З того часу, як митці-«барбізонці» вийшли на пленер (1825 р.), у Франції розпочалася ера демократичного пейзажного живопису. Невдовзі в країнах Європи сформувалися національні школи пейзажу. Серед них український пейзажизм передвижників посів чільне місце ще наприкінці XІX століття. За двісті років існування цей жанр прожив не просте і не завжди успішне життя. Академічне коло живописців агресивно сприйняло «барбізонців», як пізніше пейзажизм — передвижників (Росія, Україна). Імпресіоністи також не одразу одержали визнання, а доля постімпресіонізму, зокрема Ван Гога та навіть Поля Сезана, взагалі сповнена трагізму. Не оминули випробування та невизнання і українських пейзажистів ХХ ст.
Жанр пейзажу вважався другорядним в період радянського тоталітаризму. Тоді віталися галасливо-помпезні сюжети, що славили сталінсько-брежнєвську «імперію» та її ідеологію. Пейзаж, натюрморт, навіть портрет (якщо він не відтворював персонажа з ідеологічної верхівки держави) — ці твори тіснилися по закутках виставкових залів. Але й тоді в українському мистецтві залишалися лицарі пейзажного жанру, а серед них — професор Василь Іванович Забашта. Він став учителем та духовним натхненником юної Ольги Морозової в 1992 — 1998 роках.
Сьогодні Ольга Юріївна — відомий автор понад двадцяти персональних виставок в Україні та за її межами. Вона активна учасниця групових виставок, аукціонів та експозицій у Чехії, Іспанії, Арабських Еміратах, Данії та США, українські та міжнародні галереї охоче укладають контракти з майстринею.
Очевидним та цілком заслуженим є зацікавлення мистецького загалу (колег, глядачів та мистецьких критиків) потужним пейзажизмом майстра, який вочевидь відбувся. Предтечами колоризму О. Морозової в мистецтві України ХХ століття можна напевно вважати Миколу Глущенка, сонценосного Анатолія Лимарєва та потужного Анатолія Криволапа.
Одиного разу побачивши пейзажі, що народжені пензлем О. Морозової, вже з ними не розлучаєшся. Композиційна міць пейзажів, сяйво ясних кольорів — ці образи залишаються на сітчатці ока. Вони стають навіюванням та подарунком глядачу від художника.
Ольга Морозова свідомо обрала для себе палітру французьких «диких», тобто фовізму. Відтоді вся її творчість є життям в активному колоризмі. Ольга спілкується з природою вранці, коли дерева та квіти радіють вранішньому сонцю, а гуркіт цивілізації ще не заглушає цвірінькання птаства. Дзен-буддистська тиша пейзажу, який у вранішньому очищенні віддається художнику, є інтимним діалогом із розкішшю світу.
Утаємничене злиття з пейзажем породжує піднесену енергію. Її майстриня віддає полотну. Проживання з пензлем у руках закоханості в природу навіює екстатичне самозабуття та збудження одним лише кольором. Надалі Ольга пише швидко. Бездоганно володіючи даром бачити одразу кольоротон, авторка сміливо нашаровує колористичні плани композиції. У графічній зосередженості на мотиві, в експресивному та імпровізаційному письмі, в орнаментально-декоративних рішеннях втілюється могутній темперамент зовні делікатної та тендітної жінки. В її пейзажах є почуттєве діонісійство, щирість, яка дивовижно поєднується з авторською системою конструктивного письма.
Пейзажі Ольги Морозової вражають, як вітражі, та створюють навколо себе світозарну ауру. Здається, що під шаром фарби заблукало сонце.
Невичерпною є композиційна фантазія художниці — кожен пейзажний мотив неповторний, кожне рішення евристичне. Радість та силу не замуленого ока і душі авторки підтримує її закоханість в систему класичного модернізму, в естетику «прекрасного».
