Життя сповнене парадоксів, як-от, коли хочеш бути письменницею для дорослих, а життя всіляко штовхає тебе до створення дитячих книжок. Так сталося і з Юлією Ілюхою — авторкою з Харкова, якій однаково цікаво писати як дорослі, так і дитячі книжки. Слідом за другим місцем на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» світ побачив її дебютний роман про повернення з війни «Східний синдром». Про книжку та її реальних прототипів і говоримо з Юлією. А також про волонтерську діяльність письменниці, те, чому ми все ще чекаємо свого Ремарка чи Гемінґвея й які три елементи мають бути в сучасній дитячій книжці, щоб вона стала бестселером.
ТРАВМА, ЗАВДАНА ВІЙНОЮ, ЧАСОМ СИЛЬНІША ЗА ЛЮДИНУ
— Твій дебютний роман «Східний синдром» розповідає про початок російсько-української війни. Чому ти звернулася до цієї теми і з якими викликами зіштовхнулась у процесі написання твору?
— Коли почалася війна на сході України, мені було дуже страшно. Пам’ятаю, у квітні-травні 2014 року в Харкові ширилися панічні настрої й майже щоночі хтось писав у мережі, що російські танки вже на кордоні. Власне, від цього страху я й почала займатися волонтерством. Треба було щось робити, щоб не думати про все це вдень і вночі. Тоді я навіть не зібрала тривожну валізу. Спершу ми передавали бійцям все, що приносили люди, а потім з подругою-медиком почали збирати аптечки для АТО.
У цей період я багато спілкувалася з хлопцями, які воювали. Коли один із них був у відпустці й заїхав до Харкова, ми домовилися зустрітися за кавою у великому торговельному центрі. Ця зустріч мене дуже вразила. Чоловік, якого я знала рішучим та впевненим у собі, серед юрби виглядав розгубленим та наляканим. Він уже випив — це було помітно відразу, постійно озирався, а коли ми замовили каву, зауважила, що в нього тремтять руки. Наступного ранку він подзвонив і попросив знайти психолога. Так я дізналася, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
Коли я розмірковувала над тим, як війна змінює людину та її психіку, і виникла ідея написати роман «Східний синдром». Книжку не про війну, а про повернення з неї. Про те, що травма, завдана війною, часом сильніша за людину. Війна досі триває, і серед нас живуть сотні тисяч людей, травмовані нею. І психологічна допомога їм повинна надаватися на державному рівні, але її досі немає, є лише спроби волонтерів допомогти ветеранам подолати ПТСР і повернутися до мирного життя. Перед тим, як писати роман, я багато говорила з військовими психологами, і мене вразили слова одного з них, що з війни повертається лише тіло, голова — на рік пізніше. От цей рік ветерану пережити найважче.
— У романі ти зосередилася саме на долях людей, які повернулися з війни. Скажи, чи є ці історії реальними?
— У двох із трьох героїв «Східного синдрому» є реальні прототипи. Один із них — мій товариш Олег. Ми познайомилися, коли у вересні 2014 року повезли допомогу в Башкирівку, де стояла 92-га бригада. Там я одразу звернула увагу на чоловіка з пошрамованим обличчям. Причому ці шрами були свіжі, ще бордові, а не білі. Він підійшов до мене і розповів свою історію. Сказав, що сам із Луганська, працював у міліції, а шрами залишилися йому на пам’ять від бойовиків, коли він хотів перешкодити їм встановити зброю в дворі його будинку. Вийшовши з лікарні, він одразу виїхав до Харкова і пішов снайпером-добровольцем. Цей епізод увійшов до книжки. Утім, доля Максима Шилова, прототипом якого став Олег, склалася зовсім інакше, як і Тані Ларіної, прототипом якої є росіянка, що досі воює в Збройних силах України і вже отримала українське громадянство. Долі своїх героїв я просто вигадала.
— Від початку війни вже минуло більше п’яти років. Як ти гадаєш, чи достатньо в нас творів на цю тему? Чому українські автори беруться чи не беруться писати про війну?
— У нас уже з’явився окремий літературний напрям — лейтенантська або ветеранська проза, тобто проза про війну, написана людьми, які самі цю війну пройшли. Не всі з цих книжок мають художню цінність, але всі вони, безумовно, важливі тим, що фіксують моменти й спогади. Коли написала «Східний синдром», мені закидали, що я не мала права цього робити, адже сама не воювала, а право писати про війну мають лише ті, хто її бачив. Категорично не згодна з цим. Мені було що сказати, і я буду рада, якщо своїм романом хоч трохи звернула увагу на необхідність адаптації ветеранів війни до мирного життя.
Війна триває, і книжки про неї стабільно пишуться і видаються не тільки ветеранами, а видавниче середовище все чекає появи свого Ремарка чи Гемінгвея. Хтось висловлює думку, що найкраща книжка про цю війну буде написана через кілька десятків років після її закінчення. А мені здається, все, що написано про цю війну зараз, ми якраз і зможемо оцінити, коли вона закінчиться. Щось загубиться у роках, а щось залишиться назавжди.
ТРИ ЕЛЕМЕНТИ КНИЖКОВОГО БЕСТСЕЛЕРА ДЛЯ ДІТЕЙ
— Ти пишеш як дорослі, так і дитячі книжки. Що тобі більше до душі? Чи однаково «легко» йдуть дорослі й дитячі книги?
— Парадокс мого письменницького життя полягає в тому, що мені хочеться бути письменницею для дорослих, а життя всіляко штовхає мене до написання дитячих книжок. Але зізнаюся, мені однаково цікаво писати як дорослі, так і дитячі книжки. У дорослих я люблю драму, пристрасть, психологічні штучки, які змушують читача плакати. Дитячі книжки для мене — це свято, на них я відпочиваю, просто не стримую свою фантазію. Їх писати водночас і простіше, і складніше, ніж дорослі. Складніше тому, що я вже давно не дитина і лише намагаюся думати, як дитина, щоб створити захопливу історію.
— Твоя книжка «Космокоти. Марсіанські хроніки Мурка Мняуска», окрім пригодницького сюжету про котика, що мріяв зустрітися з Ілоном Маском, містить ще виховну складову. Як гадаєш, чи має сучасна українська література вплив на маленьких читачів і чи можуть книжки змінити їхнє ставлення до своєї планети (у випадку з «Космокотами»)?
— Коли я писала «Космокотів», моїм завданням було не лише розважити читачів, а й донести ідею, яка давно мене тривожить, — як людство знищує планету, на якій живе. Щодня мене вражає кількість сміття — на вулицях, у лісах, у водоймах, навіть пустеля Сахара завалена пластиком! У «Космокотах» я хотіла без моралізаторства звернути дитячу увагу на цю проблему. На те, що ми маємо дбати про свій дім хоча б тому, щоб нам самим було тут комфортно жити. Мені здається, що дитячі книжки мають торкатися таких тем дуже м’яко, без повчань і вказівок, як правильно. Інакше вони будуть відторгнуті дітьми.
— Хто є першим читачем твоїх дитячих книжок? Чи «випробовуєш» ти їх на своєму синові? Дослухаєшся до його критики?
— О, мій син є не тільки першим читачем і критиком — навіть критиканом — дитячих книжок, а й їх замовником! Першу дитячу казку з книжки «Історії Цвірінька» я написала ще до його появи. Потім, коли син народився, я написала решту оповідок про курчатко, яке вилупилося в родині качок і вважало себе качкою. Я уявляла, як читатиму цю книжку синові, а він буде від неї в захваті. Однак не так сталося, як гадалося. Син книжку розкритикував і попросив написати щось цікавіше. Так з’явилася «Як Грицик Муху-Нехочуху переміг» про хороброго хлопчика, що визволив звірів у джунглях від деспотичної мухи, яка заражала їх усіх вірусом нехочунства і примушувала вередувати.
Мабуть, найважче у письменництві — не зневіритися після чергової відмови, а продовжувати працювати, писати в стіл в очікуванні ефемерного успіху, який може й не прийти. Якщо говорити про мене, такі ситуації викликають здорову злість і бажання довести, що я все одно досягну свого. Тому після відмов я працюю особливо завзято. Для мене письменництво — така сама робота, як і сотні інших. Усім початківцям можу порадити лише одне: якщо ви мрієте про літературні лаври, не чекайте натхнення, працюйте без нього щодня. Бо натхнення може так ніколи і не прийти, а в його очікуванні ви змарнуєте усе життя і втратите свій шанс
Син книжку послухав і сказав: «Ну, це вже краще, але напиши мені книжку про котика». Я довго думала, який же має бути котик, щоб сподобатися сучасним дітям. Тепер я знаю — це хоробрий Мурко Мняуск, який мріє познайомитися з Ілоном Маском і полетіти на Марс. Від книжки син був просто в захваті й одразу попросив про продовження. Друга частина цієї історії вже написана, але на ній ми не плануємо зупинятися — разом із сином вигадали сюжети ще мінімум на п’ять книжок продовження котопригод Мурка Мняуска.
— Якою має бути дитяча книжка, щоб привернути увагу юних читачів?
— Свого часу я довго думала над цим питанням і вивела мінімум три елементи книжки, яку хочуть усі. Зараз світ так швидко змінюється і темп життя настільки пришвидшився, що книжка, яка захопить, має бути більш ніж просто книгою. По-перше, дуже сучасною — більшості дітей уже не цікаві книжки, на яких виросло покоління їхніх батьків. По-друге, навіть розважальна книжка повинна мати глобальну ідею, важливу для всього людства, меседж, який ми хочемо передати дітям — у випадку з «Космокотами» це заклик берегти планету, довкілля. Ну, і, по-третє, книжка має бути просто цікавою, щоб дитина читала її не з примусу, а за власним бажанням.
«ПІСЛЯ ВІДМОВ Я ПРАЦЮЮ ОСОБЛИВО ЗАВЗЯТО»
— Твій роман «Східний синдром» отримав друге місце конкурсу «Коронація слова». Ти й раніше брала участь у цьому літературному змаганні й вигравала нагороди. Яке значення мають подібні конкурси для сучасного письменника/письменниці? Як вони можуть допомогти авторові?
— Це була моя перша «Коронація» — й одразу переможна. До неї я брала участь у багатьох конкурсах. Серед здобутків — перемоги на конкурсах видавництва «Смолоскип», «Кальміюс», «Новела по-українськи» тощо. Коли мене запрошують розповісти, як видати першу книгу і комунікувати з видавцями, я завжди кажу: беріть участь у конкурсах. Конкурс, а надто перемога у ньому, — це великий шанс, що тебе помітять і додатковий плюсик до власної творчої біографії. Так було й зі мною. Протягом року розсилала у видавництва рукопис «Східного синдрому» — й отримувала лише відмови. Після перемоги в «Коронації слова» того ж вечора отримала пропозицію про публікацію від видавця. Тому щиро раджу не зневірюватися, не опускати рук, а стукати в усі можливі та неможливі двері — й колись вони відчиняться.
— Сьогодні багато людей мріють бути письменниками. Вони самотужки видають книжки, навчаються на різних курсах. Як на мене, ця професія дещо ідеалізована в очах широкої громадськості. Що для тебе найважче у цій роботі? Від чого хотіла б застерегти всіх, хто мріє про літературні лаври?
— Коли я була підлітком, усі хотіли співати й бути зірками шоу-бізнесу. В мене таке враження, що зараз так само всі хочуть бути письменниками. Коли я скролю свою стрічку «Фейсбук», там самі письменники. Мене це трохи дивує і бентежить. Пишуть тисячі, а успіху досягають одиниці, тому я згодна з тобою, що професія письменника у нас занадто ідеалізована й романтизована. Великі гроші тут заробити дуже складно, слава теж приходить не до всіх, однак кількість людей, які називають себе письменниками, весь час збільшується, що не скажеш про кількість читачів.
Мабуть, найважче у письменництві — не зневіритися після чергової відмови, а продовжувати працювати, писати в стіл в очікуванні ефемерного успіху, який може й не прийти. Якщо говорити про мене, такі ситуації викликають здорову злість і бажання довести, що я все одно досягну свого. Тому після відмов я працюю особливо завзято. Для мене письменництво — така сама робота, як і сотні інших. Усім початківцям можу порадити лише одне: якщо ви мрієте про літературні лаври, не чекайте натхнення, працюйте без нього щодня. Бо натхнення може так ніколи і не прийти, а в його очікуванні ви змарнуєте усе життя і втратите свій шанс.
