«Она говорит на украинском, но похоже, она нормальная…», - прошепотів до своєї обраниці чоловік у нічному купе «Київ-Маріуполь», в якому мені довелося провести близько 14-ти годин.
Після цієї фрази можна було б закутатися в колючу ковдру, увімкнути навушники й сподіватися, що ніхто не плюне у мій ранковий чай чи пляшку з водою, яка стояла на дорожньому столику.
Проте, бажання піти в контрнаступ виявилося сильнішим: ми з вимушеним сусідом почали довгу розмову про мову, патріотизм, політику й віру. Словом, намагалися зачепити усі теми, які в пристойному товаристві прийнято замовчувати.
Як з'ясувалося пізніше, мужчина їхав зі своєю дружиною та сином додому, в Марік (Маріуполь – ред.). У сусідньому купе пили пиво їхні куми і друзі. Атмосфера була досить домашньою: аромати «півка і сушоной рибкі».
З системи координат вибивався тільки мій мовленнєвий стиль, який від початку налякав подружжя та їхніх близьких, але подорожні поводили себе досить ввічливо: намагалися пригостити мене своїми яствами, а коли отримали відмову, то не стали глибоко закочувати очі і демонстративно мовчати.
Навпаки, зацікавлено продовжували розмову під звуки свіжовідкоркованих пляшок.
Опівночі майже всі «близькі й далекі» цієї родини об'єдналися навколо наших місць: хтось просто намагався примоститися у тісному коридорі, аби долучитися до розмови.
Дискусія розгорталася, як гостросюжетний сіквел. Удар на себе прийняв якраз батько сімейства: моряк, активіст і корінний маріуполець Дмитро. Спочатку він захоплено розповідав про менталітет європейців, про їхній принцип братерства, толерантності та взаємопідтримки, а потім з сумом почав говорити про українців: «Понимаешь, наши совершенно не умеют объединяться. Сколько работаю с иностранцами и постоянно наблюдаю одну и ту же картину – они, не зная имени, готовы помочь, идентифицируя друг друга только по национальности. Наши же наоборот, если услышат, что на борту есть украинец, даже расстроятся...».
З виразу обличчя Дмитра було помітно, що його це по-справжньому ображає. Як громадянина та й просто як звичайного чоловіка.
Душевні муки цього незнайомого мужчини на рахунок самоідентифікації українців насправді дуже наболіле питання як для абстрактних громадян, так і для конкретного Дмитра:
Чому ж українці здатні об’єднуватися тільки «перед розстрілом»?
Приблизно таке питання було поставленим у нічному купе.
А справа в наступному. Українці (не всі) просто не усвідомлюють себе як націю і один народ. Звинувачувати себе, Дмитра чи своїх родичів не варто, бо для таких наслідків були створені усі історичні умови.
Я б розділила ці умови на три основні фактори, які й сформували сучасне самоусвідомлення українців.
Перший фактор – це той стереотипний образ українця, який був сформованим у класичній літературі геніальними Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком. Доповнювали таку самоідентичність козацькі ритуали, фольклор, звичаї та традиції, які тісно перепліталися з релігійними уявленнями «давнього стереотипного» українця.
Про це наш умовний Дмитро з Маріуполя не чув, бо його уявлення про світ формувалися на зовсім інших «китах»: на імперській російській культурній традиції, та на репресивному комунізмі, який формувався на основі ідентичності «радянської людини».
Якраз «радянська людина» досить чітко означена і досить агресивно репрезентована в усіх шарах теперішнього соціуму.
Така категоричність адептів комунізму пов’язана з тим, що його позитивні атрибути – уявне соціальне благополуччя і особистісний успіх – для значної кількості громадян України закорінені в їхньому власному досвіді. Принаймні, такими українцям уявляються роки до Перебудови з позицій нинішнього стресово-нестабільного сьогодення, позбавленого віри у справедливість для більшості населення.
Прикметно, що «синдром втоми» від змін супроводжує життя найбільш незахищених верств населення, тоді як колишня номенклатура й у нових умовах зберегла своє домінуюче становище.
У ході продовження розмови Дмитро став яскравим прикладом якраз «втомленого» громадянина, який видав наступне: «Нам нужен новый Ленин или, как минимум, Лукашенко!».
Чи могло з його уст пролунати інакше, коли мова йде не стільки про політичні передумови чи елементарну неосвітченість, скільки про психологічну реакцію людей, що опинилися в умовах боротьби за виживання і не мають іншого досвіду інтелектуального (ідейного) самоорганізації, окрім комуністичної риторики. «повернення» до радянської ідентичності, що для більшості таких «дмитрів» є своєрідною формою психологічного «притулку». Тобто захищеності.
Говорячи про конкретний приклад у потязі, б’юся об заклад, що більшість сучасних політиків відмахнеться від перерахованих факторів та наслідків, які сформували у суспільстві те, що ми зараз називаємо «совком», але чи маємо ми право засуджувати тих, хто був сформованим в абсолютно інших соціальних та політичним умовах?
Все що повинні надати сучасні політики східним регіонам – це безумовну підтримку та діалог аби вони нарешті перестали почувати себе «покинутими» як індивідуально, так і територіально. Звичайно, це забіг на дуже довгу дистанцію з «незручними» людьми, з якими треба працювати десятками років, а сучасні політичні еліти не уявляють себе на посадах більше двох років, тому й не ініціюють ніякого бажання заглиблюватися в глибокі кризи ідентичності таких родин як Дмитрова.
А це вже якраз і відповідь на питання – чому на території України дотепер війна (Росія само собою).
Євгенія СЛІВКО, політичний радник
