Павло ДМИТРУК, працює у сфері IT, переїхав у Київ з Iвано-Франківської області, 24 роки:
— Що хорошого? Зараз я займаюсь трьома цікавими проєктами, один з них веду сам, але при цьому зміг скоротити робочий тиждень до 4 днів. Я працюю на фриланс, тож сам вирішую, коли зайнятись роботою. Планую на осінь кілька мандрівок з друзями на авто, тож можливого карантину не боїмось.
З поганого — не вийшло цього року відпочити закордоном, спочатку не міг вчасно отримати щеплення, потім була важлива робота, а тепер літо закінчилось. Сподіваюсь, осінь буде яскравішою. Але щось вже холодно стає та й ситуація з ковідом напружує, якщо чесно. Почитаєш новини й тішишся, що з дому майже не виходиш.
Лілія ВЕРБНА, студентка-культурологиня, переїхала в Київ з Черкаської області, підпрацьовує баристою, 19 років:
— З хорошим складно. Я працюю по 6 годин майже щодня, а зранку пари в універі. Скули уже зводить, коли посміхаюсь покупцям на роботі. Приходжу додому і падаю з ніг. Це моя перша робота, я можу, як там кажуть, бути фінансово незалежною, але якщо чесно, я просто не можу бути фінансово залежною.
Навчаюсь на відмінно, але на контракті, кілька балів не вистачило при вступі. Я та трохи «підстрелена», яка працює, щоб вчитись на культуролога. В майбутньому хочу закінчити магістратуру з історії та археології та працювати в крутих освітніх проєктах. А поки от нудить від запаху кави.
Якщо чесно, в мене непогана робота, зміни ставлять з розумінням, але я страшно стомлена. Не пам’ятаю, коли була востаннє вдома.
З хорошого в мене віра в те, що все це обов’язково не дарма.
Катерина КОВАЛЬ, проєктна меджерка, приїхала в Київ з Вінницької області, 30 років:
— Я переїхала в Київ десь років так 13 тому, коли вступала до інституту. Я родом з райцентру у Вінницькій області, коли приїхала, говорила суржиком, київські одногрупники швидко перевчили, щоправда, на російську... В мене дитині 7 місяців, дівчинка, і я тільки, коли завагітніла подумала, а як вона буде жити?
Мої мама і батько все життя суржиком говорили, вони фермери, чоловік киянин, теж російською, і я давно звикла. Але світ навколо змінюється. І треба, щоб моя мала говорила українською, так їй буде простіше, от намагаюсь перейти назад, виходить не дуже, самій соромно. Я ж ровесниця незалежності, якось так вийшло.
От це і погане і хороше.
Марина ЛУГОВА, копірайтерка, перебралась в Київ з Волині, 20 років:
— З хорошого? В червні забрала документи з університету, 2 курс філології. Я така щаслива з того. Коли вступала, мріяла бути вчителькою, думала: от класно дітей вчити. А потім на 1 курсі пішла на курси копірайтингу, зібрала портфоліо, от уже рік повноцінно працю на фрілансі, але бувають і масштабні проєкти. З мене мама взяла слово, що я літню сесію здам. Я її склала, напевно, найкраще за 2 роки. Склала, а після того, як нас перевели на 3 курс, пішла і забрала документи. Було весело...
От з цього випливає не дуже хороше: мама досі зі мною майже не говорить. Ну, але я маю хороший заробіток, переїхала з гуртожиток на квартиру і більше не «реферую статті» і не пишу курсові. Вчителям мало платять і дуже багато хочуть. Зраз мені подобається писати і я пишу, а там подивимось, може, довчусь, тільки деінде.
