Зустріч присвячується ювілею популярного композитора, якому 10 грудня виповнюється 80. Ігор Дмитрович є автором багатьох шлягерів, які увійшли до золотого фонду української естради, зокрема «Ой летіли дикі гуси», «Кохана», «Пісня про матір», «Чарівна скрипка», «Зелен клен», «Як я люблю тебе», «Тиха вода», «Скрипка грає», «Хай щастить вам, люди добрі!», «Краю мій лелечий» та інші. Маестро написав чимало композицій до фільмів, вистав, мюзиклів, а також інструментальних творів для симфонічного та струнного оркестру, хору... Ігор Дмитрович заснував перший в Україні вокальний жіночий ансамбль «Мрія», який співав у естрадному жанрі...
У програмі зустрічі лунатимуть найвідоміших твори І.Поклада у виконанні артистів Національної оперети, а також представлять книжку Ігоря та Світлани Покладів «Ігор Поклад. По той бік роялю» видання «АДЕФ-Україна». На своїй сторінці у Facebook маестро зізнався: «Ми писали її довго. Дружина — майже півтора року, а я... все життя. Про що вона? Про епоху, про людей, про творчість. Назву лише кілька імен, які ви зустрінете у книжці: Євгенія Мірошниченко, Юрій Тимошенко (Тарапунька), Леонід Биков, Микола Олялін, Микола Гринько, Володимир Дахно, Володимир Івасюк, Муслім Магомаєв, Михайло Ткач, Андрій Бенкендорф і багато інших. У книжці більше двохсот сторінок. І все це про життя».
Нагадаємо, народився майбутній композитор холодного грудневого 10 числа 1941 року в місті Фрунзе (нині Бішкек, Киргизія) в родині військового. Сім’я через кочове батькове життя довший час проживала в Івано-Франківську (тодішньому Станіславі), Чорткові (де талановитий і обдарований митець провчився у початкових класах), Тернополі (там навчався і в музичній школі) та у Львові (де набирався азів мелодики в консерваторського аса), а у Києві розквітнув талант митця не лише як чудового мелодиста, а й автора мюзиклів, вистав, фільмів...
ПРО ЧОРТКІВ, ТЕРНОПІЛЬ
— Усі вчителі четвертої школи Тернополя, де я лупав свій граніт науки, на все життя для мене залишаться незабутніми. Не можу не відзначити їх розум і далекоглядність. Уже тоді вони чудово розуміли, яка роль мені призначена, знали, що ні хімія, ні фізика мені не потрібні. Тому на екзаменах до мене ставилися поблажливо, — згадує Ігор ПОКЛАД. — Дуже люблю незабутні Чортків і Тернопіль. Досі пригадую охайні, з любов’ю плекані алейки до Тернопільського озера. Де ще можна отримати таку насолоду і натхнення, як не під час прогулянок біля нього в будь-яку пору доби і року! Пригадую човни, рибалок, острів закоханих...
Багато років приятелював я з талановитим тернопільським поетом Борисом Демковим — автором вірша «Квіти Ромена», а з автором музики цього хіта Владиславом Толмачовим разом навчався в початкових паралельних класах у повоєнному Чорткові. Я був у «Б», а він у — «А». У шостому класі я вже навчався в Тернополі, куди перевели батька на військову службу (тато Толмачова, до речі, також був військовим). Мій же батько, коли демобілізувався (у званні полковника), керував художніми виробничими майстернями. Й досі схвально про нього відгукуються тернопільські художники старшого покоління
У Тернополі навчався у середній школі №4, і в музичній уже прийшли перші, хай пробні, а все ж успіхи.
Що цікаво, моя дружина Світлана лише нещодавно дізналася, що у Тернополі я мешкав у тому ж будинку, що і її моя мама: на вулиці Гоголя, 3!
ПРО ЛЬВІВ
— Я завжди був зачарований і закоханий у Львів. І досі він переді мною такий, яким був у другій половині 1950-х, — згадує композитор. — Незабутній Львів моєї юності, місто, яке назавжди залишиться в моєму серці. Місто, яке має багатовікову вишукану архітектуру, де переплелося багато культур...
Не знаю, як так сталося, але першою мій мелодичний талант побачила та відчула моя вчителька. Вона підійшла до моїх батьків та сказала: «У вас росте талановита дитина — музикант. У нього має бути гарне майбутнє. Він повинен займатися музикою,а ви маєте йому в цьому допомогти!» Так я опинився в музичній школі. Правда, було це вже у дев’ятому класі, але весь курс музичної семирічки я пройшов лише за два роки. Мені бракувало знань, навиків, треба було переходити до більш практичних та професійних предметів. Тому батьки знайшли мені у Львові викладача, в якого навчався приватно. Вибір був влучний на всі сто відсотків: професор Львівської консерваторії Борис Шейко дав мені все необхідне. І навіть більше!
Я вивчав теорію музики, аналіз музичних форм, гармонію. Тепер же мушу сказати: тих знань, отриманих у «консерваторії Бориса Шейка», мені вистачило на всі роки мого навчання і в музичному училищі імені Глієра, і в столичній консерваторії. Саме вони стали тим фундаментом, на якому будувалася моя творчість. Тому нині відчуваю величезну вдячність до свого першого педагога. Моє життя без тих двох років навчання у Львові було б не таким яскравим і самобутнім.
Ось так в моєму житті з’явився Львів. Мій Львів. Щосуботи сідав у потяг, який віз мене з Тернополя у славне місто, яке вже тоді мало не лише європейський, а й світовий дух.
Як правило, після занять я мав дві-три години, аби прогулятися вулицями міста. Хіба можна забути ті прогулянки? Велична архітектура, яка примушувала затамувати подих, старовинні церкви і костьоли, вишукані пам’ятники, вузенькі середньовічні вулички, затишні львівські кав’ярні, в яких неквапливо ведуть бесіду за філіжанкою знаменитої на весь світ львівської кави. Таке не забувається ніде і ніколи. А які люди, які містяни!? Інтелігентні, освічені, культурні, благородні! Здавалося, все навкруги завмирало, коли вони починали розмовляти з тобою шляхетною рідною мовою! Видавалося, що від тих відголосків і від того відлуння час завмирав. Хотілося жити і творити. Творити і жити!
Давненько не був я у Львові. Галицька столиця стала більш сучасною, адже ніщо не стоїть на місці. Однак упевнений у головному: не змінилися люди, не змінився самий дух Львова, його шарм, його аура, його родзинка. Як і в моїй далекій юності, й досі над містом пливе аромат кави, що надихає на дружню і теплу бесіду львів’ян та їхніх гостей. Все такі ж величні споруди прикрашають місто Лева, яке й надалі несе горде звання найінтелігентнішого не тільки в Україні, а й у Європі.
Так хочеться бодай на мить до вас, до Львова, до того незабутнього періоду своєї незабутньої юності.
ПРО ПІСНЮ «КОХАНА»
— Ігорю Бараху дуже подобалися мої мелодії. І він, лікар за фахом та поет за покликом серця, як це звичайно роблять автори слів, зателефонував мені. Ми зустрілися. Я тоді винаймав у Києві кімнату на вулиці Горького... рояль до помешкання не входив через двері, то довелося його просувати через вікно. У той час Барах працював лікарем на швидкій допомозі й у вільний від роботи час пописував віршики. Я глянув на них і запропонував послухати мелодію, яку написав у 18 років. Ми прослухали дивовижну річ і я запропонував: «Напиши вірша». Надворі було літо 1962-го. Як пізніше визнавав Ігор Барах, мелодія зачарувала і звучала в ньому звідусіль. Деякі кусочки народилися навіть в автобусі, в якому повертався від мене. Спочатку — приспів: «Кохана, мрій кришталевих цвіт, Кохана, тобі дарую світ, Кохана, сонце і небо, Море і вітер — це ти, це ти...». Ніякого імені не було, у світлому образі «Коханої» Барах бачив свою дружину Поліну. Відтак за кілька годин написав весь вірш. Я ж у «Коханій» не підправив жодного слова.
Першим виконавцем став Костянтин Огнєвий. Він поніс її у світи зі своєї цікавої подачі. А першою в жіночому варіанті, тобто «Коханий», заспівала Ліна Прохорова. Згодом пісню хто тільки не співав: Муслім Магомаєв, Тамара Міансарова, Людмила Невзгляд, більшість популярних вокально-інструментальних ансамблів, які щойно зароджувалися. Безперечно, що нам було надзвичайно приємно, що радянська влада дозволила заспівати нашу пісню на Міжнародному пісенному конкурсі. 1969 року на фестивалі «Золотий Орфей» Юрій Богатиков за задушевне виконання «Коханої» отримав другу премію. Уперше українська пісня увірвалася на міжнародний пісенний олімп.
ПРО НАЗАРІЯ ЯРЕМЧУКА
— Ми з Назарієм зналися не одне десятиліття і бачилися сотні разів, проте всі деталі останньої зустрічі запам’яталися і врізалися в мою пам’ять так, ніби було це вчора.
Початок червня 1995 року. Після трьох останніх концертів у столиці (бенефісу Юри Рибчинського в палаці «Україна», на Співочому полі та в Оперному театрі до ювілею Південно-Західної залізниці) знесиленого, безнадійного і смертельно хворого Назарія поклали в районну лікарню колишнього Мінського району, — з сумом згадує Ігор Поклад. — Лікував його мій давній друг Валерій Іванович Бучнєв. Коли дізнався про це, набрав свого приятеля, повідомив, що хочу провідати Яремчука і запитав, що йому можна принести. «Бери, що хочеш. Йому вже все можна...» — почув тихий голос лікаря. І я зрозумів, що ситуація критична, нічим зарадити не можна...
Купив коньяк, фрукти і зайшов у палату лікарні. Ми випили кілька грамів, і я почув таке, від чого не можу прийти до тями досі, через два з половиною десятка років... Лікарі знали, що залишаються лічені дні життя, а Назарій у це не вірив. Почав мені розповідати про плани: «Зробімо разом твій авторський концерт, я хочу співати твої пісні, на сцені нас лише двоє — ти і я... Ти мені допишеш кілька пісень, і виходимо на сцену палацу «Україна». Потім об’їдемо всі великі міста, хочу з тобою побувати у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, повсюдно, де живуть і працюють українці. Ти не уявляєш, яке свято зробимо людям! Обіцяю, що все буде наживо, буде оркестр, балет, я всім займуся сам, сам усе зроблю...» Я у нього просидів до двох годин. Він був увесь у планах. Співати, співати і співати... Яка смерть?! Яке «все»... Він навіть про таке думати не хотів. І почав називати ті мої пісні, які вважав, що зможе заспівати. Говорив безупинно тільки про наш спільний концерт. Я дивився на нього і промовити слова не міг, мені хотілося не плакати, а ридати. І кричати на весь світ. Просити Бога, щоб не забирав до себе Назарія...
Отакою була трагедія людини, яка жила творчістю. Кожна його жилка, кожен нерв працював на пісню. На українську пісню.
У нього було стільки думок, ідей, що повірити в те, що переді мною смертельно хвора людина, не можна було...
Нам було легко і розумілися з півслова, адже були одного знаку Зодіаку — Стрільцями. Та й різниця між нами була акурат у десять років, тож усі ювілейні дати я вітав спочатку його, а потім, через одинадцять днів, він мені відповідав тим же. Коли йому було 20, про нього дізналися всі українці світу, адже знявся у незабутньому музичному фільмі «Червона рута» і вже на 21-му році життя переміг на «Пісні року» з тією ж «Червоною рутою» разом із Володею Івасюком, моїм вірним і завжди юним другом, та Василем Зінкевичем — виконавцем багатьох моїх пісень. Я ж 20-літнім написав мелодію свого першого майбутнього шлягера «Кохана», яка через рік стала піснею, яку полюбили всі українці. І мені було 21.
Історики і біографи кажуть, що Назарій з’явився на українській сцені зі своєї першої пісні «Незрівнянний світ краси» з музикою Левка Дутковського та віршем Анатолія Фартушняка. І вони праві. Як і правдою є те, що вирішальною для нього була моя «Кохана», яку Назарій вибрав для прослуховування при вступі у «Смерічку» восени 1969 року. І саме в ній розкрив те, що зумів підмітити такий геній, як Левко. Він знайшов самородка. Може, романтик Яремчук тоді переживав мить першого кохання, а, може, його звабила моя мелодія — не чужа українському народному мелосу, вона була навіть ритмічно близька до нього. Чи в його серце глибоко запали слова «Зорі, як очі, Дивляться скрізь на нас. Серце не хоче, Щоб промайнув цей час. Хай в цю хвилину Піснею лине Понад землею радість моя!» Хтозна, як було насправді. Але було!
Коли на початку 1960-х років я почав працювати в ансамблі «Мрія», з’явилися пісні, близькі до європейського рівня, але інтонаційно вони завжди нагадували народні. Однак треба було працювати і працювати, щоб довести, що це не випадковість і ти завжди чогось вартуєш у цьому житті.
Тим шляхом йшли Левко Дутковський, Володя Івасюк — ті земні Господні посланці, на творчості й піснях яких формувався Назарій Яремчук. Безперечно, честь і хвала насамперед Левкові, адже недаремно віддав понад десяток років тому, щоб ми мали такий яскравий діамант, як Назарій Яремчук. Ще прийде час для більш глибоких досліджень «Смерічки» і творчого поступу Назарія. Проте він помітний і яскраво виражений. Якщо прислухатися до «Червоної рути», «Водограю» чи тієї ж «Незрівнянний світ краси» зразка початку 1970-х і порівняти їх із записами початку 1980-х, відразу чути вишкіл Левка як академіка вокалу, і Назарія — як здібного і працелюбного учня. Яремчуку не треба було закінчувати вишу, він так і не мав консерваторської освіти, але став тим, ким Господь йому призначив стати. І Левко не зіпсував, а навпаки, підніс виконавську майстерність на найвищий щабель. Назарій записувався з першого дубля, і це знали всі. Ось результат багатолітньої копіткої праці Дутковського. Левко був фірмачем: ніхто не мав таких костюмів, як його «Смерічка», таких співаків не було ні в кого з ВІА, і таких пісень, такого репертуару. Усе було нове, свіже, красиве, той простір дихав не тільки Карпатами, а й усією Україною.
Ми з Вадимом Ільїним і Юрою Рибчинським приїжджали в гості до Володі Івасюка в Чернівці, а коли він перебрався до Львова, то й туди. Між нами ніколи не було секретів, допомагали один одному, підказували, радилися. Спільно переживали за долю української пісні, розмовляли про виконавців...
