Закінчення . Початок читайте «День», № 4-5, 9-10.Така колізія (її направду можна б назвати «класичною») добре відома від часів сивої давнини, мало не з доби античності. А саме: до «метра», найвищого морального авторитета нації, культурного й духовного провідника звертається з листом «зелений юнак», сподіваючись на розуміння, підтримку, мудре слово. Таким вищим авторитетом для українців був (або вже, безперечно, ставав) у 1891 році Іван Франко. Не лише для галичан — для українців загалом. А молодою людиною (20 років), яка відправила послання до Львова знаменитому письменнику, був студент Лазаревського інституту східних мов (Москва), майбутній великий український учений-енциклопедист, академік Агатангел Юхимович Кримський. Тривалий епістолярний діалог, який розпочався між ними восени 1891 року, є надзвичайно цікавим і повчальним для нас сьогодні — бо не лише висвітлює риси характеру, світогляд, засадничі принципи двох визначних українців, а й допомагає розібратися в суті деяких поважних проблем, які поставали перед суспільством 130 років тому ( і далеко на всі з них розв’язані сьогодні!).
Отже, почнемо з листа, що його отримав Франко в жовтні 1891 року (підписаний: «Ваш щирий прихильник А.Кримський»). Суть листа, написаного з надзвичайною пошаною до письменника — в пропозиції: «Нам дуже-дуже треба науково зложеного словаря російсько-вкраїнського» (між іншим, це де в чому актуально і досі. — І.С.). І ось студент висловлює сподівання, що Франко, можливо, погодиться очолити цю роботу або принаймні візьме, в ній активну участь — «робота це колосальна», і «нема чого й розводитись, яку велику вагу, який великий вплив мав би цей словар». Важко позбутися відчуття, що молода людина не цілком упевнена, чи візьметься Франко, неймовірно завантажений роботою, за таку справу. І, можливо, щоби зробити приємне адресату — студент Кримський додає таку приписку наприкінці листа: «Ви, може, й не знаєте, як Вас шанують російські українці. Я наведу Вам для прикладу одну подію: один українець, котрий вважає непотрібним гаяти час на читання більшості сучасних писателів і котрий волить вживати того часу на заняття наукою — сам переписав від руки усеньку книжку «З вершин і низин». Міг би я навести й інші приклади».
Відповідь Франка на цей лист датована 4 листопада 1891 року. Увагу читача привертають уже перші Франкові рядки, бо вони яскраво подають особистість вкраїнського генія: «Поперед усього попрошу Вас об одній формальності: пишіть мені без компліментів, просто як товариш до товариша. Я ані не панночка, ані не жоден великий писатель, а в додатку ще чоловік не без злоби, так щоби часом у мене не зародилася думка, що пише чоловік до мене так для того, щоб і я йому платив такою ж монетою. Я знаю, що Ви орієнталіст і людина щира, та все-таки орієнтальна професія не для мужицького носа. А найліпше говорімо попросту».
І далі — про справу російсько-українського словника. Іван Якович формулює свою думку так: «Робота над словарем, по-моєму, може і повинна бути тільки ділом одного-двох спеціалістів; запрягати до такої роботи гурт молодежі, палкої, яка бажає живого діла, а щонайменше живих думок — се значило би по короткім часі розігнати її і від того діла, і від цілого українофільства, котре, мовляв, у таку важку пору не вміло для молодежі придумати нічого живішого та зворушнішого» (при цьому Франко, ясна річ, не заперечує виняткову важливість укладання такого словника; доленосно, що через 30 років саме Кримський очолив роботу над створенням «Російсько-українського словника» в 3-х томах, згодом оголошеного «націоналістичним»).
Але Франкова відповідь є цінною не тільки (і не стільки) цим. Не менше важать його загальні, концептуальні зауваження. Зокрема, Іван Якович пише: «Всі проби найти якусь одну роботу на всіх, без огляду на те, чи вони хочуть і вміють се робити — будуть шаблоном, знаком духової безсильності української громади. Життя громадське — діло зложене і вимагає праці різностайної, в усіх напрямах: чим різностайніша буде ся праця, тим ліпше... По моїй думці, найменше надії треба покладати на загальні рецепти, на формули, хоч би й які ясні та логічні, а противно, завсіди треба дивитися на них скептично: чим вони ширші, тим менше в них реального змісту; тим більше блискучі, тим небезпечніші. Життя йде відразу тисячами шляхів, усіх їх у одну формулу не вбгаєш».
І ще визнання Франка, що дає певне (лише часткове!) уявлення про матеріальні умови життя цієї великої людини. У відповідь на прохання Кримського допомогти в публікації двох його «дебютних» оповідань у франковій «Літературно-науковій бібліотеці» або ж у часописі «Зоря» письменник щиро зізнається: «У мене на видавання нема ніякого фонду, крім тих грошей, які я можу заробити своєю працею в польській газеті і відняти від рота собі й дітям». Саме через Франко просить свого молодого кореспондента трохи зачекати й обіцяє: його оповідання неодмінно будуть надруковані, якщо не тепер, то через півроку-рік точно... Підпис у листі «Стискаю Вашу руку. Ваш Іван Франко».
У листі у відповідь Кримський чесно й відверто оповідає Франкові про драматичні моменти своєї духовної біографії. Зокрема, він пише: «Мій батько з білоруського міщанського роду (за походженням — кримський татарин. — І.С.), мати — полька литовська, — я, значця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні (для Агатангела це «тільки що» було визначальним; зауважимо також, що предки Франка мали і німецьку, і польську кров, а Лесі Українки — і грецьку, і боснійсько-сербську — це на замітку окремим палким прихильникам «етнічної чистоти» українців!). А далі Кримський одверто зізнається: «Саме моє походження мусило мене зробити демократом. Скінчив я гімназіальний курс у колегії Галагана, де був стипендіатом (бо я скрізь був першим учеником): але ж в колегії половина вихованців складається із «своєкоштних» багатирів та аристократів, — ми, стипендіати — бідаки, мусили з ними вести раз у раз боротьбу. Деякі з нас перейшли на бік аристократів, підлизувалися до них, помагали їм виконувати завдані «уроки», а зате гуляли разом з аристократиками, вкупі впивалися, вкупі вчиняли всякі оргії і т.ін. Мабуть, у ніякій гімназії так яскраво, так різко не визначається різниця суспільних верств, як у цій колегії (вона — інтернат). Я, як і другі стипендіати, дуже рано мусив пізнати, що я «поганого роду», «неблагородний», що в мене кров не така, як у «вищої породи» (себто в дворян та багатирів). Не важко зрозуміти, що ми — стипендіати — зненавиділи од усієї душі той аристократизм; тільки ж доводилося пізнавати чимало минут гіркоти, образ...».
Але молода людина не лише ділилася з Франком болісними спогадами. Є в листах Кримського, ще зовсім молодого ученого, письменника, перекладача (до речі, автор «Мойсея» одразу досить високо оцінив переклади Агатангела Юхимовича з фарсі, зокрема, Хафіза й Сааді, висловив готовність опублікувати їх) і важливі спостереження над життям української громади. Так, він пише: «Українофільство є дуже гарна річ, але робітників воно сливе як не має, і загал українофілів або егоїсти, або хоч щирі, дак неуки». Чомусь, читаючи ці рядки, не сприймаєш їх як щось давно застаріле, неактуальне, суто академічне...
Що ж до Франка, то він завжди, до кінця життя, ставився до Кримського зі щирою повагою. У 1910 році великий письменник писав про твори Агатангела Юхимовича як про працю «високоталановитого поета», називав його «дуже оригінальним повістярем». Показово, що в низці листів до свого молодшого друга Франко називає його «побратим Кримський» — а він такими словами ніколи не розкидувався.
***
У підсумку варто зауважити: необхідно читати й перечитувати епістолярій класиків, і українських, і всесвітніх. Це гострить думку, збагачує світогляд, допомагає уникати непотрібних трафаретів й шаблонів, робить великих людей значно ближчими до нас.
