«Во двор Ивана Колывушки вступило четверо — уполномоченный РИКа Ивашко, Евдоким Назаренко, голова сельрады, Житняк, председатель колхоза, только что образовавшегося, и Адриян Моринец. Адриян двигался так, как если бы башня тронулась с места и пошла...»
Так розпочинається страшне оповідання Ісаака Бабеля «Коливушка» — нещадна, правдива розповідь про злодійську, грабіжницьку колективізацію в Україні початку 1930 року, про те, як кляте «колесо історії» розчавлює розумного, чесного українського селянина Івана Коливушку, аж ніяк не «куркуля», усе скромне «багатство» якого — хата, корови, коні — зароблено тяжкою щоденною працею від зорі до зорі. Це оповідання (ми вирішили наводити відповідні фрагменти мовою оригіналу) — про те, як руйнуються самі першооснови життя — не якісь окремі, хай і дуже важливі складові цього життя, а самі його першооснови. І хай у цьому невеличкому оповіданні (лише шість сторінок — Бабель взагалі був незрівняним майстром цього жанру) йдеться про трагедію 1930 року — ще не 1933 року, — але відчуття неминучої, жахливої катастрофи не може не передатися читачеві.
Бабель написав цей твір «по гарячих слідах», тоді ж, на початку 30-го (він не мав можливості аналізувати описуваний ним жах із солідної хронологічної дистанції.) І письменник чудово зрозумів, що, власне, відбувається. З лютого по кінець квітня 1930 року він жив у селі Велика Стариця Бориспільського району на Київщині в хаті вчителя Кирила Менжеги. Сказати, що Бабель бачив на власні очі все описане ним у «Коливушці» — це мало що сказати.
Він, принаймні, для себе особисто, мусив зробити доволі далекосяжні висновки. Початок 1930 року залишив у свідомості письменника, як він сам писав, «одно из резких воспоминаний за всю жизнь — до сей минуты просыпаюсь в липком поту». 1931 року Бабель писав майбутній дружині, Антоніні Пирожковій: «Повидал я в войну много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но все это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающее». А за розповідями знайомих Бабеля, повернувшись до Москви, він сказав близькому другу, поетові Едуарду Багрицькому: «Поверите ли, Эдуард Георгиевич, я теперь научился спокойно смотреть на то, как расстреливают людей...». А ще один друг Бабеля, письменник Ілля Слонім, згадував уже через чверть століття після того, як автор «Одеських оповідань» та «Конармії» зазнав катувань у застінках НКВД і був розстріляний у січні 1940 року, слова Бабеля: «Происходящее сейчас (1930 року) на селе намного страшнее того, что мне доводилось видеть в 1920-м». Якщо згадати моторошно жорстокі оповідання із «Конармії» («солдатня, пахнущая сырой кровью и человеческим прахом» — як одного разу визначив Бабель їх основну тему) — то можна сказати про те, що, за словами самого письменника, «гораздо страшнее»?!
Ні, так і не навчився Бабель «спокійно смотреть на то, как расстреливают людей». Неможливо спокійно читати рядки оповідання, де йдеться про те, як Іван Коливушка, цей добротний і мудрий український селянин, дізнавшись про те, що в нього забирають хату й усе добро («бо куркуль!»), виносить вирок, хтозна, може найдорожчій для нього живій істоті — власній коняці. І сам цей вирок виконує: «Во дворе Ивана стояла запряженная лошадь. Красные вожжи были брошены на мешки с пшеницей. У погнувшейся липы посреди двора стоял пень, в нем торчал топор. Иван потрогал рукой шапку, сдвинул ее и сел. Кобыла подтащила к нему розвальни, высунула язык и сложила его трубочкой. Лошадь его была жереба, живот ее оттягивался круто. Играя, она ухватила хозяина за ватное плечо и потрепала его. Иван смотрел себе под ноги. Истоптанный снег рябил вокруг пня. Сутулясь, Колывушка вытянул топор, подержал его в воздухе, на весу и ударил лошадь по лбу. Одно ухо ее отскочило, другое прыгнуло и прижалось; кобыла застонала и понеслась. Розвальни перевернулись, пшеница витыми полосами разостлалась по снегу. Лошадь прыгала передними ногами и запрокидывала морду. У сарая она запуталась в зубьях бороны. Из-под кровавой, льющейся завесы вышли ее глаза. Жалуясь, она запела. Жеребенок повернулся в ней, жила вспухла на ее брюхе.
— Помиримось, — протягивая ей руку, сказал Иван, — помиримось, дочка...» (оце «помиримось» лише один із прикладів багатьох українських слів у російському тексті Бабеля. Далі ми переконаємось у цьому. — І. С.).
Письменник продовжує: «Ухо лошади повисло, глаза ее косили, кровавые кольца сияли вокруг них, шея образовала с мордой прямую линию. Верхняя губа ее запрокинулась в отчаянии. Она натянула шлею и двинулась, таща прыгавшую борону. Иван отвел за спину руку с топором. Удар пришелся между глаз, в рухнувшем животном еще раз повернулся жеребенок. Описав круг по двору, Иван подошел к сараю и выкатил на волю веялку. Он размахивался широко и медленно, разбивая машину, и поворачивал топор в тонком плетении колес и барабана.
Жена в высокой тальме появилась на крыльце.
— Маты, — услышал Иван далекий голос, — маты, он все погубляет...»
Для того щоб збагнути мотиви і причини дій Івана, конче необхідно пригадати попередній епізод. Ні, не епізод — страшну картину драми, яка розгортається просто на наших очах... «Во двор Ивана Колывушки вступило (саме «вступило» — так «вступають» окупанти, завойовники; Бабель, як завжди, знайшов єдине точне слово! — І. С.) четверо — уполномоченный РИКа Ивашко (РІК — це районний карально-інспекційний орган. — І. С.), Евдоким Назаренко, голова сельрады, Житняк, председатель колхоза, только образовавшегося, и Адриян Моринец». Ми вже згадували цей початок бабелівського оповідання. А що відбувається потому? Івашка цікавить лише одне: «Сколько податку платит?» (спитав він, «вертясь» — так у автора). «В этом господарстве, — сказал Евдоким, — все сдано, товарищ представник... В этом господарстве не может того быть, чтобы не сдано...» Бабель декількома словами відтворює картину української селянської хати 1930 року, знаходить при цьому вражаючий, можливо, навіть геніальний епітет: «мучительная чистота» («беленые стены низким, теплым куполом сходились перед гостями»).
І далі: «Ивашко снялся со своего места и побежал с вихляющимся портфелем к выходу.
— Товарищ представник, — Колывушка ступил вслед за ним, — распоряжение мне будет или как?
Веселый виконавец (слід звернути особливу увагу на це українське слово, яке Бабель зовсім не випадково декілька разів вживає у своєму тексті — воно багато чого пояснює! — І. С.) — так ось, «веселый виконавец Тымыш мелькнул у ворот, — вслед за Ивашкой... Иван поманил его и схватил за рукав. Виконавец, веселая жердь, перегнулся и открыл пасть, набитую малиновым языком и обсаженную жемчугами (знову деталь у Бабеля. — І. С.)
«— У чому справа, Тымыш?
— Дом твой под реманент забирают.
— А меня?
— Тебя на высылку».
Ось де відкривається справжній масштаб трагедії — і всього того, що робить Іван потім... Ні, це ще не пекло Голодомору-геноциду — але це те злодіяння («розкуркулювання»), яке послужило страшним прологом до терору голодом. Селянин, на котрому одвіку трималася земля України, бачить, як руйнуються першооснови життя. Бачив це і Ісаак Бабель. Сталість, міцність, ба більше: нерухомість селянського життя — вони всі передсмертні. І читач це відчуває. Звідси — і страшні ознаки «смертельної години», близької загибелі, яка вже підступає. Підступає разом зі страшною стихією руйнування, що її несуть окупанти (хай навіть при цьому з українськими іменами та прізвищами!), які «вступили» в хату Івана Коливушки.
Це — не місцева трагедія села Велика Стариця Бориспільського району. Вона насправді має бездонну філософську глибину, про що піде мова далі. Необхідно зазначити: дослідники припускають, що це оповідання мало би стати частиною ґрунтовного циклу новел «Велика Криниця», що його було вилучено НКВС під час арешту Бабеля 1939 року і невдовзі знищено.
Далі буде
