Хоча народилася Леся Українка на теренах Російської імперії, де переважно й жила, однак до російської культури, а також до російської дійсності ставилася прохолодно. Якщо проаналізувати її твори, то бачимо, що зверталася вона переважно до європейських літературних та історичних сюжетів. Її героями були стародавні греки й римляни, Трістан та Ізольда, Дон-Жуан, шотландський король Роберт Брюс та ін. Є в неї навіть поема «Віла-посестра», в якій поетеса віртуозно використала мотиви сербського фольклору. Звісно, є в її творах звернення й до української історії та українських реалій. А ось російську історію та російську дійсність Леся Українка намагається обминати.
Якщо їй доводилося писати про Росію, то, радше, вона це робила в плані негативному. Наприклад, таке негативне ставлення бачимо в драматичній поемі «Бояриня». Переважно її дія відбувається на теренах Московії, куди їде служити головний герой, українець Степан, котрий став боярином. На чужину він узяв з собою дружину Оксану, котра походила із козацького старшинського роду. Дія драматичної поеми відбувається в непрості для України часи Руїни.
Головна героїня не може прийняти московських реалій, де панує деспотизм. Вона каже своєму чоловікові, що тут — наче в неволі татарській:
А що ж? Хіба я тут,
не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають...
Чим не татари?
Зрештою, Оксана не витримує московської неволі й помирає. По-своєму ця смерть виглядає символічно: вільна українка не може жити в деспотичній Московії.
Не випадково в Радянському Союзі драматична поема «Бояриня», починаючи з 1930-х років й аж до часів перебудови, фактично, була під забороною. Цей твір не видавався, не ставився на сцені. Не увійшов він і до академічного видання творів Лесі Українки.
У письменниці є й інші твори антиросійського характеру. Наприклад, памфлет, написаний французькою мовою, — «Маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, котрі мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі». У цьому творі Леся Українка засуджує діячів французької культури, які брали участь в офіційних церемоніях на честь російського царя Миколи ІІ під час його перебування у Франції 1896 року.
Є в Лесі Українки незавершена стаття «Джон Мільтон», присвячена видатному англійському поетові XVII ст., авторові відомої поеми «Втрачений рай». У цій розвідці письменниці йдеться про соціально-політичні та культурні обставини, в яких довелося діяти Джону Мільтону. Причому Леся Українка спеціально порівнює ці обставини більш ніж двохсотлітньої давнини з реаліями Російської імперії наприкінці ХІХ ст. Зокрема, вона пише: «Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас людей не палять, та зате часто «печуть без вогню». Або, наприклад, таке: «Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, а в Росії її й досі немає». Чи таке: «В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас». Подібних порівнянь у згаданій статті можна знайти дуже багато.
Звісно, Леся Українка знала російську культуру, була обізнана з літературним життям. Скажімо, за радянських часів літературознавці особливо наголошували на тому, що Леся Українка перебувала під впливом роману Миколи Чернишевського «Що робити?» Так, цей твір вона читала і присвятила йому чимало уваги у своїй літературно-критичній розвідці «Утопія в белетристиці». Але ставилася вона до цього твору доволі критично.
Леся Українка не заперечує, що роман «Що робити?» користувався чималою популярністю в середовищі передової російської молоді. Навіть відзначає, що «мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання». Однак письменниця вказує на слабкі сторони твору. А вони є. Вона пише: «Не можна сказати, щоб у романі «Что делать?» не було зовсім щирих белетристичних елементів, але в тім-то й сила, що вони стоять зовсім нарізно від елементів ідейних цього твору. Найкращі в романі описи й діалоги ілюструють просто дрібний міщанський побут не гірше, але й не ліпше, ніж у більшості письменників-реалістів середньої руки, але «нові ідеї» дуже слабо зв’язані з цією частиною твору Чернишевського, а до нашої теми вже й зовсім ніяк не відносяться. В міру того, як у романі виступають на передній план «нові» люди.., пластичність подробиць зникає, яскравість барв блідне, діалоги тратять рухливість, коментарі «від автора» займають все більше місця, і важкої праці коштує теперішнього читача побороти це оповідання про «нових людей» до кінця». Чи не єдиний виняток серед «нових людей», які можуть привабити в романі читача, — це постать Рахметова, який, зазначає письменниця, «натякає нам на щось справді оригінальне і нове, хоч, може, й нетипічне, виїмкове...»
Критично ставилася Леся Українка й до зображення соціалістичного ідеалу в романі «Що робити?». Вона писала: «...Белетрист Чернишевський сам гаразд не тямив, скільки «старого» (навіть як на його часи) в тій піонерці практичного соціалізму Вірі Павлівні, що «нежится в своей постельке» і там же п’є чай наполовину з товстою сметанкою із рук закоханого чоловіка, тим часом як швачки в її «ідеальній» соціалістичній робітні давно вже гнуться над шитвом, заробляючи «справедливу» плату й дивіденди не лише собі, а й «закрійниці» Вірі Павлівні».
Сам же «соціалістичний рай» у четвертому сні Віри Павлівни, на думку Лесі Українки, виглядає непереконливо. «За гріх Чернишевського, яко белетриста, — пише вона, — відпокутував ідеал, покладений в основу «Что делать?». Навмисну механічність, схематичність подій і характерів, убожество психології, тенденційну матеріальність описів пізніші читачі здатні були — хто щиро, хто нещиро — ставити на карб самим формам прийдешнього життя: «Коли вірити, що такий буде справді «грядущий рай» і що він неминучий, то — горе тому, хто доживе до такого!» — казали вони».
Леся Українка вважала, що соціалістичний ідеал у романі «Що робити?» виглядає як карикатура. І вона робить такий висновок: «Карикатура вийшла сама по собі, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою при белетристичних ситуаціях, і тим несвідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел».
Ці та інші характеристики роману «Що робити?» засвідчують, що цим твором Леся Українка не захоплювалася. Він не був для неї взірцем й аж ніяк не міг чинити вплив на письменницю — на противагу тому, що стверджували радянські літературознавці.
Леся Українка знала твори й інших російських письменників: Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Івана Тургенєва, Федора Достоєвського. Проте говорити про її захоплення російською літературою не доводиться. Її набагато більше приваблювала література західноєвропейська.
У певному сенсі, Леся Українка ніби стала попередницею Миколи Хвильового, який у 1920-х рр. висунув гасло «Геть від Москви!» й закликав орієнтуватися на психологічну Європу — принаймні в плані культурному.
