Завершення. Початок див. у № 125-126 від 1 жовтня
«День» не раз і не два писав про кризу вищої освіти в Україні. Державні університети досі залишаються залежними і не можуть перебрати на себе відповідальність за власну якість освітніх послуг. Відтак ринок попиту і пропозиції, на який мала б відповідати вища освіта, не надто поки впливає на цю освіту. Це ж стосується і професійного викладацького середовища, частина якого бажає позитивних змін, але залишається заручником тієї системи, до якої належить. Водночас існує чималий попит на якісні освітні послуги, і він неухильно зростає. Про це свідчить поява численних бізнес-шкіл, курсів та воркшопів — різних за форматом і змістовним наповненням. Серед них є такі, що зародилися як відповідь на недовченість, яка стала неминучим наслідком загалом неблискучого рівня нашої вищої освіти. Сучасні виклики вимагають нових глибоких знань, і широкий спектр наших «недовченостей» болюче дається взнаки.
Одна із таких ініціатив — це Школа перекладачів, яка має запрацювати вже за місяць. Її ініціювала Культурна інституція «Міжвухами». Вона оголосила набір для студентів старших курсів, магістрантів та аспірантів філософських факультетів, які протягом навчання у Школі зможуть перекласти щонайменше два важливих філософських тексти, пройти стажування з менторською підтримкою й опублікувати перші свої роботи. Мета школи — підготувати нову генерацію професіоналів, які працюватимуть над перекладом філософських текстів. І це надважливо, відзначає завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка і один із менторів Школи Олег ХОМА. В українському тезаурусі світової філософської класики забагато прогалин. Щось доводиться читати в радянських (іноді цензурованих) перекладах, дещо — лише мовою оригіналу. Українською перекладено ще замало текстів. До того ж — не всі переклади мають належний фаховий рівень. Щоб наша інтелектуальна культура та суспільство розвивалися, філософські смисли мають звучати українською, тоді довкола них гуртуватиметься більше прогресивних людей.
— Це фактично перший в країні та її історії недержавний осередок із підготовки фахових філософів, правильно?
— Якщо не рахувати кількох приватних університетських спроб 1990-х, які доволі швидко зійшли нанівець, — так. До того ж, це перший надійний фільтр, який відрізнятиме якісну й неякісну філософську кваліфікацію. Вперше студенти філософських факультетів дістають достатній стимул, щоби не просто опановувати свої навчальні програми, а й щоб розуміти більше, ніж вимагають ті програми. Щоби вчити принаймні дві чи три нові або давні мови. Щоби слідкувати за світовими академічними новинками і потім не шкодувати про витрачені на те зусилля. Звісно, цей проєкт стосуватиметься 30 — 40 осіб у перспективі найближчих п’яти-восьми років (не всі здолають конкурсні вимоги, не всі захочуть ставати на запропонований тернистий шлях). Але це вже дрібниці, якщо порівнювати з початком нової історичної тенденції. За сучасної університетської кризи це непогана перспектива: шанс стати професійним філософом, якого вже давно (а в якомусь сенсі — ніколи) не було.
Ці розмаїті інституції — від просвітницьких проєктів та бізнес-шкіл — до нових університетів (вітчизняного чи іноземного походження) будуть лише зростати, кількісно та якісно, конкурувати, розвиватися. Натомість левова частина традиційних державних університетів через низку причин (бодай через структурну невідповідність і базові регламентації, несумісні з ефективністю) не зможе, швидше за все, перелаштуватися на нові цілі. Отже, якщо ці міркування слушні, то протягом найближчих 10 — 15 років контури вітчизняної вищої освіти істотно зміняться. І в цьому новому ландшафті залишиться небагато елементів, звичних для нас сьогодні
Безперечно, Школа не є заміною філософського факультету. Але вона є тим чудовим доповненням до традиційної філософської освіти, тією практикою, якої жоден факультет дати не спроможний. І без якої зазначена освіта буде принципово неповною, урізаною. Тому появу Школи як продукту громадянського суспільства можна розглядати як першу ознаку процесу, який у перспективі призведе до справжньої реформи філософських факультетів. А поки що — варто, мабуть, змиритися з існуванням не дуже якісних освітніх інституцій: краще щось, ніж нічого. Якщо Декарт має рацію і лише філософія відрізняє нас від «дикунів та варварів», то нехай нас, усе ж, щось відрізняє від цих малопочесних характеристик.
«...МИ ПОТРАПЛЯЄМО В СУСПІЛЬСТВО, ДЕ СТВОРЮЄТЬСЯ НОВИЙ НАБІР ОСЕРЕДКІВ ІСНУВАННЯ»
— Складається враження, що ви скептик по натурі. Але, як виявляється, вірите, що нові формати недержавної освіти можуть сформувати інтелектуальне суспільство?
— Песиміст — це просто поінформований оптиміст (сміється). Мій скептицизм не теоретичний і має радше практичну, ба навіть дієву природу. Це вже більше стоїцизм, ніж скептицизм (сміється). Тобто я розумію, наприклад, що груші на вербі не ростуть. Але ж це не означає, що виростити грушевий сад — це щось неможливе. Намагаючись осмислити шлях нашої філософської спільноти десь років від 30-х, я й не міг плекати особливих ілюзій, а тому налаштовував себе діяти за доволі сумних обставин. І, чесно кажучи, вже не розраховував, що можна дочекатися якихось імпульсів від громадськості. Я розумів, що на якомусь етапі хтось мав узяти на себе функції нашої ще молодої і трохи «легковажної» держави. Бо деякі речі довго робляться, тому чекати на природне дорослішання наших інституцій — не найкращий план. Коли (якщо) вони подорослішають, дещо можна вже незворотно втратити або принаймні довести до стадії, коли відновлення потребуватиме надзусиль.
Чесно кажучи, не розрахував, що суспільний запит на філософію припаде на час мого свідомого життя. Ба більше, що я зможу взяти досить активну участь у відповідних процесах. Адже досі ми мали доволі викривлену й тому вкрай непродуктивну реальність: ті студенти, котрі вивчили би, скажімо, три мови, недосипали б і недоїдали б у суворих буднях фахового зростання, зрештою, виявилися би біля розбитого корита... Їм не було би де застосувати свої знання, вміння, компетентності. Нікому це було б не потрібно! І от тепер з’явився, ледь не вперше, сенс вчити мови, глибоко вивчати філософію. І в разі успіху — стати експертом-перекладачем, на якого чекає мотивований роботодавець!
Зараз ми, взагалі, спостерігаємо цікавий процес, коли громадянське суспільство стає локомотивом для нової держави, яка перебуває в майже зародковому стані, ніяк не вилущиться із лялечки УРСР. До розвитку штовхають живі процеси — не гасла й заклики з «броньовичка», а інтерес, який налаштовує і спрямовує прогресивних людей змінювати світ довкола. Вони можуть скинутися грошима і посадити мільйон дерев або підтримати школу перекладачів, яка стане фундаментом для формування нового покоління філософів, або... Чого-чого, а нагод їм не бракує. Зараз число таких людей збільшується, і ми поволі стаємо цивілізованим буржуазним суспільством. Із країни пострадянських дезорієнтованих пост-пролетаріату і соціалістичної інтелігенції, які втратили свою економічну нішу, опинилися на холодному вітрі історії, ми, нарешті, потрапляємо в суспільство, де створюється новий набір осередків існування.
Навіть коли криза вітчизняного державного університету як життєвої форми дійде до граничної межі, до повного занепаду, сама потреба у вищій освіті не зникне. Не треба ставити знак рівності між структурами, які забезпечують потреби, і самою потребою. Колись відвідувачі радянських магазинів постійно нарікали на неввічливість продавців та дефіцит продуктів. Ці магазини таки зникли, але ж потреба в їжі залишилася й теперішні магазини геть не схожі на радянські. Просто є різні способи забезпечувати людей їжею.
І освіту також є різні способи забезпечити. З нею об’єктивно все буде добре, неодмінно з’являться нові форми (скільки і які — це не зовсім доречне зараз питання, головне — принцип). До прикладу: «Метінвест» уже будує технічний університет, щоби готувати фахівців для своїх підприємств. Це локальна дія, яка не розв’язує, певна річ, проблем тієї частини суспільства, яка потребує доброї освіти, а також освітньої галузі. Але найголовнішою ознакою нашого часу є навіть не самі приклади таких розв’язків, а поява сталої суспільної потреби в якісній освіті. І ця потреба зробить свою справу, бо вона реальна. Доводиться визнати, що генератором цієї потреби є не держава, а суспільство. На долю держави з її інституціями тут припадає радше імітаційна складова. Натомість суспільство, яке породжує потребу, починає породжувати й інституції, які стануть належною відповіддю на неї.
Ці розмаїті інституції — від просвітницьких проєктів та бізнес-шкіл — до нових університетів (вітчизняного чи іноземного походження) будуть лише зростати, кількісно та якісно, конкурувати, розвиватися. Натомість левова частина традиційних державних університетів через низку причин (бодай через структурну невідповідність і базові регламентації, несумісні з ефективністю) не зможе, швидше за все, перелаштуватися на нові цілі. Отже, якщо ці міркування слушні, то протягом найближчих 10 — 15 років контури вітчизняної вищої освіти істотно зміняться. І в цьому новому ландшафті залишиться небагато елементів, звичних для нас сьогодні.
