В Україні гостює рекордна кількість туристів із арабських країн. Десятки тисяч — лише за нинішнє літо. Вподобали Київ, Львів, Буковель. Славні люди — привітні, ввічливі, не скупі… Тішаться нашими зеленими краєвидами, рясними дощами і борщем без свинини, який ми їм подаємо і кажемо, що він навіть ліпший за оригінал. Туристична індустрія в захваті, швидко адаптовується до арабської мови і побажань, бо арифметика має цілковитий сенс. Одна сім'я із Аравійського півострова залишає тут дві-три тисячі доларів.
І стільки ж приємних вражень для нас...
Для мене так точно.
Нещодавно, якогось тоді ще спекотного серпневого дня по бульвару Шевченка в Києві іде мені навстріч дядько, одразу видно — турист, поруч нього жінка в хіджабі. Дядько ще здалеку махає мені своїм телефоном, мовляв, візьми, поговори з кимось від мого імені.
Беру слухавку, там хтось сердитий свариться до мене по-російськи. Я запитально дивлюся на дядька. «Це хто?» — запитую власника телефону. «Taxi driver», — відповідає. «А-а», — кажу.
Ми не можемо второпати, де той таксівкар на нас чекає, каже мені дядько — радше на мигах, аніж англійською. Обоє туристів дивляться на мене з надією. Я намагаюся їхню надію не зрадити.
Таксівкар у телефоні тим часом невсамобожиться: «Я тут на аварійках стою, — кричить він до мене в слухавку, — тут зупинятися не можна, навпроти Гілтона, де ви є?».
Я бачу здалеку його мигаючі аварійки, у смузі муніципального транспорту, де його всі оминають. «Ходімте, — кажу своїм новим знайомим, — он він стоїть, я вас до нього одведу. Все гаразд, не хвилюйтеся».
Ми чимчикуємо вгору по бульвару.
По ходу довідуюся, що вони із Саудівської Аравії, в Києві уже третій день. Ніяковіють, що не розмовляють вільно англійською, але раді, що ми таки порозумілися.
Підходимо до таксі. Дружина мого нового знайомого не поспішає сідати в авто, і її чоловік теж. Хочуть, щоб я щось пояснив водієві. Жінка видобула з-під хіджабу власного смартфона і говорить щось арабською в електронний перекладач. Перекладач видає: «We would like to go the Palace of the Fallen King». Так і переклав: «Хочуть їхати до Палацу впалого короля».
Це вганяє мене в ступор. Я гадки не маю, де це є. Відповідь треба дати швидко, бо ж я ніби повинен усе знати, а водій таксі, побачивши нову затримку, поволі починає переходити з російської на, здається, рідну узбецьку, і це не обіцяє нічого доброго...
Палац Впалого Короля.
Короля.
Це, либонь, хтось із наших князів... Той перекладач, напевно, має на увазі якогось нашого руського князя, котрого повалили якщо не якісь хозари, то половці чи навіть свої, і, мабуть, ці двоє хочуть побачити палац того князя. Палац... І де, до біса, той палац і хто, врешті-решт, був той князь?
Ану, скажи ще раз — прошу жінку, щоб виграти час і в надії, що перекладач дасть мені якусь підказку.
Перекладач видає те саме: «Palace of the Fallen King».
«Which king? — запитую я жінку та її смартфон одночасно. Жінка дивиться на мене і кліпає. Смартфон лише мовчить.
Я тоді запитально дивлюся на водія. Водій теж кліпає, але вже від люті.
Відповідь має бути правильною та негайною. А її нема.
«Чекайте», — глибокодумно кажу я до всіх і починаю відчувати острах, що я можу ніколи не додуматися, куди ж їм їхати.
Ну, гаразд, думаю, а які у нас є відомі палаци, чиї-небудь? Є Маріїнський палац. За якого короля його будували? За імператриці Єлизавети. Не підходить. Її фаворит Олексій Розумовський на роль короля не тягне навіть для арабського електронного перекладача. Теж не підходить.
Що ж то за палац? Ці двоє не помилилися містом?
Чи, бува, країною?
Таксівкар перший побачив, що з мене таки діла не буде, не витримує, дає по газах, і за мить його нема.
Ми залишаємося обабіч дороги втрьох. І кліпаємо одне на одного.
І тут я прозріваю. Зненацька. І я ледь стримую регіт.
«Межигір’я!» — вигукую я.
Палац впалого — поваленого короля.
Вони не можуть второпати, від чого я регочу.
«Нічого, — кажу туристам. — Я вам викличу інше таксі».
* * *
Десь так пару років тому Україну стали називати великим туристичним секретом Європи. А нинішнього року її назвали найкращою в Європі країною для пішого туризму.
За мого студентства, коли ми волочилися по Карпатах чи Причорномор’ю, то незрідка сперечалися, чи ця країна має взагалі якийсь серйозний туристичний потенціал. Для кого-небудь. Бо це ж таке класне діло — продавати приїжджим те, що тут завжди є й нікуди не дінеться. Мінімум власних інвестицій, максимум вигоди. А в ті роки сюди не їхав ніхто.
Тепер виглядає, що наша країна таки туристично приваблива — надто, коли решта Європи закрита на карантин.
Пандемія посилила увагу самих українців до своїх визначних місць, і якось схоже на те, що іноземцям стало заздрісно. Стільки річок, озер, лісів на півночі України, з досить непоганою інфраструктурою, які випало мені об’їхати цього літа, я не об’їжджав навіть в енергійніші роки. Так що не дивуюся арабським туристам, я й сам хотів би сюди коли-небудь приїхати.
І заразом відмітитись у країні, де люблять скидати королів.
Деякі підприємливі студенти, знаю, проводять екскурсії центром Києва для англомовної аудиторії. За чайові. Бачив, як дівчина водить туристів по Майдану і розповідає їм, що це — місце, де українські революції... стаються. Так і сказала — стаються. Не сталися, не відгриміли, не ввійшли в історію. А стаються. Вона вибрала не той із граматичних часів англійської мови, який треба було, а вжила простий теперішній час замість якогось там теперішнього перфектного чи минулого, — і вийшло... так, як і мало вийти. Бо хто сказав, що останній Майдан був останнім. Це країна, в якій не люблять королів. І ніхто не знає, коли почнуть скидати наступного. Тому тут, посеред Європи, революції просто стаються. Та дівчина не просто показала іноземним туристам визначне місце, а й повідала його оригінальну легенду.
І тому Державне агентство з розвитку туризму мало би взяти її на роботу навіть без співбесіди.
Замість того, щоб займатися різними дурницями, як то писати всякі стратегії розвитку і шукати комплексні рішення неіснуючих туристичних проблем.
Цього літа згадане агентство спільно з Міністерством закордонних справ та Міністерством культури представило «нову комунікаційну стратегію популяризації туристичного бренду України», яка «визначає формати, канали і практичні кроки для формування сталого туристичного іміджу України та системного залучення іноземних туристів засобами комунікації та публічної дипломатії». У перекладі нормальною мовою: агентство хоче, щоб іноземці були в курсі того, що тут варто побувати.
Але річ у тім, що ті іноземці й без агентства це знають, бо кількість туристів, котрі їдуть сюди, збільшується постійно і суттєво з року в рік, за винятком хіба минулого пандемічного року, а також 2014-го, коли почалася україно-російська війна.
Доносити до них, що сюди варто їхати, бо тут гарно, смачно, дешево і безпечно (це, зрештою, й уся зазначена стратегія), — не досить для того, щоби помітно і ще більше посилити закордонний інтерес до України.
Туристам, які мають великий вибір щодо місць, де гарно, смачно, дешево і безпечно, потрібне щось інше.
Їм має бути тут до біса цікаво.
Їм потрібна цікава, автентична історія.
І гарний сторітелінг. Запитайте про це, наприклад, київського письменника Валерія Примоста. Він про сторітелінг вам цілу лекцію прочитає.
Коли (задля популяризації, для чого ж ще!) село Вилкове на Одещині називають українською Венецією, село Тригір’я на Житомирщині — малою Швейцарією, а острів Джарилгач на Херсонщині — нашими Мальдівами, то це викликає нудьгу. Такі порівняння ганять не тільки Венецію, Швейцарію та Мальдіви, а й саме Вилкове, Тригір’я і Джарилгач. Ця подібність виникає лише в чиїйсь меншовартісній голові. Виправдати таке порівняння може гарна легенда. А її там нема.
А тепер запросіть туристів відвідати Київ — столицю колись однієї із найбільших імперій та цивілізацій світу, могутнішої за тогочасну Візантію, — так про нього й скажіть і додайте: тут неподалік ще є фантастично чисті озера і найчистіша річка Снов біля Чернігова, щоб ноги помочити... І вгадайте — сюди чи на «українські Мальдіви» поїде на відпочинок закордонний турист.
Дівчина, котра водить туристів по Києву і розповідає їм про наші революції, знає більше про туризм, аніж усі туристичні бюрократи разом узяті.
Причому для гарної легенди місце не повинне бути таким самим могутнім, як Київ.
Євреї-хасиди поїдуть по свою легенду, навіть якщо могила Цадика Нахмана буде не в мальовничій Умані, а десь у прифронтовій зоні, а французи вирушать хоч і в Шепетівку, якби доля королеви Анни Ярославівни була пов’язана з Шепетівкою, а не стольним Києвом. Масштаб визначного місця завжди поступиться перед масштабом легенди.
У нас, до речі, вже давно є в кого вчитися такого туристичного сторітелінгу. Львів’яни опанували його до дрібниць. Саме тому, коли пів України їде до Львова на всякі свята, всі ті люди знають, що треба неодмінно зайти ще в колишній банк, де був перший у місті туалет з підігрівом; аптеку, в якій вперше скористалися гасовою лампою, та єдиний ресторан у середмісті, який має вигляд маленького вірменського дворика біля знаної церкви. Ті львів’яни знайдуть тобі принаду в усьому.
Словом, розвивати треба автентику. І туристи про неї все одно почують.
На півночі Чернігівщини є прекрасні Голубі озера, які притягують дедалі більше відпочивальників своєю дивовижно чистою водою і таким же повітрям безкраїх соснових лісів, хоч та місцевість розташована далеченько від столиці й великих міст. І було б лише питанням часу, щоби хтось пригадав, що тут неподалік був розташований також маєток Софії Русової, й відновив би його за власний рахунок, створив би там музей, щоби ті, кому вже набридло хлюпатися в озері, могли б подивитися, де, під віковічними дубами, гартувався сучасний український фемінізм, і, либонь, захотів би заночувати прямо під цими дубами, в ошатній хатці всього за дві тисячі гривень... Ось такі нові напрямки, така інфраструктура просяться до розвитку. Але для того, мабуть, потрібні інші міністерства, аніж туристичні, або, зрештою, не треба їх взагалі: українці, здається, дають раду самі.
Ну, а для менш вибагливих туристів — туристів старої школи у нас завжди будуть гарні зелені краєвиди в Карпатах, тихий шепіт Чорного моря, рясні літні зливи і борщ... без свинини.
