31 жовтня 2021 року відійшов у засвіти Володимир Григорович Рутківський – провідний український дитячий письменник, лавреат премій Миколи Трублаïнi (1992), ім.Лесі Українки (2002), «Звук павутинки» ім.Віктора Близнеця (2005), «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води» (2011); Шевченківської премії за історичну трилогію для дітей «Джури» (2012) та ін. Людина постійного неспокою і пошуку, спрагла знань та краси цього світу.
І хоча народився Володимир Рутківський у селі Хрестителевому на Черкащині, вже багато років поспіль він жив, працював і творив (як страшно так писати!) в Одесі.
Його спогади про дитинство, про реальну долю рідних довго залишались досить міфологізованими, адже, як і в більшості українців-«дітей війни», його близькі з міркувань самозбереження рідко згадували при дітях минуле. Лише в 1990-х рр. XX ст. він дізнався, що його батько, Григорій Якович Рутківський, — не круглий сирота, як зазначав у всіх анкетах, а має братів і сестер, а прадід Михайло Федорович Рутковський — знаний на Волині архітектор, похований 1881 р. у с.Лука під Житомиром, куди батько під різними приводами все життя час-по-час навідувався в надії дізнатися щось про рідних.
Цей надзвичайно болючий процес розміфологізації спогадів, тісно пов'язаний із сумнівами, ваганнями та боротьбою з власним сумлінням, віддзеркалився в явно недооціненій автобіографічній повісті «Потерчата» (друкована в 2008 році, перевидана за 10 років одеським видавництвом «Астропринт»).
Її глибинний зміст означено як підзаголовком «Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися», так і самою назвою. Адже мотив образу нехрещених через тогочасні ідеологічні заборони потерчат-дітей, душі яких за давніми віруваннями українців не мали знайти спокою після смерті, від розділу до розділу починає звучати як своєрідний реквієм за цілим втраченим поколінням, до якого належить і автор, що не знало любові і чиї мрії залишилися нездійсненими.
Згадуючи «…воєнні, повоєнні та суспільно-літературні негаразди», роздумуючи над власною долею, Володимир Григорович зізнається, що її визначив насамперед «…антагонізм між людиною і суспільством. Несприйняття суспільством інтересів окремої людини. А оскільки суспільство значно сильніше за людину, то вона змушена все життя пристосовуватися до його вимог і забаганок. Ті, хто цього не робив, змушені проходити всі кола земного пекла. Це стосується всіх моїх родичів, яких я знаю особисто, а відтак — і мене… Кожен із них мав викручуватися, щоб зберегти життя собі та своїй сім’ї. Як, зрештою, і я. Та головне, — попри всі жахи і труднощі, вони якось умудрилися не зламати свій становий хребет».
Колись Наталя Марченко сказала, що саме ця «проблема станового хребта», в якому змалку виявив генетичну відсутність гнучкості й водночас на рівні тваринного інстинкту виживання не можеш допустити, щоб той хребет тобі зламали, й визначила магістральну лінію долі письменника.
Воістину, що саме шляхи Любові та Страху формують життєву дорогу кожної людини, а всі роздоріжжя людських вчинків зароджуються саме в дитинстві!
Нелегкою і звивистою була дорога п.Володимира до визнання в українській літературі! Він навчається в Одеському інституті холодильної промисловості; працює апаратником на Одеському суперфосфатному заводі; два роки кореспондентом одеських газет «Январец» та «Трибуна студента»; редактором Одеського обласного радіо; штатним сценаристом Одеської кіностудії; інженером Одеського заводу «Мікрон»; завідувачем відділом одеської обласної газети «Одеські вісті».
А паралельно – постійна наполеглива літературна діяльність. Починає Володимир Рутківський як поет: у 1959 році надруковані перші вірші; в 1966 у Одесі виходить його дебютна збірка поезій „Краплини сонця”; 1968-го на V Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він eже представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Але все перекреслив його підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста й анонімка в обком партії про те, що він очолює на обласному радіо «українських буржуазних націоналістів». Виручив Борис Олійник, який допоміг у 1973 році вступити на дворічні Вищі літературні курси в Москві, що традиційно була набагато вільнодумнішою, ніж затиснутий у лещата партійно-бюрократичного страху Київ.
Саме в Москві у видавництві «Детская литература» 1977 року він зможе опублікувати 150-тисячним накладом перекладену російською мовою повість „Ганнуся”, яку до цього «зарубали» в єдиному українському видавництві для дітей «Веселка». Згодом у 1981 році, після чергової відмови в Україні, тут же буде стотисячним накладом опубліковано «Бухтик із тихого затону» — про співжиття школярів і таємничого водного світу. Книжка отримає чимало захоплених читацьких відгуків і навіть визнається однією з найкращих у 12-й п’ятирічці! Однак такий успіх ніяк не позначиться на творчій долі письменника в Україні.
Наступна книжка «Гості на мітлі» таки вийшла в 1988 у «Веселці», але зі скандалом. «Чому я, український письменник, маю видаватися не рідною мовою і за межами України?», — звертався письменник до «керівних і спрямовуючих». Це подіяло, але й надломило щось усередині. Володимир Рутківський вирішив остаточно податися у «внутрішню еміграцію». Себто, писати більше в стіл.
Працюючи з року в рік, щодня горблячись над письмовим столом, він дочекається слави в... 70 років! Голосно і з захватом про літератора почнуть говорити після виходу в світ у 2007 році у видавництві «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» книжки «Джури козака Швайки» з ілюстраціями талановитого українського художника Максима Паленка.
Звернення до історії – невипадкове, адже ще в школі він очолював археологічний гурток та брав участь у розкопках одного з найдавніших поселень на теренах сучасної України (близько 300 тисяч років тому) біля села Велика Бурімка на Черкащині, де минули його дитячі та юнацькі роки.
Володимира Рутківського завжди манило таємниче, малодосліджене і маловідоме. І от, задавшись питанням «Чому Іллю Муромця (а в історичній літературі вживається і Муровець), який похований у Києво-Печерській лаврі, повністю собі «привласнила» Росія»», одесит Рутківський пише повість «Сторожова застава», в якій подає інакший погляд на усталені події.
Відповіддю на запитання «Чому про битву на Синіх Водах, яка була за 18 років до Куликовської, ніхто не згадує? Адже саме після неї була визволена Україна від монголо-татарської навали!», стає великий роман для дітей «Сині Води»...
У відповідь на запитання «Що знає широкий загал про початки козаччини? Звідки взявся цей відомий на весь світ феномен народного лицарства?», з’являються «Джури козака Швайки».
Бажання дещо з іншої точки зору подивитися на відносини між українцями й кримськими татарами спонукало В.Рутківського написати «Джур-характерників», де чи не вперше в українській літературі порушено трафаретно-усталений образ кримських татар як виключно стихійного лиха, що постійно нависає над ненькою-Україною.
Особливої популярності нашому землякові додав вихід на широкі екрани в жовтні 2017 року першого українського фільму-фентезі за однойменною повістю «Сторожова застава» з бюджетом понад 40 млн грн. Режисером став Юрій Ковальов, сценарій написав відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський та кіносценарист Ярослав Войцешек.
Мріється, що неодмінно буде екранізовано й історичну тетралогію Володимира Рутківського для дітей «Джури». Історично-пригодницький «екшн» патріотичного спрямування з елементами містики та детективу, знятий у описаних автором місцевостях України, став би проривом у дитячо-юнацькій кіноіндустрії та послужив би справі утвердження України.
Але це в майбутньому…
А нині ми прощаємось із корифеєм української дитячої літератури, з чудовою, творчою людиною, яка до останніх днів дієво була включена в українське літературне творче життя.
У його "Джурах" дід Кібчик, дізнавшись, що товариш пішов у засвіти, говорить дивовижно точну фразу: «Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм»…
Сказано, ніби про самого автора...
Вічна і світла пам'ять Майстру слова...
