Історія, власне писання історії, історіографія завжди відігравали і будуть відіграявати особливу роль у формуванні ідентичностей: кланових, державних, конфесійних, етнічних та ін. Тому не дивно, що «писанню історії» приділялася й буде приділятися увага з боку владних структур. Будь-яка влада, бажаючи здійснювати ефективне управління, мусить мати «свою історію».
Відповідно, історіографія — це не стільки наука (хоч вона може використовувати наукові методи), скільки світоглядна дисципліна. Вона формує уявлення спільнот про своє місце у світі. Будучи зорієнтованою в минуле, історіографія насправді пропонує проєкцію в майбутнє: мовляв, ми є такими, маємо такі здобутки, перемоги, а отже, у нас є майбутнє, і ми можемо багато чого досягти.
Певно, немає сенсу говорити про роль історіографії у формуванні новочасних націй. Кожна з них мусить мати «власну історію», великі історичні наративи (переважно вони з’явилися в ХІХ — на початку ХХ століть). Наприклад, для росіян таким великим наративом стала спочатку «История государства Российского» Миколи Карамзіна, потім історичні синтези Соловйова й Татищева. Закономірно, національні політики апелювали й апелюють до «своєї історії», використовуючи популярні стереотипи та міфи. Останні можуть стати засобом для здійснення агресивних, загарбницьких дій. Це, зокрема, спостерігалося в царській Росії, в Радянському Союзі, а також у нинішній Російській Федерації.
Міфологія російської історіографії активно формувалася наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст., коли відбувалося завершення формування Російської імперії. Її правителі з самого початку почали позиціонувати себе як представники православної та слов’янської (руської) держави. Хоча основні російські імперські міфи почали формуватися ще за правління Петра І, коли почала формуватися Російська імперія. Власне, тоді набуває значного поширення думка, що Російська імперія бере свій початок у Давній Русі, столиця якої була в Києві. Це знайшло подальше втілення в ідеї «російської єдності», яка, попри різні модифікації, була і є ідеологічним обґрунтуванням російської експансії.
Розглянемо її модифікації й те, як вона функціонувала.
Першу модифікацією можна назвати династичною. Династична ідея «російської єдності» досить непогано була представлена в «Київському Синопсисі» 1674 р.1 «Синопсис» — це виклад історії Русі від найдавніших часів і закінчуючи подіями середини XVII ст. Його не можна назвати оригінальним твором. Переважно це компіляція різних історичних хронік, літописів, які мали поширення в ті часи. Цінність «Синопсису» в іншому. Він у концентрованому вигляді представляє «схему російської історії», яка надовго стала визначальною в російській історіографії і яка дає знати про себе донині. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх налічується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.
Щоправда, цей твір не мав на меті утверджувати згадувану династичну ідею «російської єдності». Остання була потрібна авторам «Синопсису», щоби здобути певні привілеї для Києво-Печерської лаври від московського царя. Але саме завдяки цій ідеї «Синопсис» набув популярності в імперській Росії.
Династична ідея зводилась до того, що у Стародавньому Києві утвердилася династія, яка веде початок від князя Рюрика, який прийшов із півночі. Потім на основі цієї легенди постала нормандська теорія Одним із найвідоміших представників цієї династії вважався князь Володимир — хреститель Русі. Однак феодальні усобиці, а потім татарська навала зруйнували Руську державу. І тоді династичний центр Русі перемістився до Москви. Саме тут осіли князі-династи, які вели свій родовід із Києва. А вже із Москви цей династичний центр перемістився до нової столиці Російської імперії — Санкт-Петербурга. Наприклад, таке пояснення історії Русі бачимо у Феофана Прокоповича, який був провідним ідеологом Російської імперії на початках її творення2.
У російській історіографії для означення руських (російських) династів утвердилася назва Рюриковичі, хоча в давніх джерелах вона не фігурувала. Цей термін почав широко вживатися в російській історіографії ХІХ ст. Загалом проблематично виглядає пряма династична лінія від міфічного Рюрика до російської царської династії Романових. Є тут багато «темних моментів». Зрештою, в давньоруських літописах, наприклад Іпатіївському, спостерігалася певна конкуренція між династичними лініями Рюриковичів та Києвичів3. Судячи з усього, династична лінія Рюриковичів неодноразово переривалася. Проте це не завадило російській імперській владі, використовуючи роялістські уявлення, культивувати міф про цю князівську династію, яка буцімто зв’язувала правителів Московії, а потім Російської імперії з Київською Руссю.
Є підстави вважати, що в останні роки XVIII ст. російська влада навіть вдалася до зачистки архівів, фальсифікації документів, а то й «винайдення» нових пам’яток. До останніх могло належати знамените «Слово о полку Ігоревім», у якому навіть «окреслюється» бажаний західний кордон Русі-Росії4. Робилося це для того, щоб створити «правильну історію» й обґрунтувати претензії Російської імперії на колишні землі Русі. Мовляв, Росії по праву мають належати не лише «великоруські території», а й землі Правобережної України та Білорусі, які колись входили до складу Давньоруської держави. Адже цими землями правили руські князі, спадкоємцями яких були московські царі, а зараз є російські імператори.
Династична ідея «російської єдності» відіграла не останню роль у розділі Речі Посполитої. Адже із цієї ідеї випливало, що Росія не загарбувала чужі землі, а повертала те, що їй належало. Втім, не всі землі вдалося «повернути», зокрема Галичину й Карпатську Русь. Тому «повернення» цих земель надовго стало ідеєю фікс російської політики. На Галичині та Карпатській Русі в ХІХ — на початку ХХ ст. працювали російські агенти, не без підтримки Росії тут сформувався й активно діяв рух москвофілів5, а під час Першої світової війни російські війська захопили Львів і частину Галичини.
Захоплення Львова, до речі, викликало справжній шовіністичний шал у Росії, який, наприклад, знайшов вияв у таких віршах:
«Сердце радостно забилось снова,
Снова сбиты полчища врагов.
Нет уж больше Лемберга чужого,
Есть родной, старинный русский
Львов.
Боже, этой радости минуты
Ждали мы уж многие года,
И порой казалось, что замкнуты
Двери в Львов для русских навсегда.
Но наш меч пробил себе дорогу
В русский край давно минувших
дней,
В древний край Владимира Святого,
Володаря и Владимирка князей.
Под своей державой, Русь святая,
Возвращённых приголубь сынов
И в свою семью их призывая,
Дай покой им, ласку и любовь»6.
У ХІХ ст. династична ідея «російської єдності» зазнала певної «націоналізації». З’явилася формула «православ’я, самодержавство, народність». Тобто династична влада перебуває в єдності з народом, а духовним їхнім інтегратором є православ’я. Під народом розумілися православні слов’яни — передусім великороси, а також малороси (українці) й білоруси. Тобто вважалося, що є один російський народ, який належить до однієї православної церкви і має одного самодержця — імператора російського. Між представниками цього народу існують певні відмінності, але вони не є значними, переважно мають етнографічний та регіональний характер. І цей народ, зрозуміло, має бути в одній державі7.
Події Першої світової війни, а потім так звана Громадянська війна розвіяли міф про єдиний російський народ. Незважаючи на тотальну русифікацію, в Україні виник потужний національний рух, який мав здобутком утворення своєї держави. Аналогічно відбулося й у сусідній Білорусі. І хоча тоді не вдалося зберегти новостворену державність, однак не рахуватися з національною позицією двох братніх народів уже було неможливо.
Після означених подій на теренах колишньої царської Росії утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік. Керівники цієї держави ніби відмовилися від політики націоналізму (принаймні у формі старого російського імперського націоналізму) й почали реалізовувати політику так званого інтернаціоналізму. Згідно з цією політикою, СРСР подавався як взірець майбутньої федерації соціалістичних націй, де кожен народ має свою культуру (національну за формою, соціалістичну за змістом), має навіть свою державну автономію (квазі-державу), але входить до складу соціалістичної наддержави8. Така ідеологія забезпечувала легітимізацію експансії: мовляв, СРСР має право «визволяти» інші народи від «гніту капіталістів» і приєднувати їх до федеративної держави «вільних» соціалістичних народів. Така політика інтернаціоналізму, здавалось би, забезпечувала кращі можливості для експансії.
Проте через певний час радянські правителі зрозуміли, що ця політика не завжди є ефективною, і почали звертатися до старих стереотипів російського імперського націоналізму, апелюючи до історії. Особливо це стало помітно перед Другою світовою війною й під час війни. На ґрунті цього націоналізму в поєднанні з інтернаціоналізмом сформувалася теорія про «три братні східнослов’янські народи». Тут маємо другу модифікацію ідеї «російської єдності».
Згідно із зазначеною теорією, росіяни, українці та білоруси мають спільні корені, є етнічно близькими, також вони мають спільну історію і завжди прагнули до «возз’єднання». Відповідно, російський народ виступав у цій теорії як «старший брат», який завжди допомагав «молодшим братам».
Насправді, ця теорія була не менш міфічна, аніж династична ідея «російської єдності». Говорити про спільні етнічні корені росіян, українців та білорусів доволі проблематично. Якщо український етнос переважно сформувався на слов’янській основі з помітними тюркськими домішками, то російський більшою мірою — на угро-фінській, а білоруський — на летто-литовській основі. При цьому предки росіян та білорусів зазнали сильної слов’янізації. І етнічно, і ментально — це різні народи. Хоча їхнє тривале перебування в складі одних державних організмів — спочатку Русі, а потім Російської імперії зблизили їх культурно. Ці народи переважно є православними, їхні мови сформувалися на слов’янській основі.
Теорія про «три братні східнослов’янські народи» з відповідною апеляцією до історії не лише «обґрунтовувала» етнічну легітимність Радянського Союзу, основою якого були ці народи, а й відіграла не останню роль в експансії Радянського Союзу на початку Другої світової війни. Напад СРСР на Польщу представлявся як «визвольний похід» Червоної армії на західноукраїнські й західнобілоруські землі та «возз’єднання» західних українців і західних білорусів зі своїми одноплемінниками і братами-росіянами.
У післявоєнній політиці Радянського Союзу моменти інтернаціоналізму поступово нівелювалися, натомість на перший план виходили моменти російського шовінізму. Відбувалася інтенсивна русифікація народів СРСР, передусім «братніх східнослов’янських народів». За часів правління генерального секретаря КПРС Леоніда Брежнєва навіть з’явилася доктрина «радянського народу», яка легітимізувала русифікацію народів СРСР.
Розпад Радянського Союзу поклав край цій доктрині, яка, за великим рахунком, так і не була реалізована. Нинішня Російська Федерація, яка вважає себе наступником СРСР, звісно, до неї не звертається. Натомість, її очільники знову почали апелювати до стереотипів імперського російського націоналізму, в тому числі стереотипів історичних. Останнім часом на щит було піднесено доктрину «русского мира». Хоча вона подається не як політична, а як духовна й культурна, але має відвертий експансіоністський характер. Цю доктрину правомірно вважати ще однією модифікацією ідеї «російської єдності».
Власне, доктрина «русского мира» зводиться до того, що росіяни, українці й білоруси — це представники однієї цивілізації, одного «мира», початки якого сягають часів Давньої Русі, коли відбулося Володимирове хрещення. Ця цивілізація є православною. Саме російському православ’ю в цій доктрині відводиться чи не найголовніше місце. Православ’я — це «духовные скрепы», які єднають росіян, українців та білорусів. Власне, ідеологи «русского мира» схильні ці три народи розглядати як єдиний народ. А коли так, то вони мають перебувати в одному «мире», а ще краще — в одній державі.
«Оригінальним» моментом у доктрині «русского мира» можна вважати поєднання старих історичних міфологем часів царської Росії та міфологем радянських. З одного боку, спостерігається реанімація старих імперських символів, звеличення російської імперської «слави», навіть білогвардійщини, а з другого — апеляція до радянських уявлень про «Велику Вітчизняну війну», аж до реабілітації сталінізму. Взагалі звернення до радянських стереотипів про «Велику Вітчизняну» — це один із суттєвих моментів ідеологічної політики нинішнього російського керівництва.
Доктрина «русского мира», яка активно розкручувалася протягом останнього десятиліття як у Російській Федерації, так і в країнах СНД, була ні чим іншим, як ідеологічною підготовкою та легітимізацією широкомасштабної експансії Росії щодо України й Білорусі. Через мас-медіа, а також структури Російської православної церкви постійно нав’язувалася думка про єдину «русскую цивилизацию», «русский мир» та єдиний «русский народ», який має спільну історію й, відповідно, спільне майбутнє. Цей народ є духоборцем, носієм високих моральних цінностей і протистоїть «гнилому» Заходу з його «занепадницькою» культурою.
Загарбання Криму, нинішня війна на Донбасі ідеологами «русского мира» розглядається як боротьба високоморальної та високодуховної російської цивілізації проти антиморального й антидуховного Заходу, передусім Сполучених Штатів Америки. Це ніби боротьба світлих сил із силами зла, антихриста.
Безперечно, доктрина «русского мира» мала й має на меті амбітні плани. Це не лише приєднання Криму, який трактується її ідеологами як «російська земля». До слова, Крим ніколи російською землею не був — власне, з ХІХ ст. він став землею російських і російськомовних мігрантів. Доктрина «руського мира» була зорієнтована на загарбання східних та південних земель України, які почали трактуватися її ідеологами як Новоросія. Хоча сам цей термін, під історичним кутом зору, має сумнівний характер. У царській Росії це було, радше, адміністративне поняття, яке так і не прижилося. Доктрина «русского мира» зорієнтована на підпорядкування й інших українських земель, а також Білорусі та північних («російських») районів Казахстану. Сумнівно, що її вдасться реалізувати. Однак у тому, що ця доктрина призвела і далі веде до кровопролиття заради задоволення імперських амбіцій нинішнього російського керівництва, можна не сумніватися.
1 Текст «Синопсису» див.: І.В. Жиленко. Синопсис Київський // Лаврський альманах / Ред. рада: В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. — К., 2002. — Спецвип. 2 : Синопсис Київський.
2 Прокопович Ф. Філософські твори: у трьох томах. — К., 1981. — Т. ІІІ. — С. 311 — 342.
3 Літопис Руський. — К., 1989. — С. 4-24.
4 Щодо автентичності «Слова о полку Ігоревім» дискусії велися давно. Серед російських дослідників домінувала думка, що цей твір є автентичним. Однак і тут знаходилися «єретики». Одним з тих, хто спробував серйозно підважити автентичність «Слова...» був радянський російський дослідник Олександр Зімін. Його книга про «Слово...» за радянських часів була знищена й фактично підпала під заборону. Лише нещодавно вона була опублікована в Росії. Див.: Зимин А. А. Слово о полку Игореве. — СПб., 2006.
5 Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ ст.). — Львів, 2003.
6 Цит. За: Слабошпицький М. Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші. — К., 2014. — С. 254.
7 Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. — К., 2013. — С. 39-50.
8 Головним спеціалістом з національних питань у російських більшовиків вважався Й. Сталін. А його робота «Национальный вопрос и марксизм», опублікована в 1914 р., розглядалася як їхня своєрідна програма дій при вирішенні національного питання.
