Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Я хочу бути частиною українського кінематографа»

У прокат виходить український англомовний трилер «Пік страху» (Let It Snow)
29 січня, 2021 - 10:37

Ще на початку липня минулого року стало відомо, що найбільший у світі американський прокатник Lionsgate через свою компанію Grindstone Entertainment придбав права на цю картину. Головні ролі виконали голлівудська акторка українського походження Іванна САХНО («Леся+Рома», «Іван Сила», «Шпигун, який мене кинув», «Тихоокеанський рубіж: повстання»), Алекс ХАФНЕР («Занурення», «Радник») і Тінатін ДАЛАКІШВІЛІ («Зірка», «Любов з акцентом», «Ебігейл»). Фільм створено в копродукції України, США та Іспанії. Режисер картини — Станіслав КАПРАЛОВ, продюсер — Сергій ЛАВРЕНЮК (Solar Media Entertainment), ко-продюсери — Ян ФІШЕР, Роджер КОРБІ (FishCorb Films), Станіслав КАПРАЛОВ та Іванна САХНО.

«Let It Snow» (буквально «Хай сніжить») — назва популярної різдвяної пісні. Сюжет фільму розгортається серед зимових гір. Молода сноубордистка (Іванна Сахно) приїздить з нареченим (Алекс Гафнер) у Грузію, на гірськолижний курорт. Особливо їх приваблює Чорний хребет з крутими засніженими схилами, і вони вирушають туди, навіть незважаючи на чутки, що там регулярно зникають чи гинуть туристи. Чутки виявляються правдою: на пару влаштовує справжнє полювання безликий, безжальний та винахідливий у цій безжальності водій на чорному снігоході.

Трилер — жанр непростий, тим паче для кінематографій, які тільки-но спинаються на ноги. Тим не менш, Капралову вдалося, наскільки це можливо, наблизитися до професійного еталону. «Пік страху» — захопливий, напружений, місцями лякаючий. Окремо хочеться відзначити  роботу оператора Євгена УСАНОВА — його зйомки гір і того, що в цих горах відбувається, по-голлівудські видовищні. Сахно розкривається як драматична актриса: ця роль вимагала від неї максимальної фізичної та емоційної віддачі, й Іванка впоралася.

Іванна Сахно народилася в Києві 14 листопада 1997 року в сім’ї кінорежисерки Галини Кувивчак-Сахно та оператора Анатолія Сахна. Старший брат Тарас — письменник-документаліст. В Україні Іванка стала відомою після появи в першому частково україномовному комедійному серіалі «Леся+Рома» (2005 — 2008) і згодом у фільмі «Іван Сила» (2013).

У Голлівуді Сахно вперше заявила про себе роллю у фільмі незалежного режисера Томаса ДАННА «Дерево тіл» (2017). Але справжнє визнання наша землячка здобула 2018-го, коли вийшли одразу два великобюджетних блокбастери з її участю, причому вона зіграла діаметрально протилежні характери: у фантастичному блокбастері «Тихоокеанський рубіж: повстання» — польську офіцерку Вік, яка, пілотуючи бойового робота, б’ється з велетенськими монстрами, а в пригодницькій комедії «Шпигун, який мене кинув» — якраз свого роду монстра — найману вбивцю Надію, настільки ж ефектну, наскільки й кумедну.

За всього успіху в США Іванка ніколи не втрачала зв’язку з батьківщиною. Під час Революції Гідності підтримувала протестувальників у Києві й разом з українською діаспорою Лос-Анджелеса виходила на мітинги на підтримку України. 2019-го увійшла в склад журі Міжнародної конкурсної програми Десятого одеського міжнародного кінофестивалю, а минулоріч у серпні працювала в журі 49-ї «Молодості».

Після прем’єри «Піку страху» Іванка відповіла на запитання журналістів.

— Іванко, що було найскладнішим для вас у цій ролі?

— Звісно, найбільше навантаження було фізичне, але також і ментальне. Бо ти перебуваєш між гір, працюєш по 17 — 18 годин на день, мало спиш.

— Холодна вода, гори, сніг — як ви впорались?

— Я була готова до того, що буде нелегко, і це те, до речі, що мене також зацікавило в цьому проєкті — крім усього іншого. Я давно хотіла зробити щось такого типу — щоб мене підносило емоційно, фізично й психологічно. Коли я пригадую зйомки, то відчуваю дуже велику вдячність команді, вони дійсно теплі люди. Ми мусили дивитися одне за одним і допомагати, бо нас мало і ми в горах. Траплялися різні моменти: в асистентки по акторах постійно була кровотеча, вона непритомніла, я одного разу прямо в кадрі так само знепритомніла — бо дуже високо, треба довго йти через сніг по пояс, через крижані річки та сліпуче сонце. Інколи я настільки виснажувалась, що не було взагалі сил нічого робити. Ми дуже мало спали. Знов-таки, велика висота. Інколи все це відчувалося як один дуже довгий день тривалістю в чотири місяці, при тому що днів на зйомки було всього 25. Але це прекрасно, тому що дає змогу вивчати себе й людей в такій ситуації, ви стаєте родиною, певно, на все життя.

— Зараз, коли фільм готовий — про що він, на вашу думку?

— Про людські стосунки, про те, на що людина спроможна в екстремальних ситуаціях. Його послання кожен для себе знайде сам. Ми дійсно вклали дуже багато зусиль.

— Але головний його мотив — помста. Помста — це дуже страшно?

— Так. Це страшно й небезпечно. Це не вибір мого життя, але я розумію, що за помстою завжди стоїть причина.

— Які загалом у вас стосунки з жанром трилеру, горору?

— Горори мені важко дивитися, бо в мене тендітна нервова система. Але створювати такі фільми іноді цікаво, бо можна подивитись, як ти здатна розвинутися й випробувати себе.

— Чим відрізняється робота з українськими та голлівудськими режисерами?

— Кожен режисер — індивідуальність, тому досвід різний на різних проєктах. На цьому проєкті ми були поруч 25 днів поспіль і мали можливість побудувати героїню і структурно продумати всю її історію. Мені цікаво працювати і з американськими, і з європейськими, і з українськими авторами. Найголовніше, щоб у режисера було своє бачення та спроможність працювати з акторами.

— Багато доводиться чути, що Голлівуд — це фабрика з жорсткими умовами. Великі гроші, велика відповідальність, великі вимоги. Це міф чи ні?

— Я би не сказала, що це міф. У студійному кіні справді великий масштаб, там усе дуже серйозно поставлено. У незалежному кіні інакше. Набагато менші бюджети і є можливість вибирати різні шляхи. А студійні фільми — так, серйозний бізнес і подеколи почуваєшся, наче продукт у машині.

— Важко пробитися в Голлівуді? Потрібні зв’язки?

— Я починала з нуля. Коли приїжджаєш в іншу країну, то нікому не цікаво, хто ти, звідки ти чи хто твої батьки. Тобі доводиться все робити самостійно. У моєму випадку все, що я мала — агенти й менеджери, яких я зустріла через кастинг-директорів. Надалі все, що мені треба було робити — розвивати себе, вчити англійську й робити хороші кастинги. Це найголовніше. Ходити на соціальні вечірки, аби зустріти режисерів та продюсерів, — як на мене, це нікуди не приведе. Повторюю, найголовніший фактор — це кастинг, прослуховування. Показувати свою роботу. На вечірки я й так не ходжу, бо саморозвиток, пізнання себе та своїх можливостей займає досить багато часу.

— Відомо, що українські та інші слов’янські акторки й акторки є заручниками свого походження: як правило, їм доводиться грати бандитів та інших негативних персонажів. Ось у «Шпигуні, який мене кинув» ви зіграли кілерку...

— Вона була не російською кілеркою, а хорватською — для мене це важливо. Але слов’янською, так. Звісно, це поширений момент для акторів із нашої частини Європи. Бо коли існує акцент і якийсь образ, то в кастингах легко знайти когось із нашої країни. Потрапляєш у певну систему, граєш одні й ті самі ролі. Тому це залежить від того, знов-таки, який ти шлях обираєш і чи є в тебе мужність іноді відмовлятись від хороших ролей, які не є частиною траєкторії твого руху. Ці ролі можуть бути цікавими, але ми з вами дійсно можемо погодитися, що в Голлівуді репрезентація українців не є досить сильною, тому що їх подають в образах кілерів або мафіозі. Частиною мого професійного життя є намагання змінювати те, як дивляться на Україну з боку Америки та світу. Хочу приносити автентичні українські історії у світове кіно.

— Тож доводилося відмовлятися від стереотипних ролей?

— Так, звісно. Було би недоречно казати про конкретні проєкти, бо це вже минуле. Але відмови є. Так варто чинити, навіть якщо страшно. Бо тоді робиш те, що має значення для твого серця. Живеш правдиво. Були ситуації, коли я хотіла працювати з цим режисером і з цією командою, і роль цікава, але з деякими моментами щодо героїні та сценарію не погоджувалася. І я дзвонила сценаристам і продюсерам, пояснювала, чому це не повинно бути частиною історії. І я вдячна цим людям, тому що вони до мене прислухались і змінювали сценарій.

— «Тихоокеанський рубіж», «Шпигун, який мене кинув» — це бойовики, екшен-фільми з великою кількістю трюків, двобоїв. Ви спеціально готувалися для них?

— Фізична підготовка — частина роботи. Тому продюсери перед початком зйомок відводять час на те, щоб упевнитися, що актори спроможні впоратися з навантаженнями. У «Тихоокеанському рубежі» минуло два місяці перед тим, як ми почали знімати. Важкі костюми, дещо небезпечні машини, в яких ми знімали цих роботів, — менеджмент хотів мати певність, що все вийде добре. А в «Шпигуні» я приїхала за місяць до початку зйомок, займалася боксом та гімнастикою. Це дуже захоплива частина підготовки до кіна — змінювати себе і знаходити образ героїні, як внутрішній, так і фізичний.

— Що вам допомагає бути професіоналкою?

— Перш за все — фокус. Аналіз себе, світу довкола. Треба бути відкритим, щоби навчатися, запозичати досвід людей не лише в кінематографі, а й будь-кого, хто тебе надихає.

Друге — можливість доводити свою думку.

І третє — праця. Велика праця над собою. По суті, це все — одне: праця над собою. Це фокус, віра в себе й повага до людей, з якими працюєш.

— І «Тихоокеанський рубіж», і «Шпигун, який мене кинув», і, в певному сенсі, «Let It Snow» — казки. Скажіть, а яку казку ви найбільше любили в дитинстві?

— Моя улюблена казка була «Золотий павучок» від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Мені дуже подобалося поєднання ілюстрацій та самої казки. Ідеальний мікс, який спонукає тебе почуватися магічно і взагалі вірити в магію життя. Їхні книжки — одні з найтепліших спогадів дитинства.

— У вас є час дивитися сучасне українське кіно?

— Звісно, намагаюся слідкувати. Мені подобаються деякі українські режисери. Дуже б хотіла попрацювати з Валентином ВАСЯНОВИЧЕМ. Мені здається, що він чудова людина з правильним поглядом на життя. Зі стрічок — торік мені сподобався «Додому». «Мої думки тихі» дуже хочу подивитися, з нетерпінням чекаю, коли він вийде в інтернеті. Але проблема в тому, шо в Америці буває складно знайти українські незалежні фільми, бо немає лінків і неможливо купити онлайн.

— Ви позначені в «Піку страху» як співпродюсерка. Що значить цей досвід для вас?

— Це моя перша робота в такій якості. Мій партнер Ян Фішер зі сторони Америки зробив неймовірну роботу, я досі в нього багато чого вчуся. Хочу мати можливість продюсувати для того, щоб розповідати автентичні, справжні українські історії, щоб мати можливість знімати в Україні. Це досить довгий шлях, і я розумію, що бути тут кінематографістом — не найпростіша справа, це я бачу по своїх батьках. Знаю, багато перешкод треба пройти. Але хочу вкласти свій час і частину долі в українське кіно.

— А можна ваші плани трохи конкретизувати?

— Доля акторки, кінематографістки займає все в житті, тому плани — це те, про що я думаю майже щодня. Не впевнена, що варто про це детально розповідати, важливіше своїм рухом по життю і своїми досягненнями показувати те, що ти зробила. Звичайно, я хочу розповідати свої історії і працювати з режисерами, близькими мені по духу. Хочу бути частиною українського кінематографа, хочу розуміти його розвиток. Саме тому я щаслива бути тут.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: