Народився 31 березня 1964 в Києві. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (1975 — 1982) та Київський державний художній інститут (1981 — 1988). З 1987 р. — учасник національних та зарубіжних виставок. З 1992 — член групи «Живописний заповідник», в яку також входили Тіберій СІЛЬВАШІ (фундатор та автор концепції), Олександр БАБАК, Марко ГЕЙКО, Микола КРИВЕНКО, Анатолій КРИВОЛАП. Батько Олег Животков (1933) і брат Сергій Животков (1961-2000) — художники.
Один із провідних українських живописців. Останні роки багато працює з деревом. Наразі в галереї “Хлібня” на території Софії Київської проходить виставка «Катарсис» (є частиною фестивалю Bouquet Kyiv Stage, співорганізатори – Дом «Майстер Клас», Stedley Art Foundation, Національний заповідник «Софія Київська» та Львівська Національна галерея), яка об’єднує барокові скульптури Йоганна-Георгія Пінзеля, його учня Франциска Олендзького і дерев’яні роботи Животкова останніх років, зокрема з проєкту «Київ 2014», присвяченого подіям на Майдані. Найбільш вражаюча частина експозиції – різьблене панно Tecum Veniam з текстами з «Книги Екклезіаста» та роботи з серії «Врата» - людські силуети в дверному прорізі (“портали”, як їх називає автор), теж з елементами тексту – цитатами з Біблії і давньосирійських манускриптів.
Ми вже розмовляли з Олександром у 2016. Але багато чого лишилося недоказаним. Тож сьогоднішня публікація – це завершення цієї розмови.
2016
ДИТИНСТВО
Я народився в родині художника. Ми жили на Трьохсвятительській у старому монастирському домі. Там під стелею висів величезний старий київський абажур з бахромою, під ним стояв круглий стіл... Перш ніж навчитися читати, я розбирав літери на корінцях книжок — Пауль Клеє, Міро, Пікассо. Олівця чи ручку мав постійно; папір, стіни в кімнатах і в туалеті — все було в малюнках.
ОРАНТА. 2020РІК. 244.5 Х 100 СМ ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
Батько наділений дивовижним даром педагогіки. Він не заважав, лише спостерігав і скеровував. Пізніше, в юності, я мав зустріч із моїм дядьком, Михайлом Рудаковим, у Москві. Великий художник і дивовижна особистість. Він говорив нам із братом: «Поки молоді — поглинайте все, що бачите. Якщо ви сильні й гідні, то зрештою відкинете зайве і станете самими собою». Для мене це заповіт. Я цікавився всім. Тим паче, що батько зібрав бібліотеку сучасного мистецтва й чудову фонотеку. Ми з братом бачили й слухали найкраще в живописі, театрі, музиці. Це було фантастично.
БАБУСЯ
Перша художниця в нашому роді — бабуся. Вона навчалась у Кіріака Кастанді (видатний одеський живописець і педагог, 1852 — 1921. — Д.Д.). Унікальна людина, пройшла всі ці бабелівські моменти, розповідала безліч історій. Звісно, щось і прибріхувала, але це теж мистецтво, так і народжуються гарні речі. Вона зналася з багатьма авторитетами в Одесі 1910 — 1920-х, з Мішкою Япончиком. Казала про нього: «Так, бандит, але, Боже, який красень!» Вони її любили, попереджали про погроми. Вона була — та й є — світлою людиною. Художники не помирають.
«КАТАРСИС. ПІНЗЕЛЬ. ОЛЕНДЗЬКИЙ. ЖИВОТКОВ» 2021, НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «СОФІЯ КИЇВСЬКА»
ВІДМОВА
Моя старша дочка мала хист до образотворчого мистецтва. Але в 13 років категорично відмовилася йти цим шляхом. Сказала: «Годі плодити цю династію. Куди я після тебе?» Це мудро і складно, ще й у 13 років. Зараз вона успішна у музиці й шоу-бізнесі, знає, що таке праця. Пишаюся її вчинком.
«ЖИВОПИСНИЙ ЗАПОВІДНИК»
«Заповідник» — основа для мене. Багато моїх друзів ставляться до цього періоду по-своєму, а для мене це сонячні роки, хоча й тривало це недовго, як і «Паризька комуна» (спільнота художників, яка мешкала і працювала у 1989—1994 рр. у старому будинку на вулиці Паризької Комуни, нині Михайлівській. — Д.Д.). Ти радів успіхам інших. Усі цікавилися, хто чим займається. Ніхто не зазирав іншому в кишеню. Була отака спільність щастя.
TECUM VENIAM (2020–2021), STEDLEY ART FOUNDATION, WHITE SPACE, КИЇВ
БІЛИЙ
Пам’ятаю, в мене у 7 класі нестерпно болів зуб. Я шукав, куди себе подіти, і звернув увагу на білий стан, де мій біль вщухав. А ще дитячі кошмари зафарбовував білою фарбою. У вікнах же чорти, так? І ти для того, аби з ними впоратися, визираєш з-під ковдри і подумки зафарбовуєш їх білим. Такі власні відкриття.
ЧЕРВОНИЙ
Я, коли вперше приїхав у Непал, то не знав, куди там податися. Інший світ. Мене потім у Києві розпитували, що я звідти привіз — нові роботи, етюди? Я не міг відповісти — настільки змінилася моя свідомість. І лише коли оговтався, то зрозумів. Я привіз звідти червоний тон. Це ритуальний порошок, це кров жертовних тварин, там туші розбирають на вулиці, все тече. Він там усюди. Земля просякнута ним.
ВІДЧУТТЯ ПРОПОРЦІЙ
Я не прагну оригінальності. Я не обирав чорного, сірого, білого. Просто дуже рано, ще років у п’ять, у мене сформувалося відчуття власних пропорцій, і вони досі не змінюються. Тут немає стилю, немає жодної потреби щось вигадувати. Це вже дано тобі.
«КАТАРСИС. ПІНЗЕЛЬ. ОЛЕНДЗЬКИЙ. ЖИВОТКОВ» 2021, НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «СОФІЯ КИЇВСЬКА»
АБСТРАКЦІЯ
Це один з ярликів, назва для зручності. Піт Мондріан (провідний голландський і світовий абстракціоніст. — Д.Д.) показав усім, що таке абстракція. Ось реальне дерево, і він фазу за фазою перетворює його на безпредметне зображення. Для когось навіть його реалістичне дерево є абстракцією, але це не абстракція. Це те, що людина бачить, це ступінь узагальнення речей, які вже достатньо присутні. От що я буду згадувати про вас? Необов’язково безпосередньо вас малювати або фотографувати, аби я розумів, хто ви, і створив ваш образ.
ПРОСТІШЕ
Подивіться в Історичному музеї, що люди малювали задовго до нашої ери. Вони що, не вміли малювати? Прекрасно вміли. Чому на початку ХХ століття виник бум Єгипту й Африки, витіснивши попереднє захоплення давньогрецьким мистецтвом? Пішов розвиток техніки, і Греція стала виглядати занадто складною. Усе довкола починало гуркотіти, дзинчати. Спокій зник. Людське сприйняття перемкнулося на простіші форми. Це не добре і не погано. Ми на це не можемо впливати.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВ «БОГОРОДИЦЯ» З СЕРІЇ «КИЇВ. 2014» 2014 50 X 50 СМ (З АВТОРСЬКОЮ РАМОЮ 75 Х 75 СМ) ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
НЕПАЛ
Уперше я потрапив до Непалу 2008 року, цілковито випадково. Отримав пропозицію, взяв п’ять хвилин на роздуми. Подзвонив, сказав: «Їду». І затягнуло. Я туди приїжджаю, як додому. Непал — колосальний кольоровий мурашник людей, машин, звірів. Усе крутиться, рухається. Маса знаків, вказівників, але поступово я виявив, що всі вони ведуть до підніжжя ступи. І останній значок вказує нагору, а там око, яке на тебе дивиться. Тобі наче кажуть: «Усе набагато простіше. Слідуєш знакам — зазирни сюди. Ми на тебе дивимось — і ти можеш». І ось усвідомлення цього розставляє усе на свої місця. Це не розуміння, це відчуття розуміння.
А ще мені там спокійно.
МАТЕРІАЛ
Матеріал вторинний. Матеріал під ногами. Він нічого не дає. А зміна матеріалу — від полотна до дерева, наприклад — дуже природна. Одне тягне за собою інше. Як і теми творів. Тим паче зараз. Ба більше, полотно й олійні фарби вигадали десь у ХVІІ столітті для лінивих. Полотно — мобільний матеріал для зручності. Але його звели до рівня культу. В середині ХХ століття Лучо Фонтана (італійський живописець-новатор, широку популярність мали його картини з прорізами. — Д.Д.) говорив: «Облиште полотно». Він його навіть різав. Ну погодьтеся: навіщо імітувати на полотні олією стан цементу? Ти вже маєш цемент, піди візьми. Полотну треба дати відпочити. Воно повернеться. Це прекрасний матеріал.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВ TECUM VENIAM 2021 520 Х 175 СМ ДЕРЕВО, КАРТОН, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
УСПІХ
Коли я пив — три роки вже без цього, — то періодично мені доводилося викликати нарколога. Одного разу в мене не виходила робота — про Непал, з дерева, друг замовив. Я вже п’яний, чекаю на лікаря, він мав прийти о 22.00. Пляшка горілки десь стоїть. Думаю: «Все одно відкачають». Випиваю ще скляночку, бензопилою — за півгодини робота готова, причому так, як я навіть і не підозрював — раптом! Щось таке відбулося. Ось вам успіх. Я випиваю ще склянку, і потім мені розповідали: лежу, посміхаюся — щасливий. Я знав, що ніч попереду важка, але радів тому, що відбулося. Наступного дня те щастя відходить — і слава богу. Оце для мене успіх. Решта... Приємно, звісно, коли тебе впізнають. З другого боку, я нещодавно поліз на стіну, коли мене хлопець 24 років назвав по батькові. Що?! Маячня. Будь-яка людина у своєму житті бронзовіє. У мене це було двічі в житті, причому останнього разу мене мало не прибили.
Успіх — це коли раптом виходить щось таке, чого ти навіть не очікував. І що казатимуть довкола — вже нецікаво. Хоча мені, звісно, щастить, бо зустрічаю людей, близьких за станом. Їх небагато, та й добре.
Я ХОЧУ ЛИШЕ БІГТИ
Я практично перестав будь-куди ходити. На відкриття, тусівки. Нікому дорогу не переходжу. Навіщо про мене вигадувати якісь нісенітниці? Кому це потрібно? Виявляється, потрібно. Людство без цього не може.
Кіріко (Джорджо де Кіріко — італіський живописець-сюрреаліст. — Д.Д.) наприкінці життя зачинився у своїй майстерні в Римі, навіть вікна завішував і роботи не показував нікому. Я його розумію. Виявляється, прості елементарні речі — це диво. Я зігнувся у майстерні, піднявся — вже вечір. У Пако Де Люсії була композиція «Я хочу лише йти» — так ось я хочу лише бігти. У мене настільки обмаль часу озиратися на щось. Я маю, що робити.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВА ДРЕВО ЖИТТЯ 2019_ 216 X 220.5 СМ ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
ПОТРЕБА
Я в 50 років зліз із рингу. Займався боксом професійно. Чи це хобі? Швидше, частина життя. Не міг раніше пройти повз хороший ніж. Хобі? Та ні. Те ж з іконами. Це не колекціонування. Це надолуження чогось хлопчачого. Коли займаєшся тим, що любиш, — це стає і твоїм хобі, й життям, і божевіллям, і щастям, і горем. Добре це, погано, але, очевидно, це частина ціни, яку ми маємо заплатити. У кожної людини є прагнення до мистецтва. Хтось збирає марки, хтось саджає квіти, хтось малює, хтось вкладається в їжу, чи в свого собаку, чи в одяг. Це природно. Яка потреба в тому, що ми робимо?
2021
ДЕРЕВО
Як я вже казав, матеріал вторинний. Первинною є необхідність щось робити. З’явився папір, з’явився картон, з’явився туалетний папір – я ним моделював теж; з’явилась марля, бинт – і раптом з’явилось дерево. Валявся на підлозі шматок ДСП, була бензопила, щось хотілося робити. І пішло-поїхало.
Ось ти зараз сидиш на заготовці. Це картон. Абсолютно дивовижний матеріал. Якось мав замовлення – 10х10 см – полотно, олія. Полотно в мене було, на відміну від олії, але я її так зімітував, що всі тільки очі витріщили. Це не принципово. Я взагалі вважаю, що олія, полотно і ставлення до них – свого роду культ ще ХХ століття. А зараз ХХІ століття. Інакше має бути.
Є різні породи. Я працюю зі старим дубом, 100-200 років витримки. Мені присилали великі балки зі старих будинків, які розбирали. Дерево, по-перше, має абсолютно різний колір – навіть той-таки дуб залежно від того, де він ріс – від зеленкуватого до червонястого. Дивовижні відтінки при обробці. Я люблю несподіванки, люблю випадковості, обожнюю рисовий папір, тому що він непередбачуваний. Ось уяви собі: рисовий папір і дерево, найтонше і найгрубше.
У бензопилі ще є момент небезпеки. Я палець собі практично відрізав на нозі. І в лоба вона мені відстрілювала. Ти весь час на межі.
Я прийшов на виставку в Софію й отетерів. “Який же ж ти маразматик, і ти це все натворив?” Мало того, шо воно непідйомне…
ЛІТЕРИ
Люблю багатофункціональні речі. Дивись, скільки моментів включає текст: це красивий абрис, це сенс, який читається щоразу по-різному, це, частково, наповнення духом того, що ти робиш. Десь я згоден з Сухолітом (Олександр Сухоліт – відомий український скульптор – ДД) – коли ти починаєш працювати і відпускаєш руку, вона вже не твоя. Відпустилась рука – стала виводити літери. Мені подобається відкривати книжку і знаходити саме той текст, який мені потрібен. Він мені просто підходить, і, дивним чином, я знаю, де його шукати. З тим же Екклезіастом – це автор, який частково відповів на питання, що з’являються в людей після 50: хто ми, звідки, куди ми йдемо? Пам’ятаєш картину Ґоґена з такою назвою? Не тільки він задавався цим питанням.
ПОРОЖНИНИ Й ПРОРІЗИ
А як можна виразити біль? Є в Польщі знаменита ікона Матка Бозка Ченстоховська. Коли прийшли турки, вони тричі рубонули по лику шаблею. Як можна зробити мамині руки? Перед її відходом вона тягнула до мене руки. У мене зараз таке завдання. Я заплющую очі і в мене в руці пилка. Я зчитую ці нерви й страждання, які в мене як кінофільм стоять. Потім відганяю їх, бо можна спитися. Це саме те, що ти питаєш. На одному з тих порталів (серія “Врата” з людськими силуетами – ДД), наприклад, надряпана згори присвята братові, який загинув 21 рік тому. Я його знайшов убитим. Ось як це можна зробити? Тільки так. Ось чому в роботах порожнини, чому працюю пилою.
Малювати навчити можна, а бачити – дуже складно. Я знаю, що таке працювати з заплющеними очима. Буквально. І не треба їх розплющувати. Звісно, окрім емоцій ще є обробка, річ має не розвалитися через рік. А потім, дерево - матеріал вічний, як і картон. Я колись у картон вистрілив дев’ятим калібром з пістолета. Нічого. Тільки ум’ятина.
Я не скульптор. Хтось мене називає так – але в справжнього скульптора мислення об’ємне, зусібіч. У мене - площинне. Простір інакший. Тил тільки вгадується.
КОЛІР
З’являється сам по собі. Коли встає сонечко, з’являється світло, і це світло виштовхує колір. Тобто колір проявляється трохи пізніше. Який колір буде в мене – не думаю заздалегідь. Мені не треба багато. В мене є земляний пігмент, земляна морилка, вугілля, соус і клей ПВА. До речі, той, хто винайшов клей ПВА – велика людина, варта Нобелівської премії. Коли ти активно працюєш, ці банки просто свистять. В нього колосальна амплітуда, його можна замішувати до стану каміння, а можна ним робити легкі лесировки. І його можна обробляти вогнем, незважаючи на те, що він на воді. Це все відкриття, які приходять у процесі. Я не переслідую штучну фактуру. Якщо в мене немає образу, я знищую роботу повністю. Так буває.
А з деревом ти ще й весь час на межі помилки, яку дуже складно виправити. Не зафарбуєш, як на полотні. А я ще й вогнем користуюся. Це абсолютно фантастично. Непередбачувані речі творяться з фарбою та з морилкою. Текст покриваю лаком з пігментом і обпалюю. Неймовірно, як вогонь ті ж літери змінює. В цьому панно мало не вперше в мене текст перетворився на пластику. Там же ж нічого не прочитаєш. Але текст там є, він наповнив це, він пластичний. Я його написав, мені далі його зміст нецікавий, мені цікава його пластичність. Він так присутній.
РЕЛІГІЯ
Релігія чи віра? Мабуть, радше віра. Бо волею долі я стикався з багатьма релігіями. І християнство, і буддизм, і іслам. Питання, мабуть, у повазі до віри іншої людини. До прийняття іншого, чужої землі. Від Гімалаїв до Кавказу. Особливо якщо ти в гостях. В мене східне коріння і цю повагу я отримав з маминим молоком.
ЧАС
Ти біжиш, бо вже рахуєш. Криволап правий: поки в тебе є сили і щось у голові - треба зробити великі й важкі твори, бо потім буде складно. Але ж 83-річний Тиціан намалював “Побиття Христа палицями”, у Мюнхенській пінакотеці висить. Він уже напівсліпий, а картина величезна. Його роботи вже за життя коштували на вагу золота в буквальному сенсі. Він багата людина, нащо йому такі зусилля? Він один з художників, які з віком стають все кращими й кращими. Ось приклад.
Я знаю, що в 25 або в 26 років Пікассо написав “Авіньйонських дівиць”. А той-таки Тиціан у 50 написав кінний портрет Карла П’ятого. Для мене ці штуки весь час проклацують. Ба більше, я дійшов до фанатизму: пропускаю свої дні народження, не пам’ятаю, як вони проходили. Але пам’ятаю, де які роботи я робив у 30 років. Оце страшно (посміхається). Коли я побачив свою першу книжку – мені на полтинник подарували – там, мабуть, половина зробленого мною – і подивився на фото тої молодої людини, якій 20 з чимось років – то вголос сказав: “Я задоволений ним!”
Одного разу мені набридло все. Лежав, дивився у балконне вікно. А потім думка: “Чого б це не намалювати?” І так з’явилася серія вікон. Коло речей, які тебе хвилюють, з віком звужується. Рівно як і кількість знаків, які ти використовуєш. Зменшується і зменшується, в підсумку лишається хрест на твоїй могилі.
РОЗПЛАТА ЗА ЗАБРОНЗОВІННЯ
В нас на Андріївському була успішна виставка – Андрій Чеботару, Микола Кривенко і я. Потім на Подолі - виставка “Любов 88”. Після відкриття ми пішли відзначити в кабак під назвою “Підводний човен”. 1988 рік, мені 24. Стою в черзі за пивом і якийсь чувак поліз через руку. А я страшенно цього не люблю. Ну, я, ані слова не кажучи, розвернувся і с ходу вліпив йому межи очі. Він відлетів. Швидко намалювалося людей 10, які запросили мене у передбанник. Я вийшов, і моментально мені ззаду почали затягувати шарф на шиї. Багато їх було. Раптом якась невисока людина – потім я дізнався, що це місцевий пахан – каже: “Цей пацан піде звідси живим”. Тут же мене відпускають. Питаю: “Чому ти вступився?” – “Будемо вважати, що ти мені сподобався. Тільки, єдине, я тебе прошу – не з’являйся тут протягом місяця”. Він вивів нас на вулицю, провів і все. Більше забронзовіння зі мною не траплялося.
БОКС
Бокс багато дав для мистецтва. Особливо професійний. Бо там цілковито інакші завдання. І те, і друге є мистецтвом. У боксі ти виходиш на ринг для того, аби, грубо кажучи, вбити суперника. А тут зовсім інакше, тут любов, світло й інше. І оце конфліктне сполучення мені дозволяло рухатись, допомагало моєму руху, моїй лінії.
БЕЗ БАШТИ
Почуваюся максимум 13-річним пацаном. Таким само наївним. І нічого не змінюється. І мені це подобається. Скільки себе пам’ятаю, я працював. Мене це весь час цікавило. Це не щоб похизуватись – я дійсно багато працював завжди. І в цьому я варився, і моя безбашенність проявляється у речах, які я робив – бо вони зараз теж безбашенні. Був такий випадок – я зробив шість білих величезних робіт після загибелі брата - а потім зрозумів, що не можу їх запхати у ліфт. І навіть винести чорним ходом. Довелося їх ножовкою обпилювати і переробляти. Безбашенна людина може зробити оці портали (“Врата” – ДД) – вони ж важать по 300 кг, якщо не більше – і потім не знати, як їх винести звідси. Їх виносили скелелази на мотузках, відео є.
Я зробив розп’яття заввишки 3,5, завширшки 2,5 метри, передане Папі Римському. Витягали так само через балкон, теж альпіністи. Справжній перформанс – уявляєш собі, люди прокидаються вранці, а у вікні Ісуса спускають на мотузках. Було мокро, кажу тому, хто з розп’яттям спускався: “Може, не ризикуватимеш?” 14-й поверх же. А він: “Ні, я з Ісусом”. Понижували голос, коли ми його перевозили. Приїхала машина, водій: “Я за Ісусом” приїхав” – напівшепотом. Дивовижно.
СХІДНЕ КОРІННЯ
Мій прадід є черкеським князем Олександром Далматовим. І трохи Грузії, віддалена рідня – великі візири Картвельських царів - Бараташвілі.
Я приїжджаю в Тбілісі додому, я там працюю, я там відпочиваю, я там багато дивлюся, багато ходжу, багато бачу. І нічого не поробиш. Їхали в Кахетії з другом, він показував місце, де народився – Алазанська долина – він називає той хребет “кардіограма Бога”. “Муразі, я все ж грузинський художник”. – “Зупини машину! Я чекав на цей момент!” Коли до тебе весь час підходять на вулиці, торкають за плече, “гамарджоба, гамарджоба, ми вас знаємо” – дорогого варте.
ЩО ДАЛІ
- Я ж не планую. Що буде з того, на чому ти сидиш – я не знаю. Тільки відчуття.
- Дуже дивно сидіти на творі мистецтва.
- Я це обожнюю. Це трамбується енергія.
ПОТРЕБА
Яка потреба в тому, що ми робимо? Не знаю. Але вона вічна. І відповісти на це питання ні я, ні ти не можемо.
