П’ять тисяч респондентів з п’яти макрорегіонів України — Захід, Схід, Південь, Центр та Донбас — face-to-face опитали соціологи Українського інституту майбутнього (UIF). Мета — сформувати оцінку соціально-політичних настроїв українців. Групові дослідження були проведені у 12 фокус-групах, кожна з яких включала вісім учасників, тобто 96 осіб. Рівномірний зріз серед сільського і міського населення дозволив сформувати портрет українця очима самих українців. Дослідження, яке проводилося за інтерактивною анкетою, показало, що Україна — більше не Росія: лише 22% опитаних відчувають близькість із росіянами. Стільки ж українців готові підтримати (сукупно) всіх проросійських кандидатів у президенти (у 2010 році таких було понад 50%). Та найголовніше те, що переважна більшість опитаних вбачає, що різниця у наших цінностях свідчить про те, що з росіянами ми належимо до різних цивілізаційних просторів. Водночас в українців відсутнє бачення майбутнього, а мешканці Донбасу через російську окупацію живуть мов би окремим від всієї країни життям. Їхні відповіді на всі питання соціального, політичного, психологічного характеру різко відрізнялися від отриманих в інших макрорегіонах. І це не єдина проблема, яку показав соціологічний зріз, відзначив виконавчий директор UIF Вадим ДЕНИСЕНКО. Минулого тижня в рамках всеукраїнського туру він презентував соціологічні дослідження «Хто ми: портрет українців очима українців» викладачам та студентам Донецького національного університету імені Василя Стуса, що у Вінниці.
«ЛЮДИНА І ДЕРЖАВА ЗНАХОДЯТЬСЯ НА РІЗНИХ ПАРАЛЕЛЯХ, ЯКІ НЕ ПЕРЕСІКАЮТЬСЯ»
Сьогоднішню ситуацію у країні можна назвати «кінцем епохи романтизму», епохи, яка сформувалася на початку 1980-х — кінці 1990-х років — коли ідеєю державності була сама державність, а громадяни любили свою державу безумовно. І сьогодні романтизм українців багато у чому нікуди не подівся, проте саме ця концепція починає себе виживати, адже любов до держави, яка не підкріплена гордістю за її здобутки, розвиненою економікою тощо — вже є нереальною. Тому дані соціології свідчать про те, що наразі у країні є криза ідеологій державотворення. Причина — українцям дедалі складніше відповідати на питання, чому вони люблять державу, зокрема, тому що держава не дає винагород за патріотизм та працьовитість своїх громадян.
«З позитивного: українці як політична нація де-факто відбулася, тобто ми можемо сказати, як і чим відрізняємося від наших сусідів. Нарешті почали втрачати комплекс меншовартості, часом переоцінюємо себе, що більш працьовиті чи доброзичливіші за сусідів, але в цілому це добре, — відзначає Вадим Денисенко. — Із мінусів я хотів би виділи три глобальні виклики, які стоять перед українцями, як нацією, і Україною як державою. Перший — людина і держава знаходяться на різних паралелях, які не пересікаються. І людина не розуміє, для чого їй держава, тобто є величезний глобальний розрив між людиною і державою. І він виник не в 2019 році, коли прийшов до влади Зеленський, і не після Революції Гідності, коли президентом став Порошенко. Цей розрив помічається ще з 1991 року, з набуттям Україною незалежності. Другий — це відсутність приводу для гордості. Звучить парадоксально, бо щодня у нас є героїчні вчинки на фронті чи тисячі героїв у суспільстві, які роблять країну кращою, але в той же час люди не можуть назвати героїв сучасності. Третій — українці не розуміють свого майбутнього і якщо запитати їх про завтра, то тут можна тільки процитувати експрем’єр-міністра Гончарука, який говорив, що «горизонт нашого планування — це наступний ефір».
«НА ЗМІНУ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ ПРИЙШЛА «ЕЛЕКТОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ», АЛЕ ЕЛІТНІ ГРУПИ НЕ ЗМІНИЛИСЯ»
На думку виконавчого директора UIF, яку підсилює соціологічний зріз, така ситуація сталася через те, що в Україні не діє жоден суспільний договір, а національна ідея зразка 1980-х років, коли «Ми будували Україну, бо ми за Україну», більше не працює. Державу має рухати вперед консенсус еліт. Вони є домінантними в тому, щоб продукувати майбутнє і створювати приводи для гордості. Але з еволюцією українських еліт у державі не склалося. 1994 рік, коли на виборах президента переміг Леонід Кучма і з’явилися великі гроші від клану колишніх комсомольців і директорату крупного військово-промислового комплексу, в Україні почав зароджуватися, кажучи по-народному, олігархат. У 2002-2004 роках його підсилив «консенсус телевізора», який існує до сьогодні, коли чотири групи каналів (Пінчука, Ахметова, Коломойського і Фірташа-Льовочкіна) створюють вибори в країні. Адже, за словами Вадима Денисенка, всі вибори, починаючи з 2004 року, вигравали ті політики, які мали два плюс телеканали. Так була зламана історія Помаранчевої Революції, на бік якої стали телеканали «1+1» та «ІСТV», так відбулося у 2014 році, коли канали перейшли на бік Революції Гідності, у 2019 році вони об’єдналися навколо Зеленського. А зараз навпаки: рейтинг Зеленського падає, бо група телеканалів жорстко почали працювати проти нього.
«З 2006-2007 років в Україні розпочалася консервація елітних груп, те, що зараз називається олігархатом. Хто б не приходив до влади і не очолював її, є люди, які завжди залишалися в ТОПі. У 2010 році відбувається «консенсус Януковича» з акціонерами «Партії регіонів». У 2012 році перемога «Партії регіонів» на парламентських виборах породила так звану «сім’ю», яка була настільки загрозливою, що могла з’їсти і верхівку олігархату, — зазначає Вадим Денисенко. — У 2014 році знову в нас відбуваються революційні події, але елітні групи не змінюються і законсервована група олігархату залишилася. Тому 2019 рік можна назвати завершенням Революції Гідності, на зміну якій прийшла «електоральна революція», яка завершилася зміною революціонерів не на революціонерів, але в той же час елітні групи не змінилися. І на сьогодні про жодну деолігархизацію мова йти не може. Відтак зміна антикорупційного законодавства не змінює правила гри для політичної еліти. Ми утворити 13 антикорупційних органів, на підході 14-ий, але від цього нічого не поміняється. Навіть 50% виборців Зеленського кажуть: «нам подобається те, що він робить, але ми не віримо, що він це зробить». І ця позиція зараз починає наздоганяти нашого президента, бо виборці не вірять, що він щось зможе змінити».
«ГОРДІСТЬ, ДОВІРА І МАЙБУТНЄ — ЦЕ ТРИ КЛЮЧОВИХ АКЦЕНТИ,НА ЯКИХ ПОТРІБНО БУДУВАТИ РОЗВИТОК КРАЇНИ»
Що ж до сучасного образу України в очах її громадян, то українці не сприймають, що наша держава є невдалою, що свідчить про їхню оптимістичність, навіть за умов складної економічної та політичної ситуації. Проте позитивні риси на цьому закінчуються, адже громадяни переконані, що їхні цінності, зокрема, патріотичність та віра у світле майбутнє, здатні подолати усі негаразди. Власне, як відзначають соціологи, такі переконання свідчать про певну міфічність та нереалістичність поглядів громадян, що зводиться до примітивної формули «добро завжди перемагає зло» і чого не вистачить для подолання зовнішніх загроз в обличчі того ж таки Путіна, чи внутрішніх викликів, на зразок корупції чи злиднів, каже Вадим Денисенко. Це впливає і на бачення майбутнього, яке українці окреслюють хоч і оптимістично, але абстрактно та невизначено. Життя у невідомості стало нормою, а тому в суспільстві немає запиту на візію майбутнього. Це пояснюється впевненістю у тому, що покращення мають з’явитися самі собою, а тому відповідальність щодо майбутнього українці перекладають на долю чи щасливий випадок, а не власні сили. Відтак питання побудови суспільного діалогу на часі. Кожен з нас має зрозуміти, чому він гордиться тим, що він українець і що він сам для цього зробив.
«За результатами досліджень ми напрацювали три ключових аспекти, які допоможуть сформувати нову національну ідею, яка без бачення майбутнього і приводу для гордості, неможлива, — резюмує виконавчий директор UIF. — Перший момент — це гордість, яка відкриває величезні горизонти. А нинішній простір дає мало приводів для гордості, без зміни символічного ландшафту ми не зможемо гордитися тим, як ми рухаємося далі. На сьогодні в Україні на пальцях можна перерахувати архітектурні пам’ятки, якими може гордитися держава. Ми відбудували низку церков, збували речі на кшталт вінницького фонтану, але якогось символічного простору ми не звели.
Другий момент — це довіра, без неї ми не зможемо рухатися далі. Ми не віримо державі через втрачене поняття «тримати слово.» Поки ми не повернемо його, не відновимо довіру. Третій — це майбутнє, яке не можна побудувати без гордості та довіри. Найбільший виклик 2022-го — розуміння, що до ЄС чи НАТО ми не вступимо. Треба це визнати і вже комунікувати з суспільством за прикладом Туреччини, яка визнала і відкрито про це повідомила своїм громадянам: «до ЄС нас не беруть, а тому ми розвиваємося самостійно». Наступний — це український націоналізм, без якого ми рухатися далі не зможемо, особливо в нинішніх умовах, розуміючи, що великих інвестицій найближчими роками в Україні не буде, треба розвивати вітчизняне виробництво. П’ятий — це побудова сильної армії, якою ми повинні гордитися. Тому в принципі гордість, довіра і майбутнє — це три ключових акценти, на яких потрібно будувати розвиток країни. На них базується суспільний договір, який ми напрацювали і винесли на обговорення. Він звучить так: «Ви не крадете, ми платимо податки. Ми будуємо державу, яка тримає слово на всіх рівнях. Можемо в разі потреби дати по зубах тому, хто виступає проти нас, і відкрита до всіх, хто нас підтримує. Ми пишаємося, адже будуємо сильну, відкриту державу, яка відкрита для новітніх технологій». Готові його обговорювати і напрацьовувати».
КОМЕНТАРІ ТА ВРАЖЕННЯ
Iрина ЗАЙЧЕНКО, кандидатка історичних наук, проректорка з науково-педагогічної та соціальної роботи ДонНУ імені Василя Стуса:
— Здається, це чи не перша за часи незалежності України спроба вітчизняних дослідників здійснити ціннісний зріз українського суспільства на тлі політичних подій і динаміки економічного поступу. Абсолютно погоджуюся з Вадимом Денисенком, що новий суспільний договір між державою і суспільством, який будувався би на цінності Людини, — назрів. Проте як відсутність політичної волі, так і зв’язані величезними державними боргами руки, на жаль, унеможливлюють це. І мені здається, брак державницької позиції у найвищого керівництва держави — це навіть гірше і стратегічно небезпечніше, ніж борг. Щодо цінностей, які формують українців, в цілому вони не здивували. Думаю, кожен громадянин, який етнічно ідентифікує себе українцем, може знайти в собі ті чи інші якості, названі під час презентації. У суспільстві давно назріла дискусія, потреба в змінах — не революційних, жертовних, а в змінах відносин між Людиною і Державою, цінність яких — поза сумнівом.
Костянтин РОДИГIН, старший викладач кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса, кандидат філософських наук:
— У виступі мені сподобалася чіткість формулювань і узагальнень, зокрема, поняття про утворений на початку 2000-х «консенсус телевізора», при якому жоден політик не здобував перемоги, якщо не мав підтримки двох чи більше медіагруп різних власників. Цікаво, як і наскільки швидко зміниться ситуація тепер, коли соцмережі, схоже, стали обганяти телевізор за впливом в інформаційному просторі. Цікаві та по-своєму дотепні формулювання «суспільних договорів» від 90-х до сьогодні. Найбільше вразила остання версія: «оберемо цього хлопця, а якщо в нього не вийде, поїдемо за кордон» — непозбувна віра в доброго чарівника і відсутність власної візії майбутнього, тим більше позитивної. А це біда, бо замість «якщо» одразу вже читається «коли». Спірним видається твердження, що ми маємо «переписати свою історію», бо надто вже негативна конотація у цього виразу в суспільстві, хоча і попередні версії нашої історії, написані не нами, теж неодноразово переписані (теж не нами). Історію потрібно радше не переписати, а написати, відкриваючи та осмислюючи її наново. І поволі цей процес відбувається, зокрема, і завдяки газеті «День».
Анна ОСМОЛОВСЬКА, док. філ. з політології, старша викладачка кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса:
— Питання консолідації нації навколо цінностей, спільних асоціацій, ідентифікацій, навколо розуміння своєї історії є важливим наскрізним завданням для української держави. Автори дослідження наголошують на необхідності «укладання» нової суспільної угоди між владою та населенням. Проте залишається питання, хто має «підписати» таку угоду. Рівень довіри до інститутів державної влади знижується на фоні збільшення довіри громадян до недержавних інституцій — волонтерських організацій, благодійних фондів. Цікавим виявились результати щодо сприйняття українцями європейських цінностей та визначення «нових цінностей у сучасній Україні». За рахунок ефективної співпраці влади, громади, бізнесу будуть формуватися вдалі образи, асоціації та потрактування, як загальнонаціональні, зможуть поліпшуватися економічні показники розвитку, стан демократизації суспільства, успішно впроваджуватися практика децентралізації за принципом субсидіарності, а також створюватися дієвий бренд «Україна» в світі».
ДОВІДКА «Дня»
Соціологічне дослідження «Хто ми? Портрет українців очима українців» напрацьоване Українським інститутом майбутнього спільно з соціологічною компанією «Нью Імідж Маркетинг Груп» у період з 10 по 15 червня 2021 року. Метою даного національного проєкту було дізнатися визначення громадянами того, ким є українець сьогодні та ким він має стати у майбутньому. Обсяг вибірки складав 12 ФГД (1 ФГД = 8 учасників). Детальніше ознайомити з результатами можна за посиланням: https:// uifuture.org/publications/hto-my-portret-ukrayincziv-ochyma-ukrayincziv/
