Імперія намагалася виривати людей із корінням, розбити зв’язки з минулим, забрати в них місця, де жили покоління за поколінням. Двадцять хвилин на збори похапцем і далі – роки, проведені в суворих умовах Півночі за тисячі кілометрів від дому. Она Януконєнє не пам’ятає, як її вивезли з литовського будинку в лісі, лише спогади матері допомагають відтворити картину події, що перевернуло вмить життя. Жінка з теплотою згадує свою підліткову дружбу з українцями, яка зародилася на чужій для обох народів землі.
Із Україною, зрештою, тісно пов’язане і життя її сина, Марюса Януконіса. З 2015 по 2020 рік він був послом Литовської Республіки в Україні й одним з тих, хто сприяв, щоб потерпілі на Майдані, а потім і на війні, отримували реабілітацію в Литві. В межах підготовки проєкту «За нашу і вашу свободу» пропонуємо розмову з мамою та сином, Оною Януконєнє та Марюсом Якуконісом.
«ПРИЧИНОЮ РЕПРЕСІЙ ПРОТИ РОДИНИ БУЛА БОРОТЬБА МОГО ДІДУСЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»
- Марюс: Нашу родину, як і багато інших литовських родин, також зачепили радянські репресії. Сім’я моєї мами, якій тоді було неповних два роки, депортували до Сибіру. Їм терміново наказали зібратися і поїхати. Це було на початку 1948 року через те, що батько моєї мами, мій дідусь, брав участь у рухові спротиву радянській владі. Він боровся за незалежність Литви, був одним із партизан і «лісових братів», як їх називали. 1949 року партизанський рух злився воєдино, і було підписано декларацію про спільну боротьбу за незалежність. Цей організований спротив литовських партизанів протримався до початку 60-х років. Але їхні останні роки боротьби були безнадійними – їх переслідували, ловили і вбивали. Мій дідусь був убитий під час боїв і похований у спільній могилі в місті Кретинга в західній частині Литви. Я маю в родинному архіві світлину, на якій зустріч двох загонів, один із яких називався «Кардос», тобто «меч». Якраз ним він і керував. Ось така моя коротка історія…
- Тобто він був командиром загону?
- Так, він очолював загін, який воював на Західній Литві. Працював лісником, мав лісове господарство, але в родини не було власного дому – будинок, де вони жили, був у юрисдикції держави. Мама тривалий час не говорила про справжню причину, чому їх депортували до Сибіру, бо в радянські роки тема партизанів була табуйована. І навіть пізніше мама говорила, що їх вивезли до Сибіру, бо вони мали забагато землі. Але насправді землі вони не мали, бо вся вона була державною, весь той ліс, у якому вони жили. А причиною репресій проти родини була боротьба мого дідуся за незалежність.
- Станом на сьогодні, з усім вашим життєвим досвідом, як ви ставитеся до цього всього? Ось якби ви були на його місці, як би ви поводилися?
- Знаєте, ця історія звучить для стороннього слухача драматично і досить пафосно, але як я казав, дуже багатьох литовців і їхні родини зачепили радянські репресії, і причиною був якраз спротив радянській владі. Однак було чимало і тих, кого фактично без жодного приводу вивезли до Сибіру. Звісно, родинна історія постійно впливає на мене. Знаючи ці корені, ти також знаєш, скільки литовців доклалося, щоб боротися за незалежність. Боротьба партизанів, цього озброєного підпілля, після 1945 року допомогла нам зберегти визнання Заходом окупації та анексії Литви і показати, що насправді була організована боротьба за незалежність.
- Чи стало це мотивацією і причиною того, що ви підтримали Майдан в Україні?
- Краще розуміти, що люди мають право боротися за власну свободу так само, як мають право це робити цілі країни. І, згадуючи історію Литви, скільки треба було вкласти сил, скільки треба було жертв принести, таким цей процес був тривалим, і в роки радянської окупації, здавалося, що вже безнадійний. Але все-таки нація і народ зберегли це коріння. Ця пам’ять була дуже важливим фундаментом, коли треба було визначитися – потрібна нам свобода чи ні? Тоді такого питання навіть не поставало.
«ТЕ, ЩО УКРАЇНА ПЕРЕЖИЛА НА МАЙДАНІ, ДУЖЕ СХОЖЕ НА ТЕ, ЩО ПЕРЕЖИВАЛИ МИ»
- Она: Коли в нас були січневі події, ми фактично жили там, на площі. Інститут фізики, де я працювала, зовсім недалеко. Приходимо на роботу, ранком навіть не роздягаємося, йдемо до парламенту. Марюс також там був – носив поранених, біля телевежі стояв цілу ніч 13 січня, а потім записався в добровольці. Йому тоді було років двадцять. Удень вчився в університеті, а вночі чергував, виконував різні завдання. Тому те, що відбувається в Україні, йому не чуже, він сам відчував це, і як розповідав та писав у книзі свої спогади про 13 січня – він пройшов там школу. І те, що Україна пережила на Майдані, дуже схоже на те, що переживали ми, тільки більше за розміром і кінця тому не видно.
- Розкажіть, де жила ваша родина, коли її вивезли?
- Неподалік Паланги був колись наш дім, якого не стало. Нас вивезли з лісництва, а не з села чи міста. Дідусь і батько були лісниками – виходить, з лісу поїхали до лісу. Потім, коли вже повернулися, не було де жити. Школу закінчила в Жемайтії, неподалік Паланги, потім переїхала вчитися до Вільнюса. Мамі теж було ніде жити, вона перебралася до Вільнюса. Там жила в людей, доглядала за дітьми. Так якось і вижили. А я потім вийшла заміж після університету, і з чоловіком стали жити в кооперативній квартирі. Від рідного дому нічого не лишилося вже…
- Розкажіть від початку, як вас вивезли? Що ви пам’ятаєте з того?
- Вивезли нас – маму, трьох дітей і бабусю в грудні 1947 року. Я – 1946 року народження, то мені на той момент не було і двох років. Спогадів як таких у мене не лишилося, але можу переказати те, що мама говорила – не хочеться зайвого чи неправдивого сказати. Везли нас взимку і то дуже швидко, бо боялися, щоби з лісу хтось не прийшов нас визволяти. Кажуть, 15 - 20 хвилин дали на збори. Мама ще не розуміла, що трапилося – може, вивезуть і привезуть. Батько на той момент був уже в партизанах. Мама говорила: «Як стояли, так і сіли». Мабуть, що це були коні і підвода чи сани, якщо в ліс заїхали і на машині не везли. Коли збиралися, один російський солдат узяв з ліжка всю постіль, згорнув подушки, що там ще було, і поклав нам. А по дорозі ще мамин брат дав велику сільську печену хлібину, і от ми з цим хлібом майже місяць добиралися, лише в січні приїхали вже до Томська. Нас тримали на перевалочному пункті дуже довго. Кажуть, помирало багато людей у вагонах – не знаю, не можу цього напевно сказати. Лише за фотографіями, коли ми були вже на цьому пункті, я була найменшою з-поміж усіх дітей, решта померли. А ховати взимку ніяк, то як переповідали, просто складали тіла на купи.
Спочатку ми потрапили до Томської області, в місце, яке не було ні селом, ні населеним пунктом – просто квартали з бараками. Коли ми прибули, їх ще навіть не завершили будувати, але селили в них. Навесні помер брат і бабуся. Лишилися я, мама й інший брат, той, який старший від мене на 11 років. Ці квартали були в Тімірязевську, Томського району. 66-й – цей найперший, куди привозили і потім розподіляли, потім був 86-й – цей побільше. А ще далі в тайзі були 109 і 110 квартали лісової вирубки Тімірязевського ліспромгоспу, якось так він називався. І от якраз там було багато литовців. У 110-му, де ми були, збирали непрацездатних людей – старих, інвалідів, жінок із малими дітьми. Ті, хто мав добрий одяг, ходили до села, яке було, може, за 10 кілометрів від цих кварталів, і вимінювали в мешканців речі на молоко, яйця, - все продавали, щоб якось вижити. Загалом ми пробули там 11 років. Мама померла вже тут, у Литві, коли їй було 81.
«МОЯ НАЙКРАЩА ПОДРУГА МАРІЯ ШАВА БУЛА УКРАЇНКОЮ»
- Ви ж перетиналися там з українцями? Може, товаришували з дітьми?
- Моя найкраща подруга Марія Шава була українкою, бо поміж литовців усі дівчата були старшими. В 1956 році нам з нею було по десять. Після школи ми ходили разом кудись гуляти. А де ти гулятимеш? Біля бараків, до лісу не підеш, бо там ведмеді чи якась інша небезпека. Через ведмедів нам не дозволяли відходити далеко, тому якщо гралися чи гуляли, то біля дому, і все. Ми з Марією товаришували, але були ніби як конкурентами. І вона добре вчилась, і я, і хто з нас краще? Зараз краще Марія, а наступного – я.
- А ви не знаєте, як склалася потім доля Марії?
- Ні, її родина поїхала раніше, а ми пізніше, і якось ніхто нікому не написав. Ми вже мали дозволи їхати, але ніхто не знав, куди поїде і де зупиниться. Тому я лише добре пам’ятаю прізвище – Віктор Шава і Марія Шава.
- А ви їх не шукали потім?
- Ні, але Маріюсу казала – будеш в Україні, знайди. Він теж сказав, що ім’я рідкісне. Мені дуже шкода, що я з Шавами не маю ніякого зв’язку, але така подружка в серці лишилася назавжди. Тому коли Маріюс потрапив за розподілом до України, я найперше збільшила фотографії, які в мене були з ними, щоб краще було видно. Кажу йому, подивися таке прізвище, може, в картотеках десь щось є.
- А чи ви пам’ятаєте, як жили українці? Може, щось про побут, свята?
- Напевно, це найголовніше, що лишилося в пам’яті, як добре вони співають. Ми ж не знали мови, щоби ходити до них і спілкуватися, був мовний бар’єр. Коли ми приїхали, вони вже жили там, як я пам’ятаю. Напевно, в них була вже більш організована спільнота. Звісно, перетиналися литовці з ними на роботі, діти в школі. Щодо побуту щось пригадати важко. Зрештою, який там побут, коли це довгий барак, посередині – пічка залізна, яка обігріває його. І все в якихось перегородках. Родини за цими перегородками постійно дуже хворіли.
«ПРАВО ЗАВЖДИ ТОРЖЕСТВУВАТИМЕ»
- Ви мали ось такий емоційний досвід у дитинстві – дружбу з українською дівчинкою. Ваш син був послом в Україні від Литви, загалом ви занурені в українську тему, знаєте українців, і судячи з усього, любите. А як ви думаєте, чому є ось така дружба між народами, в чому її природа і причина?
- Я не можу бути якось осторонь цього, хоча я маленька була, й іншим, може, є більше що розказати. Важко було там і українцям, і литовцям, ми жили як друзі. Школа нас поєднала до сьомого класу, але ж це теж чимало, правда? І потім наше життя було таким, що ні ми, ні українці не мали незалежності. А коли нам уже, так би мовити, світліше стало, то хотілося, щоб й інші люди відчули, як це мати власне життя, а не бути приналежним до когось. І якщо говорять, що нічого не змінилися, за моїми відчуттями, якраз навпаки. Бо до 1989 року до нас додому приходив якийсь чоловік із якогось виконавчого комітету особливо важливого і перевіряв місце проживання. Ми відчували якесь неповне існування. Коли пригадати інститут, де я працювала, і де теж було багато росіян, подивляться біографію мою і одразу: «Ой, у тебе там таке! Тобі не можна дозволяти там-то і те-то робити». А згадати період навчання, коли я вступала на фізику. На той час університет не набирав необхідну кількість студентів на кафедру французької мови. Підійшла до мене похилого віку викладачка з факультету і каже: «Дівчино, навіщо тобі та фізика? Вступай на французьку, нема людей – кафедра закриється». Я думала-думала, переживала, всі екзамени були здані, але кажу – добре. Я вивчала французьку в школі, і, може, мови навіть були б кращими за фізику. Але на другий день вона подивилася документи, прийшла і каже – я не можу вас прийняти. І що тут зробиш? Це ж всі держави колишнього Союзу таке відчували. І ось 1989 року знову прийшов той самий чоловік із запитанням: «Тут живе така-то?» і назвав мамине прізвище. Мама тоді вже дуже хвора була і лежала, рідко вставала, а я вже була сміливіша, не боялася так сильно нічого і кажу йому: «Будь ласка, проходьте, подивіться, кого ви перевіряєте». І він стояв у дверях і навіть не хотів зайти, тому що вже якось незручно. Після цього до нас уже з перевірками не приходили. А до того ми постійно жили під контролем, мама мала паспорт, де вказано було лише рік народження, а місяця й дати не було. Казали, що так пишуть, щоб попередити, що це особливо важливі злочинці чи щось таке.
Коли Марюс поїхав до України, то ми, звісно, переживали, щоб йому там добре було, але і раділи, що він може працювати за «нашу сторону». А ще думали, що беручи до уваги те, як наше життя склалося, його поїздки до Томського району, щоб подивитися, де жили литовці й українці, це на нього теж якось подіяло. Думаю, він має це виправдати своєю діяльністю.
- А що би наостанок ви хотіли сказати українцям, з якими за таких непростих обставин вас звело життя?
- Хочу побажати українцям лишатися такими ж твердими, такими ж веселими, навіть у складні часи. Бажаю надії і пам’ятати, що право завжди торжествуватиме. Хоча я й не думаю, що так швидко все буде. Бажаю, щоб не їхали українці зі своєї країни: хто ж захищатиме Україну, якщо всі чоловіки поїдуть? Литовці в той час, коли було складно, все-таки відстояли себе. А потім, коли буде спокійно, можна їхати в якісь інші країни, але тепер треба, щоб більше українці думали про свою власну. В складний час країна не має лишатися без своїх кращих людей. І моє особисте бажання: я хотіла би дізнатися щось про своїх українських шкільних друзів – Шаве Віктора і Марію.
