприклад, Лесі Українки...
А потім був погром 1972 року, «маланчуківщина», арешти та заборони, витіснення української мови з викладання й телебачення, цілеспрямоване нищення урбаністичної української культури, яка тільки-но успішно почала відновлюватися після сталінської доби... Так, це було давно, до народження Казаріна і Чиченіної, проте — було! І вплинуло на мільйони тодішньої молоді.
І тут ми підходимо до головного. Нагадаю тезу авторки: «В принципі, так було і в російській імперії. Заборони української мови та культури не поширювалися на фольклор. Щоб культура колоніальних країн асоціювалася лише з чимось народним. Ніякого сучасного і тим паче серйозного. Бо сучасне або серйозне вам зроблять у метрополії».
По-перше, маємо істотне спрощення. Бо тріо Мареничів «пресували» саме за фольклор — за те, що вони спробували ввести в репертуар стрілецькі пісні, а натомість відмовлялися співати про комсомол і БАМ, та ще й російською мовою. І їхній трьохрічний злет урвався в одну мить — заборона гастролей за межами Волині, закриття доступу до радіо й телебачення. Ну, а «Кобзу» чи «Арніку» тримали «в чорному тілі» — щоб вони не сягнули рівня «Піснярів» і їхня популярність не вийшла за межі УРСР. Бо і фольклор становив загрозу. Не випадково 1979 року буквально під час генеральної репетиції в палаці «Україна» за дзвінком секретаря ЦК КПРС з ідеології Суслова була заборонена фолькопера Євгена Станковича «Цвіт папороті», написана на замовлення французької концертної фірми «Алітепа» для всесвітньої виставки в Парижі. Втім, у Російській імперії «фольклорні репресії» були вигадливішими — якийсь час українські народні пісні на професійній сцені доводилося виконувати... італійською мовою.
По-друге, репресії імперії проти української культури ніколи не виникали на порожньому місці — вони мали на меті «знешкодити» цю культуру, перервати зростання її могутності та впливу. Зокрема й поза межами України. Скажімо, сумнозвісний Валуєвський циркуляр з’явився не на порожньому місці. Українська культура на зламі 1850-х — 1860-х перебувала на піднесенні. Лише три факти. В Російській імперії в ті роки стрімко розвивається мережа недільних шкіл для дорослих. Третина з них — в українських губерніях. І викладання, і підручники (написані найкращими авторами) — українською мовою. 1859 року в Ляйпцигу виходить друком збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», яка включала не пропущені чи спотворені цензурою твори. Нарешті, на розгляд Священного синоду РПЦ надходить переклад усіх чотирьох Євангелій і Псалтиря, здійснений Морачевським. Синод визнає цей переклад найкращим серед усіх аналогічних слов’янських перекладів. Ґвалт! Бо ж мова, здатна передати тонкощі Святого Письма, — це вже не «наріччя», а повноцінна національна літературна мова. З усіма відповідними наслідками. Тому Євангелія в перекладі Морачевського, допрацьовані іншими фахівцями, вийшли друком лише після 1905 року — і розійшлися величезними, як на ті часи, накладами. А потім їх масово друкували після 1917 року...
Скажете, Євангелія — це не масова культура? Звісно, то не «гоцалки». Проте релігійна культура багатомільйонних мас — це щонайменше серйозно. Не випадково нинішня РПЦ (посутньо і генетично — «сталінський патріархат»), на відміну від своєї попередниці, не просто негативно ставиться до Святого Письма українською мовою, а ще й вустами своїх речників оголошує цю мову непридатною для богослужіння, навіть «диявольською».
Не описуватиму спеціально українізацію 1920-х й українізацію 1960-х, зауважу тільки, що одним із наслідків першої стало явище, в документах ҐПУ назване (оцініть!) «дрібнобуржуазною єврейською петлюрівщиною», що стало наочним свідченням, та ще й «компетентних органів», щодо успіхів у формуванні модерної української політичної нації. А де така нація — там і вимога державності. Ну, а друга втілилась у т.зв. «автономізмі Шелеста», який був ортодоксальним комуністом, але — українським...
Голодомор і Великий Терор — це була відповідь Москви на антиколоніальні успіхи українізації 1920-х, «точковий» терор, масштабне залякування та всеосяжна русифікація-радянизація — відповідь на українізацію 1960-х. Тепер колонізатори знайшли ефективнішу тактику — вони перетворювали українців на «совків», зокрема й за допомогою масової культури.
«Нині ж української масової культури продовжує бути мало, тому тинейджери та молоді люди далі присаджені на російську», — пише Лєна Чиченіна. Так, мало. Але не через «снобізм» інтелектуальної еліти (Іван Дзюба писав про необхідність цілісності культури ще в другій половині 1980-х), а — треба дивитися в корінь — через усталення в країні олігархічного ладу, для якого зріла національна культура — то смерть. Відтак за допомогою російського маскульту обслуга олігархату намагається залишити Україну в донаціональному стані, а де-факто — перетворити її на «внутрішню колонію» своїх патронів. Але це вже інша тема.
