У рамках проєкту «Українська історія в камені», що реалізовується громадськими спілками «Народний музей України», «Музичний Батальйон» та іншими партнерами, у Києві на Андріївському узвозі планується відкриття пам’ятної меморіальної дошки на честь Олександра Кошиця — видатного українського хорового диригента, композитора й аранжувальника, етнографа та письменника-мемуариста. Із цієї нагоди активісти провели презентаційний флешмоб.
Більше ста років тому Директорія УНР під орудою Верховного отамана Симона Петлюри відбивала напади Москви і прагнула допомоги від Європи. 3 січня 1919 року прем’єр-міністр УНР Володимир Черняхівський шле ноту протесту наркому закордонних справ більшовиків Чичеріну: «...загони Радянської Росії вдерлися в Україну. Попереду регулярних військ посилаються партизанські загони, які постачаються зброєю і засобами військовим командуванням. Уже захоплені Валуйки, Куп’янськ, Білгород, Новгород-Сіверський». Чичерін єзуїтськи стверджує, що це є внутрішньо український конфлікт між Директорією та українськими совітами.
Україна, виборюючи суверенітет, конче потребує союзників у Європі — відряджає офіційну дипломатичну делегацію на Паризьку мирну конференцію, де саме у січні 1919 року зустрічається «Рада чотирьох»: президент США — Вудро Вільсон, прем’єр-міністри Італії — Вітторіо Орландо, Великої Британії — Д. Ллойд-Джордж, та Французької республіки — Жорж Клемансо, що був офіційним головою конференції. Українське керівництво прагне не лише політичного визнання, а й розраховує на військову допомогу Антанти*.
Але ж як прихилити на свій бік Європу, коли там взагалі не впевнені в існуванні українського народу?! На перемовинах 1918-го у Яссах французький консул Еміль Енно пихато наголошує: «Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія, ніколи не мала ні своєї історії, ні національної або етнографічної окремішності». Союзникам, а надто Франції, значно ближча ідея «єдиної й неділимої Росії» та «великої Польщі», ніж самостійної Української Народної Республіки. Тут варто згадати й новітню історію — промову президента США Джорджа Буша 1 серпня 1991 в Києві, в якій він висловився за збереження СРСР та підтримку М. Горбачова і застерігав українців від проявів націоналізму й сепаратизму.
Українцям завжди важко було відстоювати та доносити світу власну ідентичність. Так, 1 січня 1919 року на святкуванні 25-річчя творчої діяльності поета Миколи Вороного у Молодому театрі в Києві Симон Петлюра почув у виконанні хору під орудою Олександра Кошиця прем’єрний твір Миколи Леонтовича «Легенда». Композиція справила на нього таке потужне враження, що одразу народилося насправді доленосне рішення — заснувати Українську Республіканську Капелу, яка мала розкрити творчі очі Західної Європи на існування української нації: «високоморальної, гуманної, благородної і духовно красивої».
«За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то розстріляю!» — Петлюра з гумором, але всерйоз наказує Олександрові Кошицю, одному з найвідоміших на той час диригентів. І вже 24 березня 1919 року Капела Кошиця, що нараховує 80 найкращих співаків з усієї України, від’їздить у концертне турне. Прем’єрний концерт відбувається 11 травня 1919 року у Національному театрі Праги. Цей день є й офіційною європейською, і власне — світовою, прем’єрою «Щедрика». Українці ж уперше почули цей твір Миколи Леонтовича в обробці Олександра Кошиця і у майстернім виконанні його хору трьома роками раніше.
«Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли, — пише диригент найвідомішого празького хору «Глагол» Ярослав Кржічка в журналі Hudebni revue за червень 1919 року. — Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».
Далі Капела Олександра Кошиця вирушає до Австрії і Швейцарії. Неперевершений музичний авторитет Відень, а також Женева, Базель, Берн, Лозанна й Цюріх — у захваті: «Цей концерт перевищує в хоровому мистецтві все, що досі було нам знане», «Перед нами справжній Феномен», «Смуткові росіян протиставляє українське мистецтво веселість і оптимізм», «Їх устами говорить душа цілого народу».
Концерти Української Республіканської Капели складалися з трьох відділень і тривали близько двох годин. Спершу лунали духовні твори, найулюбленішим з яких був кант «Почаївській Божій Матері» в обробці Миколи Леонтовича. Цікаво, що французи на своїх афішах з любов’ю визначили цей твір як Notre Dame de Pochaїv. Друге відділення було присвячено колядкам та щедрівкам, де царював «Щедрик». Також публіці припав до душі «Ой там за горою» Миколи Леонтовича та «Ой на горонці» Кирила Стеценка. Завершували виступ народні пісні та веснянки: «Ой, пряду, пряду» Леонтовича, а також «На вулиці скрипка грає», «Гей, я козак з України» й «Ченчик» в аранжуванні Олександра Кошиця та обробці Миколи Лисенка.
Варто відмітити неймовірно яскравий жест Олександра Кошиця у ролі культурно-політичного амбасадора. Кожний виступ розпочинався з виконання гімну країни, де відбувався концерт, та гімну України. Кошиць особисто аранжує славні відповідно до голосових талантів співаків хору, і це щоразу неймовірно вражає вдячних слухачів. «Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний, не презентував тут нічого подібного», — пише 9 листопада 1919 року Le Nouvel liste. «Це було справжнє одкровення. Мало хто співав «Марсельєзу» з більшим натхненням, повагою й досконалістю», — додає Le Temps.
Українська Республіканська Капела дістається нарешті свого головного пункту гастролей — Парижа. На українських концертах зали заповнені вщент. Олександр Кошиць є найпопулярнішою особою артистичної Франції, кожного з учасників хору вулиця вітає бурхливими оплесками. Упродовж листопада-грудня 1919 року Капела Кошиця виступає також у Тулузі, Марселі, Ніцці й Ліоні. Усього 25 концертів за два місяці. Усі — за участю бомонду французького суспільства: митців, науковців, військових. Та попри те, що концертами захоплюються місцеві критики і професура, на виступ не потрапив головний адресат культурної дипломатії Петлюри — прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо. Саме він головував на засіданнях Паризької мирної конференції і був найбільшим противником визнання України. Не змогла зарадити навіть його донька Тереза Юнк-Клемансо, велика шанувальниця українського диригента.
А час не чекав. Російські орди рухалися вглиб України, загарбуючи дедалі більші землі. Директорія УНР спершу була змушена полишити Київ, а згодом і Україну. Вже не було про яку державу сповіщати народи Європи і з культурним надбанням якої знайомити. Але Капела Олександра Кошиця продовжувала свою насправді просвітницьку й героїчну подорож Старим світом, викликаючи щире здивування та захоплення мистецтвом, про яке Європа й не здогадувалася, що воно є і що викарбовувалося давніми віками і сучасними геніями України.
Коли європейці, вражені українським співом, плескали у долоні у переповнених головних залах столиць, у поневоленій Україні про це навіть і гадки не мали. Країна рад не лишила жодної шпарини, перекривши творчий кисень «звільненим» українцям. А тим, хто поїхав виспівувати українську душу всьому світові — назавжди закрила дорогу додому! Але й цього було замало. Не стерпівши такої популярності української пісні, російська влада почала мститися. В ніч на 23 січня 1921 року чекіст Грищенко застрелив у батьківській хаті автора «Щедрика» Миколу Леонтовича.
Незважаючи на ніби очевидну неспроможність відстоювати українську незалежність Українська Капела Олександра Кошиця продовжує розкривати світові українські культурні скарби хорового співу. Закохавши Європу, хор підкоряє серця жителів країн Північної та Латинської Америки. І якщо на той момент війну за незалежність було програно, зате було виграно найважливішу битву — українське мистецтво відкрило себе світові, а відтак ствердило існування народу, гідного мати свою державу, рівну серед гідних.
Дякувати справжній українській культурі та Олександрові Кошицю особисто — нам є кого згадати і з кого брати приклад та надихатися, розбудовуючи Україну. Олександр Юрков, співзасновник ГС «Народний музей України» звертає увагу на потребу повернення у культурно-інформаційний простір постаті композитора: «Вкотре читаю спогади Олександра Кошиця, де він описує свій київський період життя, згадує такі знайомі для мене з дитинства Володимирську гірку, Андріївську церкву, Борисоглібську, Братську, Боричів Тік та особливо Андріївський узвіз. Уявляю, як молодий Олександр разом з іншими студентами семінарії, як колись і ми школярами, блукали таємничими подільськими вулицями, піднімались Андріївським узвозом, шукаючи пригод на київських княжих пагорбах. Та головне, що відчував Кошиць, ким усвідомлював себе — глибоко свідомим українцем, який розумів виклики, перед якими стояла українська ідея та державність. І він був готовий відстоювати її своїми методами та вміннями — музикою і політичною позицією».
Пам’ятну дошку О. Кошицю (робота Олександра Михайлицького) буде встановлено в Києві на фасаді одного з будинків Андріївського узвозу, в якому мешкав Олександр Кошиць.
До слова, в доробку авторів проєку «Української історії в камені» — встановлення (лише за останні рік-два) пам’ятників: Петру Болбочану; Василю Вишиваному (спільно з ГО «Всесвітній день вишиванки»); Тимофію Щербацькому; пам’ятної дошки Олександру Кониському. Меморіальна дошка Олександру Кошицю займе також своє гідне місце. Повернення славетних імен триває.
