Під час «Карпатської літературної резиденції 2021», що відбувалася за підтримки Українського культурного фонду, ми поспілкувалися з Олександром Михедом, письменником, куратором мистецьких проєктів, автором подкасту “Станція 451”. Олександр також є працівником Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України та членом Українського ПЕН-клубу. Автор книжок “Астра”, “Бачити, щоб бути побаченим”, “Транзишн”, “Я змішаю твою кров із вугіллям: Зрозуміти український Схід” та інших.
– У одному інтерв’ю ти згадав про мрію, тривалістю в 15 років: завершити свій великий проєкт: дослідницьку роботу, яка почалася від книжки Фредеріка Бегбедера, йшла через “Бачити і бути побаченим” і триває досі...
– Тобто ми зараз говоримо про дослідження реаліті-шоу, реального телебачення та ідеї про те, що 2006 року, прочитавши роман Фредеріка Бербедера, який називається “Романтичний егоїст”, я зрозумів, що в сучасній літературі на той момент формувалося те, що згодом я назвав у кандидатській дисертації “реаліті-романом”. Уперше це явище я помітив 2006 року. Натомість дисертацію про реаліті-роман я захистив 2013 року, а 2016 року вийшов нон-фікшн “Бачити, щоб бути побаченим”, у якому було зроблена велика ґрунтовна робота, щоби показати контекст розвитку реального телебачення, реаліті-шоу: як це на Заході, в різних країнах світу і як це в Україні. Я брав інтерв’ю в сценаристів “Битви екстрасенсів”, переможниці українського “Холостяка”, продюсерки “Х-фактору” і так далі. В книжці є ще третій розділ — про можливість впливу реаліті-шоу на те, як стрімери Майдану показували Революцію Гідності. Книжка вдалася, але після роботи над “Я змішаю твою кров із вугіллям” я зрозумів великий принциповий момент, якого бракує в книжці “Бачити, щоби бути побаченим”: вона написана з позиції теоретика, з наближенням до тих, хто це робить, проте автор сам досвіду роботи над “реаліті” не має. І зараз я шукаю варіанти та способи того, щоби попрацювати на реаліті-шоу як практик.
— Скільки триває момент задоволення над книжкою?
— Гадаю, це мить, коли ти щось придумав за мілісекунду до того, як ти це написав. Бо є ж глобальна ідея, яку ти хочеш зробити, а тоді приходить нюанс. Коли я пишу оповідання, в мене є перше речення і загальна думка, а тоді в процесі я такий: “О, тут може бути те. О, а тут — те”. Це подивування і є найбільшим задоволенням, бо задоволення редагування, перечитування верстки — сумнівне.
— А щодо твоїх перекладених книжок? Від самого початку, я пригадую, сторітелінг образу літературознавця, куратора, подкастера Олександра Михеда в публічному просторі — це був завжди образ, дотичний до світової культури, про залученість і закоріненість до світових практик, ти рекомендуєш книжки, які мало хто читає — це завжди така відсторонена експертність. Тому в мене питання, як ти сам оцінюєш свої стосунки з цим західним контекстом?
— Мені не подобається сам підхід до слова “образ”, тому що це така річ, що здається накинутою. Є речі, якими я горю, і не зважаю, як зі сторони це виглядає. Є “чуваки, дивіться, в італійського письменника Роберто Савіано виходить дебютний графічний роман” або “ось ми були в турецькому видавництві, там дитяча книжка зроблена відбитками пальців”. Я стежу за багатьма сферами паралельно: кіно, комікси, сучасна музика. І, приміром, розбір альбому Канье Веста Donda крізь призму практик сучасного мистецтва — один із яскравих прикладів чтива, від якого отримую особливе задоволення.
— Коли ти називаєш різні сфери своїх інтересів, для мене спільне, що в них звучить, — це влада. І я хочу тебе спитати про владу письменника, автора, дослідника-експерта, той простір, який контролює експерт, куратор, менеджер проєктів?
— Мене цікавить тоталітаризм, трансформування особистості, втрата особистості або оприявнення особистості і людського в його найгірших вимірах. Для нашої з Романом Малиновським дискусії в межах Форуму видавців ми обрали назву “Пожирач гріхів” і для мене оця формула якимось чином пояснює чим я займаюся, і якщо буде в якийсь момент “Пожирач тоталітаризму”, то це теж нормально. Мене цікавлять речі, пов’язані з творенням реальності, мене цікавлять вилаштовування знаків у просторі та часі. І це ось та річ, яка поєднує режисуру, сценаристику, драматургію, режисуру театру, кураторство, випуск альбому, постановку перформансу в музейному просторі. Говорячи про владу автора, ми заступаємо на територію тоталітарного ставлення до кінцевого користувача — читача, а цього мені б не хотілося. Мені хотілося б діалогу, відкритості: замість рецензії читачів у відповідь на книжку, я отримую автобіографічну оповідь.
— Для того, щоб отримувати відкритість, треба самому мати великий запас ресурсу власної відкритості. Коли шукаєш круту команду, якій можна довіряти, треба мати великий запас власної довіри, добра, якого ти готовий кинути у воду. Де береться цей ресурс у письменника?
— Тут ми виходимо на щось більше і ширше, тут треба говорити категоріями літературознавства, коли ми хочемо говорити, хто автор цієї книжки. Навіть коли говоримо про нон-фікшн: хто наратор? Очевидно, це якась інша сутність, чим є я. Голос автора, коли він набирає обертів, і коли йому болить — це ті речі, які я не можу собі дозволити в житті: проявити таку сильну емоцію, тоді це робить автор. У мене, як у людини, немає слів, у автора — є. Це слова, через які ти можеш спробувати це все переформатувати. Наратор може більше, ніж людина. В просторі літератури, в просторі мистецтва, в тебе немає шансу робити щось у півміри. Ти — відкрита рана і ти йдеш на ці емоції, тому час від часу потрібно ховатися в мушлю, накопичуючи та акумулюючи ресурси, щоб далі можна було це робити.
— У подкасті “Станція 451” другий сезон ти записуєш разом із батьком, водночас я простежую і з різних постів у твоєму Фейсбуці фразу “коли я подорослішаю”. З одного боку, це типовий мем нашого покоління, а з іншого - що він значить для тебе? Як вибудовувалася ідея спільного подкасту з батьком, як відбувається ваша співпраця?
— Категорію “коли я подорослішаю” я веду в площину того, що я знаю: є історії, до яких я ще маю дорости, в яких я не відчуваю, що в мене є достатній інструментарій. Роман тчеться зовсім іншим полотном — ти маєш відрізати контакти від зовнішнього світу, маєш щодня працювати над ним. Для мене це знак того, що коли я зможу написати ці історії і коли це буде на рівні моєму побутовому і на рівні мене як автора, коли я візьмусь за ці штуки, тоді я подорослішаю. Це доростання до історій. Щодо ролі батька, в “Станції”, то мені пощастило записати його історії: людини, яка пам’ятає і перепрожила другу половину ХХ століття, і, говорячи про феномени, буде то футбол, розвиток молодіжних рухів, літератури, падіння совка, те, як він був причетний до визвольних змагань. У мене є свідок, який розказує, і мені важливо записати його свідчення, історії людей, дотичних до історії моєї родини. І важливо це записати, апелюючи не стільки до його літературознавчого досвіду, скільки для того, щоб показати, що можливий нормальний діалог із батьками, важливий конструктивний діалог із ними, важлива оця передача знання від старших. Не обов’язково робити так, як вони кажуть, але почути цю думку і розглянути цей варіант треба.
— Що робить тебе щасливим?
— Я думаю, що ми вертаємося більшою мірою до формули ідеального робочого дня: поспати після обіду, до обіду мати можливість подумати або пописати з вимкненим інтернетом і кілька годин почитати перед сном. Ідеальний робочий день робить мене щасливим, бо я абсолютний фанатик своєї роботи, трудоголік і залежний від роботи. Робота робить мене щасливим, а також здоров’я моїх близьких і можливість вийти зранку, коли павза в мерехтінні всіх робочих чатів, і ти можеш вийти на прогулянку з собакою, а потім випити чашку кави з круасаном з дружиною. Мене робить щасливим можливість цих зупинок. Локдаун для мене був дуже важливим, бо він дав мені подумати про багато речей, які робили мене щасливим у процесі. І не кожен щасливий робочий день має можливість цієї щасливої зупинки.
